Анжеліка Рудницька: жінки взяли на себе функцію захисника захисників

Любов Єремічева

На день святої Варвари – покровительки вишивальниць – у Національному музеї літератури відкрилась виставка Анжеліки Рудницької “Еволюція нескінченності”. Анжеліка – співачка, телеведуча, художниця, науковець, громадський діяч, президент мистецької агенції «Територія А», заслужена артистка України, член Національної спілки журналістів України, член Спілки художників України, член Наглядової ради Асоціації благодійників України та просто чарівна жінка поділилась із нами думками про роль жінок та публічних людей у тих складних процесах, які зараз відбуваються в Україні. Незважаючи на численних гостей виставки, серед яких чимало відомих особистостей із сфери культури, господиня “Еволюції нескінченності” приділила декілька хвилин Громадському простору напередодні відкриття заходу. Тож саме із цієї талановитої у всіх сенсах жінки ми розпочинаємо серію матеріалів “Жінка дії”.

– В Україні, скільки я пам’ятаю не себе, а скільки я пам’ятаю нашу літературу і всілякі історичні речі, факти, які знаю, то чоловіки були при владі, але керували всім все одно жінки. Тобто, жінки впливали і на політику, і на прийняття рішень, і на чоловіків, і через чоловіків на все на світі… Тому сказати, що роль жінки абсолютно змінилася – ні. Можливо, у важкий час військовий, чоловіки почали брати на себе чоловічу функцію і тому жінкам не довелось, на щастя, наприклад, брати зброю в руки масово і захищати власних дітей. Як всі собі уявляли, що наші чоловіки будуть і далі сидіти на дивані і чекати чогось. А виявилося, що все-таки в нас є чоловіки, але це виявилося ще на Майдані. Навіть, одна бабуся моєї подруги жартувала… Вона казала: “Так, на Майдан – шукати чоловіків!” Тому, що там треба їх шукати, в інших місцях це безглуздо робити, коли там такі відважні, правильні і чоловічні чоловіки. Знаєш, якщо є жіночні жінки, то повинні бути мужні чоловіки. Тому, оскільки змінилася роль чоловіка, то жінки взяли на себе функцію, як я це називаю, захисника захисників. Тобто, жінки знають, що треба молитися, що це велика важлива функція, що треба чекати, бо того, кого чекають дуже, він повертається і виживає.

Жінки не сидять, склавши руки, а забезпечують і оберігають поранених – не тільки близькі жінки, я про волонтерів зараз кажу… Потім опікуються вимушеними переселенцями, евакуйованими дітками – дуже-дуже багато чого роблять жінки зараз… Збирають всілякі речі, плетуть маскувальні сітки, кікімори, готують печиво, роблять дуже-дуже-дуже багато всіляких речей, які раніше були непомітними в домашньому побуті – це ж така рутинна справа, а коли це війна і це робиться заради фронту і всі жінки згуртовуються навколо якихось речей… Вони багато про це говорять і правильно роблять, бо в нашій країні, на жаль, не всі усвідомлюють, що війна – не на Сході, а війна в Україні. Це, можливо, вже не питання про жінку, але це лінгвістична війна. Мені сподобався термін, один російський вчений-філолог на науковій конференції, про яку мені третя особа розповідала, виступив і розповів про, на його думку, лінгвістичну війну, яка йде між Україною та Росією. Я не чула цього виступу, я не знаю точно, про що він говорив, тому що ніде опублікованих матеріалів немає, – ні в матеріалах конференції, ні в збірнику статті немає, взагалі ніде, ніби ця людина розчинилася в просторі. Але оцей термін -“лінгвістична війна” мені сподобався. І от саме ця війна на Сході – це яскравий приклад лінгвістичної війни, коли знову ж нас розділяють, а ми не хочемо це помічати. Нам кажуть: “Це війна на Сході“, розумієш? І я так дратуюся від того, що ми піддаємося на такі прості, такі примітивні “гачечки”, ми як рибка хапаємось за цей гачечок, а відчепитися від нього не можемо. І тому, коли кажеш людям: вона не на Сході, вона у нас, вона в Україні… От жінки ще цим займаються, розумієш… Читають лекції, проводять вечорниці, на яких не тільки співають і вареники ліплять, але й … ось такі публічні вечорниці, які, наприклад, музей Гончара проводить чи як на сьогоднішній нашій виставці. Коли відбувається культурний захід, він все одно, таким чи іншим чином, коли це роблять свідомі люди, пов’язаний з тим, що відбувається в Україні зараз.

