Крок за кроком. “Десоветизація” мирних зібрань.

А також про те, як гучно чхає на закон не хтось там, а саме Міністерство юстиції.

Минулого року сталася небуденна подія для забезпечення свободи мирних зібрань: рішенням Конституційного Суду України №6-рп/2016 був, врешті, визнаний неконституційним одіозний т.зв. “Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” від 28 липня 1988 року № 9306-XI”, який встановлював дозвільний, а не заявницький, порядок проведення зібрань, вимагав повідомлення за 10 днів і містив ще багато яких капостей, може і нормальних для покійного тоталітарного “СРСР”, але як для незалежної демократичної України абсолютно протиприродних.

Проте потворний “Указ” встиг пустити метастази, не менш огидні за нього самого, як то сумновідомий серед правозахисників та активістів лист Міністерства юстиції України від 26.11.09 № 1823-0-1-09-18, де на повному серйозі стверджувалося (у 2009-му році, за дюжину років незалежности), що “на сьогодні питання організації і проведення мирних заходів регулюються Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року N9306 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”, і саме цим ніби авторитетним листом Мін’юсту ціла низка органів місцевого самоврядування обгрунтовувала повторення положень “Указу” у свавільно затверджуваних ними власних нормативних актах, які обмежували свободу мирних зібрань (більш ніж півсотні таких актів було скасовано кілька років тому за поданням прокуратури за ініціативою ІЦ “Майдан Моніторинг”, з яким співпрацював автор).
І цей лист гордо красувався у розділі “Законодавство” офіційного сайту ВР України як нібито чинний.

Неподобство треба було усунути, відтак до Міністерства юстиції України (зватимемо його надалі “МЮ”) було надіслано звернення з ввічливою пропозицією:
а) звернутися до Апарату ВР України щодо вилучення листа МЮ з розділу “законодавство”, або вміщення там позначки про його нечинність;
б) видання і вміщення на офіційному сайті МЮ відповідної інформації про нечинність листа;
в) видання і вміщення на офіційному сайті МЮ офіційного ж роз’яснення – чи мають органи місцевого самоврядування втручатися у сферу реалізації громадянами права на мирні зібрання своїми нормативними “витворами”.

Відповідь заст.міністра юстиції шановної пані Наталії Севостьянової була дуже розлогою:

Біда лише, що ця відповідь старанно уникала відповідей на поставлені у зверненні питання. Тому “відповідь без відповіді” шановної пані Севостьянової було оскаржено, згідно з Законом “Про звернення громадян” до її керівника – міністра юстиції шановного пана Павла Петренка.

Відповідь на скаргу не забарилася. Але була она не від шановного пана Петренка, а … (барабанний дріб)… від тієї самої шановної пані Севостьянової, на яку подавалася скарга:

При тому, що відповідно до частини третьої ст.7 Закону “Про звернення громадян” прямо і однозначно: “забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються”. Виявилося, що для МЮ закон (принаймні цей) не писано, така журба.

На цьому місці можна було або звертатися до суду, або ще вище – до КМ України, або до Президента (гаранта прав і свобод) чи то до Уповноваженого ВР України з прав людини, але все це потребувало часу (до речі саме на його відсутність у громадян розраховують несумлінні чиновники, неналежно ставлячись до запитів і звернень). Але ми пішли іншим шляхом, махнувший рукою на шановних керівників МЮ і звернувшись до Апарату ВР України. І – жодних проблем:

На розміщеному у розділі “Законодавство” офіційного сайту ВР України тексті капосного мін’юстівського листа з’явилася примітка, що совковий “указ”, про який у ньому йде мова, визнано неконституційним. Що і вимагалося.

У підсумку – Апарату ВР України респект і подяка, а чиновникам “міністерства справедливости”, скажімо так, по справедливости.

Олександр Северин, к.ю.н.