«Інститут Тараса Шевченка»: культурний ресурс національної безпеки

В Україні закладено процес створення Українського Інституту культурної промоції в світі – закладу, що мав би опікуватись питанням пізнаваності української культури за кордоном. Діяльність цієї інституції передбачено в межах реалізації національної програми з «Просування інтересів України в світі», котру розробила Національна рада реформ при Президентові.

Даний Інститут мав би опікуватись питаннями покращення іміджу України, нейтралізації негативних стереотипів в сприйнятті української історії та представлення успішної трансформації українського громадянського суспільства. Робоча назва закладу – «Інститут Тараса Шевченка».

Зазвичай, класикою зразкового досвіду в галузі культурної дипломатії для українських менеджерів і культурних політиків є приклад діяльності таких закордонних інституцій як Британська Рада, Французький культурний центр, Ґете-Інститут, Інститут Адама Міцкевича, мережа Польських Інститутів тощо. Їх кураторів залучають до експертних дискусій та консультацій з налагодження української моделі культурної промоції в світі. І хоча ці дискусії тривають вже не один рік, а системного результату на державному рівні ми поки не маємо, очевидно, що реформа закордонної культурної політики в Україні рано чи пізно відбудеться. Тим більше, що зовнішні виклики і внутрішній професійний запит на цю реформу з роками збільшується.

Поки що ж Україна інституційно обходиться діяльністю Культурно-інформаційних центрів, що діють в складі українських Посольств за кордоном, а останнім інституційним нововведенням культурної політики було створення в 2009 році Державної агенції промоції культури України. Інституція не мала власного сайту і опиралась на вже звичну практику організації заходів, а не реалізації закордонної стратегії представлення українського мистецтва в світі.

Тож аналітики Українського Центру Культурних Досліджень, створення якого свого часу ініціював міністр культури України 1992-1994 років Іван Дзюба, взялись за розробку ефективнішої установи і підготували для публічної презентації проект «Українського Інституту Шевченка». До його обговорення було залучено митців і культурних менеджерів.

Судячи з робочої назви Інституту, найближчим прикладом для наслідування в українських реаліях для нас може стати діяльність польського «Інституту Адама Міцкевича», що успішно займається промоцією польського мистецтва та загального іміджу країни в Європі і світі.

Але якщо поляки свій промоційний пакет в галузі культури розробляли виходячи з викликів євроінтеграції, то нам доводиться перезавантажувати національну культурну політику за нелегких обставин війни. Тож логічно, що Український Інститут має становити ресурс і для української безпекової політики.

Культура – ресурс національної безпекиПриміром, мережа Британських Рад, котру ініціював англійський уряд ще в 1934 році закладалась як геополітична противага нацизму, а вже згодом – як перспектива для міжкультурного діалогу і розвитку міжнародних зв’язків. І хоча сьогодні Британська Рада своєю місією вважає розбудову довіри між людьми по всьому світу, починалась ця ініціатива з захисту національних інтересів британських громадян.

Польські Інститути так само, окрім освітньої та культурної місії в світі, займаються інформаційним упередженням неправдивої інформації про польську історію. До прикладу, неадекватне вживання терміну «польські концтабори» з боку закордонних ЗМІ одразу наражається на реакцію працівників Польських Інститутів. Вони мають надіслати інформаційний запит з вимогою спростувати або зняти даний матеріал з масового перегляду закордонного читача.

Тобто проект Інституту, що закладається в Україні, в теперішніх обставинах гібридної війни ще в більшій мірі, ніж раніше, має відповідати потребам політики національної безпеки.

До завдань даного закладу мало би входити (безпека і розвиток):

– реалізація стратегії щодо протидії геокультурному тиску з боку Росії і подолання наслідків російського культурного імперіалізму в Україні (повернення собі фундаменту національної історії, митців і цілих пластів української культури в реалізації програм культурної промоції та застосування засобів «просвітницького ребрендингу»);
– подолання недовіри з боку громадян ЄС і світу до України та маркування кордонів українського мистецтва в світі (робота з наслідками тривалої політики «тиші» України за кордоном в галузі культури і міжцивілізаційного діалогу, заявка своєї ціннісної позиції в світі засобами соціальних інновацій, науки, мистецтва, міжлюдських зв’язків);
– реалізація частини економічних реформ в Україні щодо входження українського ринку культурних індустрій в світовий простір креативної економіки (представлення і промоція українського культурного продукту в світі маркетинговими засобами);
– налагодження стосунків між людьми і сприяння розбудови загальної довіри в світі.

Тим не менше згадані завдання, що стосуються питань національної безпеки належить реалізовувати в ключі відкритості, прозорості і діалогу. Агентурна політика, на яку в України немає ані досвіду, ані ресурсу сьогодні й так вже вичерпала себе з точки зору цивілізаційного розвитку.

Флеш-моб українських активістів на Венеційському Бієнале є яскравим прикладом креативного підходу до вирішення проблем політичної безпеки України засобами культури і громадянської дипломатії.

Громадянська дипломатія і адміністративний ресурсДо прикладу, в Польщі діє система культурних агентів за кордоном. Це мережа «скаутів», котрі проживають в певній країні ще до відкриття там Польських Інститутів. Вони вивчають тамтешні звичаї, настрої, попереднє ставлення до польської культури. «Скаути» в більшій мірі виконують функції маркетингових дослідників і громадянських дипломатів, аніж підвідомчих службовців.