– Я зараз дуже часто згадую бабусю. Вона для мене взагалі є мірилом моральності і, згадуючи свою бабусю, (це про те, що жінки – це ще й виховання), пам’ятаю розповіді про війну. Я тоді була маленька і якісь речі не те, що не фіксувала моя пам’ять, я просто інакше це сприймала, це була якась казка, яку можна прочитати в книзі, страшна дуже казка, або почути від старих людей. А зараз я розумію, що війна – це набагато складніші процеси, які йдуть всередині кожного з нас, які йдуть в стосунках між нами, які йдуть в стосунках між різними країнами, між різними суспільними групами. Я пам’ятаю, що бабуся казала: будь-яку дитину чи людину, яку можна було врятувати, її рятували, незалежно ні від національності, ні від стосунків сусідських, які були до того – якщо це була людина, яку ти не любив, але якщо в даному випадку можна чимось допомогти… Рятували від голоду, не питаючи, ти за кого. Просто людина була головна і її годували, її рятували, як можна було.

Я в шоці від того, що 21 століття, центр Європи, розкішний Київ, в якому в ілюмінації багато чого, ми готуємо ялинки, розказуємо, як це круто, а десь поруч живуть евакуйовані, в яких немає взуття зимового, в яких немає в що вдягатися і ми знов цього не помічаємо. Вони не хотіли помічати, як ми протестували проти несправедливості, яка існувала в керівництві країни, сьогодні ми… не ми, але ми теж, ми – наше суспільство, не хочемо помічати проблеми інших людей. Це жахливо, це знову ж, ця війна, це розділення країни на різних людей. Наша задача – і публічних людей, і медійних людей і тих, які створюють медіа, – зруйнувати цей дурнуватий стереотип, абсолютно нерозумний, абсолютно дикий і ставити людяність на перше місце. І коли ми зараз говоримо “волонтери”, “благодійність”, я, знаєш, задумувалась, що так багато про це говорять – “благодійний”, “благодійник”, всі доброчинці, і я подумала, як би це назвала та ж сама моя бабуся, про яку я згадувала, і розумію, що є просте українське слово ЛЮДЯНІСТЬ. І коли це людяність – це не суспільна задача, це не громадянська позиція, людяність – це внутрішня риса характеру людини. І коли ми людяні, нам не треба розказувати все те, про що ми зараз з тобою говоримо. Людина людяна – вона благодійник, не залежно ні від чого, ні від звань, ні від організації, в якій вона працює, вона просто робить хороші справи, тому що вона – людина, а не тому що вона член благодійного фонду, голова наглядової ради, чи в неї якийсь проект чи це соціальна відповідальність. Ми такі розумні, вміємо обставляти це красивими термінами, нагромаджувати ці терміни, а треба йти не нагромадженням термінів, а треба йти до простих речей і в простому знаходити геніальне. І це просте і геніальне – людяність, мені здається, що теж треба використовувати в нашій лінгвістичній війні на стороні добра. І це буде більш правильно, ніж називати себе волонтером… Може, волонтер зараз більш зрозуміло, ніж людяне, чи ні, як ти думаєш?

– Хто зна, надіюсь, що одинаково.

– Одинаково? Добре…

– Воно змушене це робити. Два роки тому, коли я зробила велику підсумкову виставку в музеї Шевченка, це було вісім років, як я почала малювати, у нас музичний супровід… До речі, цей, фактично, ювілейний рік, починається, тому що десять років, як я почала займатися візуальним мистецтвом. Я, коли готувала цю виставку, якось не прив’язувалась до якихось ювілеїв… Бо я не люблю ювілеїв, мені здається, що митець не може займатися ювілеями, він повинен займатися мистецтвом – це його покликання. Це не стосується шоу-бізнесу, це не стосується заробляння грошей – “а зараз на замовлення ми вам наваяємо щось”. Тільки тоді, коли ти займаєшся чистим мистецтвом, до ювілеїв це немає ніякого стосунку, тому що роботи, які створюю, я вважаю, належать вічності, а не сьогоденню чи вчорашньому дню чи завтрашньому дню, вони однаково повинні бути зрозумілим і нашим прабабусям і нашим майбутнім поколінням. Але треба якось людей об’єднувати, і я практично рік не робила в Києві виставок, десь давала дві роботки, десь три, тобто десь у групових виставках брала участь, але якоїсь великої виставки… Мені здавалось, скільки зусиль витратити на організацію, заради чого? А потім згадала, що той, дворічної давності, всеукраїнський тур, який я оголосила і він, в принципі, більше-менш відбувся, називався “Містерія літочислення”, гаслом цього туру було “Шиємо любов’ю Україну”. Знаєш, два роки тому, приїжджаючи на концерти чи на виставки, я відчувала, як і напевне чотири роки тому, що нас весь час протиставляють: Схід-Захід, Схід-Захід. Я завжди, коли їздила на виставки, казала людям: “Ми однакові”, нас нічого не розділяє, нас розділяють політики і політтехнологи, які це придумали, тому що їм це для чогось треба. Я тоді ще не знала, навіщо їм це треба. Я думала: заради виборів, заради сфер впливу, але навіть не уявляла собі, наскільки глобальне це бажання нас розділити і розсварити.

