Супервізія означає підтримка

Ми говорили про різні речі. І тільки коли зачіпали болісне, її обличчя реагувало – тремтіли губи, вона відводила погляд. Потім очі втрачали блиск і було враження, що хвіртка зачинилася. Тільки дихання видавало її присутність тут – біля мене.

 Ми говорили довго. Ця зустріч не вписувалася в канони традиційного психологічного консультування.

 Місце. Не кабінет – брендова кав’ярня, де створюють круасановий рай з кавовими озерами та мохітовими джунглями.

 Час зустрічі. Я відчувала, коли можна відпускати. Коли біль і тривога ставали не такими густими, а її губи пом’якшувалися..

 Це був різний час. Тільки оговорювали коли починати зустріч дуже конкретно.

 Сьогодні ми говорили три години. Під кінець це вже більше нагадувало спілкування хороших знайомих – приязно, інколи з посмішкою.

 Тільки коли  поверталася додому я зрозуміла наскільки втомилася. Вислуховувати біль, вишукувати частку життя в чорноті смерті, надавати сенс горю – це потребує сил.

 З часів Майдану більшість з нас, українських психологів та соціальних працівників, навчилися ламати власні стереотипи в допомозі тим, хто потребує.

Війна, втрати, економічна та соціальна нестабільність наклали свій відбиток на нашу роботу.

Кожен день ми отримуємо нові виклики, які потребують не тільки нових знань, але вміння перепроживати власні реакції, власну втому, відновлювати втрачені сили, впевненість та рівновагу.

 У роботі з клієнтом психолог, психотерапевт, соціальний працівник є водночас і фахівцем, і інструментом.  Навіть метал втомлюється, а людина і поготів. Наша психіка намагається захистити нас від непомірних навантажень.

 Усе частіше чуємо ми про «професійне вигорання» – тривалий період часу, коли фахівець відчуває втому та відсутність інтересу до оточуючого, що призводить до зниження продуктивності праці. У цьому стані обов’язки, покладені на психолога, психотерапевта, соціального працівника, перевищують ресурси, які є наявними для подолання стресу.

Ознаки професійного вигорання знайомі багатьом, хто постійно працює з тими, хто перебував в травмуючих подіях: виснаження (емоційне, психічне, фізичне), відсутність мотивації, фрустрація, цинізм, інші негативні емоції, когнітивні проблеми, порушення стосунків вдома та на роботі, байдужість до себе, повна відсутність відчуття задоволення, уникнення роботи на роботі або навпаки тільки робота з запереченням потреби у відпочинку, проблеми зі здоров’ям.

Ми – фахівці, які працюють з учасниками травмуючих подій – часто самі знаходимося на межі втрати сил як фізичних так і емоційних. Але у вирії подій нам дуже важко постійно бути в «тут» і «тепер». Намагаючись контролювати ситуацію, ми ігноруємо сигнали власного тіла. Відмахуємося від стану надчутливості, внутрішньої дратівливості, починаємо частіше хворіти, пояснюючи це зміною сезонів, вірусом чи ще чимось. Це призводить до серйозних захворювань, інколи вже невиліковних.

Як бути допоміжним і здоровим одночасно? У кожного професіонала є свої копінг-стратегії відновлення. Але дуже часто цього замало. Людський розум оминає моменти, коли треба зупинитися, може змінити напрямок руху, а може взагалі відступитися. Наше «его» підштовхує показувати результат, заперечуючи обмеженість людських ресурсів.

Регулярна супервізія – це ресурс, на який повинен мати право кожен практикуючий психолог, психотерапевт, соціальний працівник.

В українських реаліях термін «супервізія» (нагляд, англ.) можна перекладати як «наставництво».

 Супервізію також можна розглядати як систему професійної підтримки спеціалістів, що працюють у сфері «людина – людина».

 Для повного розуміння будь-якого процесу необхідна присутність, участь іншого професіонала, інакше коло власних думок та почуттів може призвести до нервового зриву чи психічного розладу. Яким би професійним не був фахівець, він – насамперед людина, і йому ніколи не завадить допомога і професійна підтримка.

Коли Майдан набирав оберти, в соціальних мережах почали створюватися групи, де ми ділилися досвідом. Відступало особисте, ніхто ні в кого не питав про кількість дипломів чи сертифікатів, були питання і відповіді – як працювати з пораненим, який знов таки рветься до Києва, як заспокоїти маму хлопця, який втік з дому, ігнорує навчання, був під обстрілом, а вона вже п’яту добу не спить і снодійне не діє, як прийти в родину загиблого з Небесної Сотні і бути корисною… Хтось задавав питання, ділився особистими напрацюваннями і переживаннями, чув поради, отримував посилання на джерело інформації. Потім знаходилася людина, яка вже мала подібний досвід, і з нею можна було радитися, проговорювати складні моменти, отримати необхідні для роботи знання та інструменти.

 Це вже тоді – взимку 2013-го – потреба в супервізіях стала нагальною.

Анексія Криму принесла нові виклики. З’явилися перші переселенці, розгублені, занадто впевнені, діти, дорослі, особи з особливими потребами, ті, хто залишив частку родини на тій, іншій території, чи взагалі не знає, де його рідні…

І знову були потрібні нові знання, новий погляд, віра у власні професійні якості, сили моральні та емоційні.

 При обговоренні певного кейсу поставали не тільки питання навичок психолога, соціального працівника чи психотерапевта, але власне сприйняття, моральні засади, впевненість у можливості подолання тих чи інших ситуацій.

 Супервізія – це підтримка.

 Я знаю, що обов’язково скажу їй при нашій наступній зустрічі. Їй, мамі, яка також втратила сина. « Ми з тобою пройдемо через це. Ми зможемо. Бо у нас є підтримка».