Україна так само, а може й навіть в більшій мірі, ніж Польща має досвід мережевої громадянської присутності в світі. Єдина і ключова відмінність між польською та українською моделлю культурної і громадянської дипломатії в тому, що поляки мають центр збору та обробки інформації, це – Інститут Адама Міцкевича, котрий має відповідний департамент «Управління знаннями», а українці – не мають ані департаменту, ані Інституту, ані стратегії культурної дипломатії в світі, ані її результатів.

Наразі захистом національних інтересів займаються волонтери і малі локальні групи громадянських ініціатив.

Можливо, з точки зору новітніх технологій і тенденцій в світі це навіть більш прогресивний метод, ніж адміністративний підхід. І все ж державний ресурс має свої переваги у вирішенні подекуди формальних питань. Вже не дивлячись на величезний запит українського суспільства на зміну самої суті адміністративної політики та її методів. Особливо в царині культури мають бути відкинуті «кабінетно-галочні» підходи, а урядники мають оволодіти такими категоріями управління як «інформація», «знання», «креативний капітал», «громадянська відповідальність» тощо.

Добре, що зайвого часу на трансформацію державного управління Україна не має, тож ці зміни так чи інакше відбудуться або знизу, або зсередини.

Інституційне тло культурної дипломатіїА «Інститут Тараса Шевченка» – це добрий сигнал з боку української держави. Варто було б скористатись польським досвідом й в інших паралелях. Приміром, головним координаційним органом, що займається стратегуванням культурної і публічної дипломатії Польщі в світі є Рада Промоції Польщі. Її очолює Міністр закордонних справ, а до складу координаційного комітету входять як представники польських міністерств, в тому числі з питань інфраструктури і економіки, так і аналітики фахових інституцій в галузі промоції культури і бренду країни.

Чимось подібним до Ради Промоції Польщі сьогодні може бути цільова команда програми «Просування інтересів України в світі», адже цей проект дійсно потребує координації з найвищого посадового керма з можливістю включення мережевої і громадянської активності.

Але якщо говорити про інституційний грунт для реалізації ефективної політики культурної дипломатії України в світі, то окрім створення галузевого Інституту Тараса Шевченка належить заснувати ще й ряд профільних мистецьких інституцій – в галузі кіно, літератури, малярства, інформаційних технологій, архітектури тощо.

В тій самій Польщі задовго до функціонування Інституту Адама Міцкевича (відділився від Національного Центру Культури в 2006 році) на початку 2000 років запрацювали дієві культурні інституції, котрі перебрали на себе частину міністерських повноважень, а також частку промоційної політики держави за своїм мистецьким напрямком. До них належать Інститут Книжки (Instytut Książki), Театральний Інститут (Instytut Teatralny), Польський Інститут Кіномистецтва (Polski Instytut Sztuki Filmowej), Національний Інститут Фредерика Шопена (Narodowy Instytut Fryderyka Chopina), Національний Аудіовізуальний Інститут (Narodowy Instytut Audiowizualny). Окрім того, питанням промоції Польщі на інфраструктурному рівні також опікується Польська туристична Організація, Польське Агентство закордонної інформації і інвестицій, Міністерство закордонних справ має відповідний департамент Публічної і культурної дипломатії, котрий регулює політику діяльності Польських Інститутів в світі.

Одним з найважливіших гравців внутрішньої культурної політики є діяльність Національного Центру культури, котрий напрацьовує креативний капітал культури для промоції всередині і зовні країни. Центр працює для внутрішніх потреб суспільства, маючи розгалужену мережу програм і проектів, що розвивають операційний потенціал польської культури (здатність культури конвертуватись в програми та операційні проекти, а не залишатись у форматі нематеріалізованої національної ідеї, як це є в Україні).

Тож Україні є над чим працювати в сфері інституційного розвитку.

Громадянський капітал і цінності – основа новітньої культурної дипломатії України в світіТим не менше, саме громадянський капітал є тим фактором, що може нам дозволити не лише наздогнати розвинені країни, але й встановити власні прецеденти в світовій практиці громадянської і культурної дипломатії.

Хочеться нам цього чи ні, але український громадянин просто приречений на перспективу особистісної інституційної представленості України за кордоном. Нехай сьогодні це виглядає наслідком відсталості державної системи управління. Тим не менше, це є наша перевага. Адже це та перспектива, до котрої прямує цивілізований світ. Контакти між державами встановлює людина. Її громадянська позиція є механізмом захисту національних інтересів країни, яку вона представляє.

Ми також маємо свій національний спектр цінностей, перевірений часом. Людиноцентричний (або часто його називають кордоцентричний) світогляд і цінності свободи, що є базисом нашої культурної ідентичності, мають не лише вписати Україну в органічний для нас простір європейської цивілізації, але й висунути українця на передову ширшого контексту – захисту загальнолюдських цінностей.

Від національної безпеки до світової довіри через креативність, людяність і громадянську позицію.

В цьому, зокрема, має вбачатись перспектива діяльності створюваного сьогодні «Інституту Тараса Шевченка», якщо вже ім’ям найбільшого поборника свободи і людяності торуємо шлях просування інтересів України в світі.

Додатки : Концепція