Тому виставка називається інакше – “Еволюція нескінченності”. Це слово “еволюція”- важливе, тому що у нас модне дуже слово “революція”, але змінюватися революційно здатні тільки ті романтики, які кидаються на барикади, чіпляють крильця, як Тіна і Люба і йдуть під кулі, ці романтики готові до змін, вони вже змінилися, вони просто заявляють це світові – про свої зміни, а іншим для того, щоб змінитися, треба повільно, повільно, повільно, якимось ривками… Цей ривок стався, але зараз потрібно еволюціонувати в цьому ривку, тобто накопичувати історичні знання про Україну, культурні та всілякі інші. Кожна виставка і кожен правильний захід культурний допомагає, як мені здається, людям один одного розуміти. І в принципі музика об’єднує людей, і кіно – будь-яке мистецтво – література, театр.. Але, на жаль, далеко не всі наші публічні люди, які займаються…. Мистецтвом? Ні. Музикою? Тому, що музика є як мистецтво – це одна частина музики і є як шоу-бізнес. Ті, хто все-таки займається шоу-бізнесом, ставлять першочерговим заробляння грошей. Це правильно, тому що це бізнес і тому у нього свої закони, але вони забувають, що вони теж – громадяни України і ніби намагаються якомось чином чи протиставляти себе цій країні, чи не помічати цю країну…

- А як мали би поводитися публічні люди в цій ситуації?

– Так само бути людяними, бути громадянами. Коли мої колеги кажуть: ми не підтримуємо війни… А цю війну ми розв’язали? Хіба Україна розв’язала цю війну? А якщо ми зараз не будемо підтримувати хлопців, які нас захищають і завтра почнуть обстрілювати градами Київ? Вони що зроблять? Вони зберуть манатки і поїдуть жити в інші країни. Їм все одно. А мені не все одно, я не збираюся кудись їхати. Я залишаюся в своїй країні. Тому я поводжусь так, як будь-який нормальний, свідомий громадянин би поводився. Я би хотіла, щоб інші люди… Кожен робить те, що він хоче робити, але в ідеалі, як на мене, все-таки публічні люди повинні бути громадянами країни, в першу чергу. Можна не бути зіркою, але бути громадянином. Ти так народився, Бог захотів, щоб ти народився в цій країні. Він тобі її дав, так само, як тата і маму. Вдавати, що тебе не стосується доля цієї країни – це просто моральна зрада, це не зовсім морально правильний вчинок. Якщо ти не хочеш принципово, з якихось пацифістських міркувань підтримувати війну, як кажуть наші голуби миру, як вони себе називають, допомагайте пораненим, допомагайте їхнім сім’ям, допомагайте сім’ям загиблих – вони не постраждали, в тому числі, заради вас? Допомагайте евакуйованим, дітям, родинам, які бездомні залишилися з якихось причин. Є мільйон проблем, це ми їх так поверхнево називаємо, але за кожним названим шматком проблеми є багато-багато ниточок до людини із конкретною долею, із конкретними проблемами і роботи – непочатий край. Відбудовувати зруйноване – скільки поруйнували всього в містах. Є дуже-дуже багато всіляких міст, де потрібні руки, голови, сили, позиція. І от коли ми про благодійність говоримо, кажу: не можна говорити про благодійність, бо це вже не благодійність, вона повинна бути тихою. Але, з іншого боку, я прекрасно розумію, що це є висловнення громадянської позиції. До речі, коли ми їздили в Айдар влітку, в Щастя, де я була перша з українських артистів, завдяки моєму другу Олесю Донію, з яким ми любимо екстрім, я жартую – не любимо, просто змушені, як люди небайдужі потрапляти в такі ситуації, не з нашої причини… Хлопці мені сказали: кожного разу, коли ви розповідаєте про те, що ви робите, це громадянська позиція, це спосіб нас, в першу чергу, підтримати, для нас це дуже важливо. Тому тепер я до цього, не скажу, що ставлюся добре, до того, що треба кричати про благодійність, але це просто повинно ставати прикладом для інших. Тому про неї доводиться говорити вслух.

Анжеліка Рудницька запрошує на свою виставку “Еволюція нескінченності”: