Авторка вірша “Никогда мы не будем братьями!”: людський початок переможе зло імперії

Любов Єремічева

Поетеса і громадська активістка Анастасія Дмитрук увірвалася  у насичений подіями Майдану інформаційний простір блискавично – своїм меседжем, який злився з почуттями тисяч і мільйонів українців. Це послання було звернено до наших північних сусідів і звучало воно однозначно і принципово – “Никогда мы не будем братьями!” Сьогодні Настя продовжує свою працю на поетичній ниві, а також ставить виставу – і знову – про наболіле для України – війну і мир. Ми зустрілися з мисткинею у затишній столичній “Львівській кав’ярні” на Позняках, працівники якої не тільки гостинно прийняли, а й долучились до розмови, згадавши той легендарний вірш героїні нашого інтерв’ю. Поетеса розповіла, що саме вона переживала у часи Майдану та що робить зараз для військових, а також запросила на виставу, створену на її вірші, яка відбудеться вже незабаром.

Громадський Простір: Нещодавно в інтерв’ю з письменницею Ларисою Денисенко запитувала: якщо читаєш книгу, то можеш переказати, про що вона, але про що твоє життя? Якщо все життя помістити в кілька речень.  Хотілося б почати нашу розмову із цього ж запитання…

Анастасія: Вау! (усміхається – авт.) Про що моє життя? Мабуть, це своєрідний політ до свободи. Свобода – це пізнати себе, бути собою… Дозволити собі бути собою і дозволити собі справу по душі, розвиватися, відкривати, радіти життю, відкривати для себе світ. Це і є для мене свобода. І, мабуть, це такий своєрідний політ, бо… “Бо” – ключове слово в цьому реченні. Я писала десь в своїй книжці від себе слова, що я закохана в життя. Я дуже люблю все, що стосується душі світу – мистецтво, кіно, музику, вірші, літературу. Мені дуже пощастило, що я себе теж  знайшла в тому, що люблю і можу зробити свій внесок у те велике-велике загальне, світове, наше, те, що робить кожен творець – свій маленький внесок. Це для мене життя сьогодні.

Громадський Простір: З якого віку ти пишеш вже свідомо, тобто усвідомлюєш, що ти є тією, ким є – письменницею? 

Анастасія: Мабуть, це відбулося років у двадцять. До цього я теж писала вірші. У школі писала, коли була закохана, бо кудись треба було писати оте своє кохання, і я його записувала у віршах, але то було так – дитяча забавка, для себе. Потім відбулося таке сильне емоційне потрясіння – нове кохання, нова історія, тому в двадцять років я почала писати і вже публікувати, викладати в мережі, отримувати відповідні відгуки від людей. Тож я почала робити це свідома того, що комусь це може бути близьке і хтось зі мною може це розділити, тобто це чиїсь почуття також – зараз хтось відчуває приблизно те саме, що відчуваю і я. Тоді я почала писати про любов достатньо немало віршів і такі свої звичайні, жіночі, людські почуття.

Громадський Простір: Я знаю, що і художники, і письменники, і загалом – усі творчі люди, які мають справу з не зовсім матеріальним, часто, коли вони створюють свої творіння, згодом дивуються: “О, невже я сам це намалював?”, “Невже я сам це сотворив?”… Кажуть, що воно звідкись приходить. 

Анастасія: Однозначно. Людина нічого нового не може створити, вона підглядає своєю душею в той незнаний світ, де існує все, і було, і буде. І дійсно, є люди, які віршують слова – але це відчувається, бо воно ніколи не зачепить, це просто слова, які складені в рими. Коли ж людина пише душею, воно торкається сердець інших, бо воно щиро – і це відчувається на незримому рівні. Так само і я не можу сказати, що вірші – це моя заслуга. Ні. Я їх теж чую. Вони приходять, я їх підслуховую з тиші. Просто налаштовуюся на свою хвилю якоїсь емоції, якогось почуття і далі вже збираю слова, які найбільше підходять, щоб розкрити те своє почуття, яке я хочу в своєму вірші передати. Часто буває, що вірш не пишеться одразу за одну хвилину, буває так, що ці рядки виношуються днями, тижнями, деякі місяцями – приходять по рядку, по рядку, і потім, коли ти дивишся вже на готовий твір, то дійсно не відчуваєш, що це абсолютно все твоє. Дивишся на це як незалежний читач, який вперше читає. Дійсно, буває таке, коли ти нібито не впізнаєш, дивуєшся, що це написала ти.

