Анна Яворська: Україна опинилася в центрі життя кожного українця закордоння

Громадський Простір

Ми щодня уважно відстежуємо реакції представників українського громадянського суспільства. Та за останні півроку не менш важливою і точно дієвою є потужна підтримка українців закордоння, про яких ми мало знали/думали, але які насправді сформували потужний український міжнародний фронт. Європейський Простір поспілкувався про це з Анною ЯВОРСЬКОЮ, Головою представництва неурядової організації “Міст ЄС-Україна” у Бельгії, активним членом української громади у Бельгії.

Є.П.: На тлі подій ЄвроМайдану та складної ситуації на Сході країни, можна сказати, нарешті викристалізувалася діаспора, українці закордоння. Ми бачимо потужну підтримку – і те, що Україна не закінчується на кордонах

Події в Україні, без жодних сумнівів, вплинули на українців за кордоном. Я б власне описала перетворення словами фузія, консолідація, а вже потім кристалізація. Якщо подивитись на українців за кордоном, то можна виділити дві групи.

Перша – це діаспора часів другої світової війни та їх нащадки, які вже народилися за теренами нашої країни. Ця частина українців дуже цікава, їх за мовою та своєрідним словником одразу можна впізнати. Вони, в переважній більшості, є палкими патріотами старої України – вільної, гордої, україномовної, тої України, яку пам’ятають та про яку так багато чули від батьків. Незважаючи на досить нечасті візити в Україну, вони спромоглася зберегти та передати українські традиції та мову наступним поколінням. Чесно кажучи, багато хто із них, після відвідин нової України, були дещо збентежені та розчаровані певними аспектами уже незалежної української ментальності, від якої трохи відсторонилися.

До подій на Майдані вони рідко цікавилися політикою, і більше часу та уваги приділяли культурним аспектам, відкриваючи українські школи, влаштовуючи вечорниці, відвідуючи українську церкву і т.п. Проте, саме тепер, Майдан Гідності перевернув свідомість старої діаспори. Вони зрозуміли, що саме українці за кордоном є адвокатами та захисниками інтересів та незалежності української нації в колах міжнародної спільноти. Тепер багато хто із бельгійських українців стають членами місцевих партій, для того, щоб лобіювати наші інтереси.

Друга група українців – нові імігранти, які народилися в Україні та виїхали за кордон у різний час та з різних причин. Ця еміграція була іншою, вони емігрували не групами, а поодиноко, або з членами своєї родини. Ці українці, можна сказати, їхали не оглядаючись, тікали від фінансової нестабільності та смертельної корупції вдома. Багато хто з нової імміграції працювали нелегально, і бути активними українцями в вишиваних сорочках за кордоном їм було важко.

Серед нових іммігрантів важливу роль відіграють студенти і висококваліфіковані спеціалісти, які приїхали по контракту та донедавна воліли інтегруватися в новій країні та мати широке коло інтернаціональних друзів, аніж шукати Україну за кордоном.

Майдан листопада 2013 року звів ці дві групи і відбулася фузія, об’єднання української діаспори. Відтоді ми активно співпрацюємо та кристалізуємося в нову потужну силу українства без кордонів.

Є.П.:Як змінюється ця сама підтримка закордонного українства (бо ж “у вишиванках” робляться потужні речі) ?

Україна опинилася в центрі життя майже кожного українця закордоном. Чи то поодинці, чи то великим товариством, українці намагаються допомогти та вплинути на ситуацію в Україні. Одне з найважливіших завдань це лобіювання місцевих та європейських політиків, моніторинг та робота з іноземними журналістами, написання статей, інтерв’ю, гуманітарна та грошова допомога, демонстрації на підтримку України та протести проти дій Росії – все це стало нашими буднями. Ми є своєрідними рупорами голосів України закордоном, кричимо голосно та різними мовами.

Є.П.:Як вберегти цю хвилю, аби набирав обертів діалог та співпраця України і її представників закордоном (бо 2004 став уроком для нас)?

З Помаранчевою була інша історія, тоді ми відвоювали свій політичний вибір та по-наївному передали свою долю в руки політикам, ми делегували їм право змінити наші власні життя на краще. Ми тоді не розуміли, що то право було нашим, то був скарб, який належав кожному особисто. На Майдані Гідності 2013-2014 центром всього є простий українець, патріот, достойний і щирий. Це новий тип українця, який міцно тримає свою долю у своїх власних руках, і готовий захищати її навіть кров’ю.

Мені мало віриться, що наше прозріння розвіється. По собі відчуваю – як з новою гордістю ношу українську ідентичність. Проте, безперечно, закріпити, підтримати цю нову хвилю є абсолютною необхідністю. Як і збереження любові між коханими вимагає тяжкого догляду та праці, так і українство наше треба леліяти. І тут уже окрім романтики, випливають практичні речі. Насамперед – це наявність коштів, це чисельні та доступні для нового активного громадянського суспільства міжнародні програми, форуми та конференції і т.д. В цьому має бути зацікавлений наш новий уряд, але треба розуміти, що вимагати і очікувати цього зараз, перебуваючи у фазі війни, нереалістично. Поки що надія на волонтерів, якими до сьогоднішнього дня можна просто пишатися. Думаю, що якщо і надалі будемо надіятися на себе, то у нас все буде гаразд!

Ну і друга складова – це постійний особистий контакт між українцями за і поза кордоном України. Наведу приклад, я відвідала Форум Євромайданів в Умані як делегат із Бельгії. Хоча ця ініціатива мало вплинула на політку, для мене, це був справжній скарб. Я особисто познайомилася з активістами різних областей України. Це дало мені можливість в разі критичної ситуації дзвонити просто в Харків чи в Одесу, швидко взнати правдиву інформацію з місця конфлікту та доповідати, скажімо, в Європейський Парламент. Через те, що особисто знала активістів та мала до них довіру, ми маємо змогу надсилати гуманітарну та грошову допомогу в надійні руки.

