«Хрещена мати» громадянського суспільства

Вікно можливостей перетворилось у кватирку, а може й зачинилось зовсім. Але перебувати у «хаті з краю» ризиковано для здоров’я суспільства. Предтечею диктатури завжди є байдужість і страх щось змінити.

У січні 2017 року рейтинговий звіт міжнародної організації Freedom House в черговий раз назвав Україну «частково вільною країною з перехідним урядом або гібридним режимом»[1]. Єдиним позитивом документу є теза про розквіт громадського сектору, що став можливим з 2014 року зі створенням цілої низки рухів, спрямованих на захист прав людини, реформи та військове волонтерство. І це виглядає дуже контрастно на фоні невтішних висновків про низькі темпи боротьби з корупцією, упередженість судової влади та загрози свободі преси.

Громадянське суспільство постійно взаємодіє з державою. Залежно від політичного режиму, це може бути взаємодія опонентів, ворогів або партнерів. З одного боку, на громадське «плече» спирається усе суспільство, коли держава пручається реформам і демонструє інституційну неспроможність. З іншого, слабкість або відсутність такого «плеча» – благодатний ґрунт для відродження диктатури.

Нині популярною є теза, що громадянське суспільство народилось під час Революції Гідності. Однак раніше так говорили про «помаранчеву осінь» 2004-го, ще раніше – про акції «Україна без Кучми», а колись – про мирні протести «на граніті».

Така вже властивість народної пам’яті: згадувати громадянську активність саме під час екстремальних ситуацій. Але «третій сектор» не виникає спонтанно і не розчиняється у повсякденності. Він щодня працює над упорядкуванням публічного простору, культурними інноваціями, адвокацією законопроектів, охороною довкілля, громадянською освітою та захистом прав людини. І, виконуючи ці та інші життєствердні функції, зустрічається з чималою кількістю перепон. Від бюрократичних процедур, які відбивають будь-яке бажання діяти, до фінансових та юридичних «закручувань гвинтиків».

Саме тому, «хрещеною матір’ю» громадянського суспільства варто вважати не площу, а Національну стратегію[2], яка була розроблена громадськими експертами і визнана владою. Та сама, що затверджена Указом Президента і покликана сприяти розвитку «третього сектору» протягом 2016 – 2020 років. Вона включає вирішення його проблем у порядок денний держави, зобов’язуючи Кабінет Міністрів затверджувати щорічний План заходів з термінами та відповідальними особами. Водночас, вимагаючи від обласних адміністрацій розробки регіональних цільових програм та планів заходів, актуалізує це питання і на місцевому рівні. До того ж уряду належить розробити ефективні механізми надання фінансової підтримки громадським ініціативам, спрямованим на реалізацію Нацстратегії.

Важливим є і створення потужних комунікаційних майданчиків – Координаційних рад сприяння розвитку громадянського суспільства. Збираючи чиновників та громадських активістів «за одним столом», цей орган забезпечує між ними пряму комунікацію для якісного вирішення питань, які турбують громадянське суспільство. Його завдання – опікуватися спрощенням реєстрації громадських та благодійних організацій, податковим середовищем та міжсекторальною співпрацею. А ще – створенням сприятливих умов для залучення громадського сектору до надання соціальних послуг і питанням законодавчого врегулювання мирних зібрань.

До цього процесу може залучитись кожен активіст на будь-якому рівні: національному чи регіональному. Для цього зовсім не обов’язково мати офіційне членство в Координаційній раді при Президентові України чи обласній адміністрації. Їх засідання є відкритими і гласними для всіх зацікавлених у поліпшенні умов діяльності громадських організацій. Втім, якщо в області ще немає такої структури, то є чудова нагода ініціювати процес її створення.

Усі ці факти мали би вселяти оптимізм. Схоже, що громадянське суспільство стало незаперечним пріоритетом. Хоча…

Подібні зустрічі не відбуваються за ініціативою влади. Вона ще не повноцінний друг, але вже далека від статусу ворога. Радше, впливовий знайомий, якому треба якнайчастіше нагадувати про власні потреби. Разом з цим, проблеми громадських активістів мало хвилюють пересічного українця, який скаже, що усе це не на часі. Що волонтери втомлюються, реформатори «вигорають», гривня падає, а ціни з тарифами й далі злітають догори. Дійсно, вікно можливостей перетворилось у кватирку, а може й зачинилось зовсім. Але історія доводить, що перебувати у «хаті з краю» ризиковано для здоров’я всього суспільства. Предтечею диктатури завжди є байдужість і страх щось змінити.

Цінність персональної свободи найкраще відчувається у тюрмі. Свободи мирних зібрань – під кийками спецпризначенців. Права на вільне висловлення думок – у епоху цензури і «темників».

«Хрещена мати» має всі необхідні ресурси та можливості аби вберегти свого «похресника» від такої долі. А отже нехтувати нею не тільки соромно, але і вкрай небезпечно.

[1] Повний текст звіту англійською мовою: https://freedomhouse.org/report/freedom-world/2017/ukraine

[2] Указ Президента України №68/2016 від 26 лютого 2016 року http://www.president.gov.ua/documents/682016-19805