Громадський Простір: Очевидно, я не можу порівнювати вірші, бо кожен із них – це своєрідна “духовна дитина”, але той вірш, з яким ти прозвучала так могутньо – “Никогда мы не будем братьями”… Я тут навіть цитувала його працівникам кав’ярні, аби нам дозволили інтерв’ю, і вони, звісно, згадали. 

Анастасія: Ось чому вони мені пиріжків запропонували! (усміхається – авт.)

Громадський Простір: По суті, цей вірш – вираз українського болю, тому став настільки близьким людям. Куди в цей момент “літала” твоя душа, із чим вона мала справу, коли народжувалися ці рядки? 

Анастасія: Я просто настільки емоційно переживала Революцію, настільки, що я у ній просто розчинилася, була там усіма своїми фібрами душі. Я постійно була в новинах, усіх твіттерах, фейсбуках, або ж там – на Майдані. Відчувала всю цю атмосферу, дивилася на людей – бачила ті очі, ту щирість, те, що вони говорили, як вони говорили про їхні мрії, плани. Це просто чуєш і живеш тим. Я вже сто тисяч разів казала: я ніколи не сприймала сусідню Російську імперію як братський народ. Це абсолютно не ліпиться, суперечить саме собі в усьому – в стосунках, і в тому, як вони себе позиціюють відносно нас. Немає там ознак братства або хоча б мінімальної поваги і ставлення до нас на рівні, що ми однакові. Частіше за все відлунювалося, що ми – другий сорт великої-великої імперії. Тому я цього ніколи-ніколи не сприймала. Мені якось пощастило, що я народилася в незалежній Україні і мене виховували на цих засадах, що я – українка і що у нас – незалежна країна, відповідно, я так росла. Тож коли Майдан відбувався, я була вся там. Для мене ця Революція була таким потрясінням, переворотом усього мого світосприйняття.

Розстріли на Майдані стали краєм емоційного наповнення. Ось тоді і написався такий крик. Бо й тоді це все відчувалося – тиск імперії, її участь в подіях, її неповага, її засудження, її насмішки над нашими втратами, над втратами звичайних людей, які прийшли просто за свою ідею – боротися проти бандитизму. Мабуть, тому той вірш став саме тим, що не можна було вже не сказати після всіх тих подій – після розстрілів, після реакцій, після новин, і всього того інформаційного простору, пропаганди і брехні. Я навіть не очікувала, що настільки він відгукнеться у мільйонах сердець, що настільки це почуття, цей імпульс, цей меседж  буде близький мільйонам…

Громадський Простір: Було відчуття, що цей вірш – носій нашої української відповіді, не тільки відповіді, яка стосувалася Майдану, а відповіді, яка стосувалася століть…

Так, століть. Я ходила зараз на ремінісценції у Львові, відбулася прем’єра неймовірної вистави-балету Ірини Мазур, у ній є ця сама сюжетна лінія про те, як  Російська імперія тисне і винищує все, що за природою українське, як в церквах заборонялась українська мова і як воно йде і до сьогоднішнього дня і про те, наскільки відсутнє те братство, яке активно нав’язувалося. Та й взагалі – це різні світи, різні світогляди, два народи. Ця вистава ще більше мене надихнула бути українцем до кінця – до коріння волосся, і нести Україну у своїй справі.

Анастасія переглядає фотоальбом Громадського Простору “Майдан Гідності. Наші Фото та Відео Спогади” http://www.slideshare.net/ProstirUA/ss-41804556

Громадський Простір: Спробую поставити одне запитання, яке не планувала. Знаєш, у світі духовності говорять, що можна не любити гріх, але людину ти маєш любити у будь-якому випадку. Тобто ворога ти можеш справедливо карати, але в душі ти маєш його все одно любити і не мати до нього ненависті. Або в психології – відділяти людину від її вчинку. Рівень справедливого, праведного гніву твій вірш передає… ти маєш справу із тонкими матеріями, сама говориш: я пишу душею, а душа – це зі сфери духовної, то чи є в її закутку пробачення чи  любов – до росіян як до людей, не як до імперії? 

Анастасія: Так, однозначно. У мене відсутня ненависть до народу. Коли дивишся, що відбувається в світі – ті об’єми брехні, які наповнюють повітря, це дійсно страшно, тому дуже важливо у всьому тому залишитися людиною, людиною  незаангажованою, максимально ізолювати себе від впливів інформаційного простору на твою душу. Бо всі люди помиляються, і серед нас дуже багато тих, хто помилився і продовжує помилятися. Так само й вони. Я не можу виправдати, я й не суддя, щоб виправдовувати. Але, звісно, те зло, яке вони зараз роблять за своїм імпульсом, за своєю обманутістю, зомбованістю – не знаю, на яких вони засадах діють, але все те зло – не я в праві то пробачати чи не пробачати. То кожна людина має сама для себе визначити. Але всім треба допомогти. Всі мають право на шанс. Я десь читала в книжці: треба допомогти людині відкрити в собі добро, допомогти людині бути людиною і нести все ж таки світло. Нехай вона опирається, нехай вона забита всіма тими меседжами Кісельова і всього іншого телебачення, але я сподіваюся, що прозріння прийде і що людське переможе, людський початок переможе зло імперії.