Якщо чесно, то все просто! Коли більше українців зрозуміють, що в їхніх руках сила і перестануть надіятися на уряд, на ЄС, на сусіда чи на якесь диво, то Україна стане потужною державою, яка може, ще й дивись, Росію вилікує.

Є.П.:Стереотипи щодо України в місцевих громадах – як намагаються долати їх українці за кордоном? Чи є перемоги?

Ну перше і найважливіше, це, що Україна поділена. Ця карта України, яку показували на конференціях чи засіданнях, зафарбована напів в голубий, напів в оранжевий чи червоний, мені в Брюсселі як кістка в горлі була. Проте, питання про 50% українську та 50% російську Україну я чую все рідше, тому, думаю, це і є однією із перемог.

Ще один приклад надоїдливого стереотипу, це питання чи українська мова та російська майже одне і те саме? Раніше я відповідала, що ці мови схожі, пояснювала різницю в алфавіті, вимові тощо. Ну а тепер (зі своєрідною посмішкою та гордою інтонацією) я кажу, що це дві різні мови – і крапка.

Є.П.: А чи має Україна відносно своєї діаспори хибне уявлення чи очікування?

Скажу про одне, яке мене трохи бентежить. Українці вдома чомусь думають, що діаспоряни в маслі купаються. Чомусь мало хто розуміє, що українці за кордоном – це, як не крути, імігранти. Це означає, що ми постійно стикаємося з численними лінгвістичними, культурними, а насамперед – з правовими бар’єрами. Це означає, що українці мають працювати і вчитися в десятки разів більше, щоб витримати конкурентоспроможність за кордоном. Українці вдома часто порівнюють свою заробітну платню з нашою, не враховуючи високі європейські податки та, наприклад, те, що придбати квартиру чи дім для нас за кордоном є, м’яко кажучи, непосильно. До того ж є певна різниця у цінностях та на що витрачають українці гроші. Наприклад, закордоном більше від бюджету виділяється здоровому харчуванню, подорожам та витратам на навчання, в Україні часто люди витрачають на одяг (по одежке встречают…), дорощу електроніку, авто та численні святкування.

Пам’ятаю була на науковій конференції в Німеччині. Після обговорень був час поспілкуватись та перекусити. Я познайомилась з професором, яка викладала в престижному вузі та довго вже жила за кордоном. Якось ненароком я подивилась на її взуття, та побачила, що шкарпетки були помітно різними. Я посміхнулася та подумала, що це можливо лише тут, закордоном, де часто зустрічають «по уму».

Є.П.:Власне питання, яке ми не можемо не задати – чому, на Вашу думку, така слабка взаємодія діаспори з громадянським суспільством України. Адже за 23 роки так і не вдалося вибудувати належну співпрацю та виступати єдиним фронтом. Чи можемо очікувати поступ в цьому напрямку?

Брак взаємодії, можна пояснити тим, що в нас не було раніше мети її встановити. Якщо ми не ставили перед собою завдання співпраці, то звичайно нічого дивного у її відсутності немає. Кожен жив своїми турботами, своїм життям. Поки ми були зайняті буденними справами та скаржились на все на світі, росіяни будували міжнародну сітку. Ось цього нам треба в них повчитися.

За кордоном майже всі росіяни тісно пов’язані з посольством, отримують кошти за свою активність в просуванні російської мови та культури за кордоном. Результати кремлівської стратегічної співпраці з діаспорою досить вражаючі. Росіяни мають журнали про життя своєї діаспори у різних куточках світу, які видаються та поширюються за кордоном. У нас в Бельгії, в меню кава з молоком зветься «Café a La Russe», в міжнародних літаках часто зустрічаю російські фільми, у багатьох країнах світу росіяни на широку ногу святкують дні російської культури, в туристичних місцях місцеві вітають українців російською. Проте, я українців в пасивності не звинувачую. Це ж Росія хворіє на імперіалістичну хворобу, а не ми. Ми ніколи не відчували, що маємо кічитися своєю українністю, а вже, якщо бути відвертими, то часами і соромилися свого походження. Ми ж не думали, що той «Русский мир» таке ненажерливе створіння і спокійно собі в Києві з рідної української, під тиском, переходили на російську, бо так було модно.

Ми раніше не відчували гімн серцем, як зараз; жовто-блакитні прапори не викликали стільки радості; ми раніше ніколи не віталися «Слава Україні». Чому? Незалежність сама до нас прийшла, ми її не виборювали, не вистраждали, не виболіли. Тепер інша річ, пролилася кров, багато крові, дуже часто комусь знайома або навіть рідна. Саме у 23-тю річницю незалежності я відчула себе як ніколи вільною, як ніколи українкою. На Помаранчевому Майдані Україна зародилась, а на Майдані Гідності Україна народилась.

Ми і наш новий, надіюся, щиро-проукраїнський уряд, мусимо усвідомити – необхідно просувати Україну далеко за її межами за допомогою діаспори. Коли прийде усвідомлення необхідності такої взаємодії, тоді з’являться і інструменти для її досягнення. З тої стежини, якою ми ходили один до одного, нам треба зробити своєрідну автостраду з протилежним рухом.

Дорогі Українці! Ви не самі. У вас не тільки є ми, діаспоряни, а ще і дуже багато європейських друзів, які разом з нами відстоюють правду. Слава нашій Україні! Слава її численним героям!