Громадський Простір: Вирішила, що із такими людьми як ти, можна розбавити інтерв’ю нестандартним запитанням. У сфері психології є такий прийом, коли показують картинку, а людина називає свої асоціації. А ми спробуємо по-іншому: я назву кілька слів, а ти називай свою асоціацію, першу рефлексію. 

Анастасія: Я спробую. (усміхається – авт.)

Громадський Простір: Добре. Росія?

Анастасія: Боже… У мене, чомусь, зло. Я не знаю, чому так вийшло.

Громадський Простір: Перше, що приходить в голову.

Анастасія: Зло і Путін. Путін – зло, через дефіс.

Громадський Простір: Окей. Україна?

Анастасія: Воля. Ну, якось так.

Громадський простір: Волонтери?

Анастасія: Такі собі феї, феї-помічники.

Громадський Простір: Майдан?

Анастасія: Не знаю, наскільки це підходить, але у мене чомусь асоціація з кровопролиттям. Дуже багато крові там пролилось. Мабуть, перше, що ти згадуєш під час Революції, від побиття студентів, від їхньої крові і до Небесної Сотні.

Громадський Простір: Європа?

Анастасія: Європа? Продажність.

Громадський Простір: Світ?

Анастасія: Не знаю, на скільки воно тебе влаштує по цікавості, але в мене це суперечність.

Громадський Простір: Це просто рефлексії. Україна через десять років?

Анастасія: Україна через десять років…. (Замислилася – авт.) Відродження. Дуже хочеться, щоб саме ця асоціація здійснилася. Сподіваюся, що хоча б за десять років у неї буде реальний шанс на відродження.

Громадський Простір: Остання асоціація в цьому ряді: Анастасія Дмитрук?

Анастасія: Вірші.

Громадський Простір: Добре, впоралися. Я знаю, що крім того, що ти – поетеса, ти ще займаєшся громадською діяльністю. Я, наприклад, зустрічала тебе, коли ти вирізала янголяток із паперу для Небесної Сотні на акції Анжеліки Рудницької. Я так розумію, що ти так чи інакше залучена до волонтерсько-громадської діяльності. Що стало твоєю точкою входу в цю діяльність? Майдан чи може щось інше? 

Анастасія: Майдан і початок війни на сході. Відтоді мене вперше запросили у шпиталь почитати хлопцям вірші. Там, мабуть, і відбувся такий суттєвий і реальний початок. Після того було дуже багато віршів у шпиталях, військових частинах, полігонах; зустрічі, підтримка, натхнення – надихати на нові перемоги. Бо, по суті, все те відбувається для сестер, для матерів – за матерів, за сестер, за дружин, за коханих. Тому хочеться їх надихати, давати нести своє світло, подяку від кожного. Часто на моїх творчих зустрічах люди просили: “Ти поїдеш, передай хлопцям, що ми їм дуже дякуємо, що ми дуже цінуємо те, що вони роблять”. І ось такий я передавач всіх тих побажань і тієї підтримки, яку намагаюся донести на схід до хлопців.

Ще я беру участь у різних акціях, заходах, переважно, друзів. Намагаюся не приймати запрошень ні від яких політично спрямованих організацій. Так, з Анжелікою це був цікавий проект. Я пішла і отримала масу задоволення, вирізаючи тих ангеликів – ніби доторкнулася до чогось світлого. Це був шанс нагадати людям про те, хто загинув і за що вони загинули. Адже найважче – попереду: пам’ятати за що. Бо загинули вже тисячі хлопців. І не просто пам’ятати, а робити ту справу, яку вони почали… яку ми разом починали і  довести її до перемоги.

Громадський Простір: Не втомилася за цей час? Емоційно, духовно…

Анастасія: Звісно, буває. Ми провели дуже багато заходів. Я і в Європу їздила, читала вірші на своїй благодійній творчій зустрічі…

Громадський Простір: Як вони там сприймають?

Дуже тепло, в більшості своїй, дуже тепло. Просто ті, кому байдуже, вони не прийдуть, а приходять ті, кому не байдуже, кого то цікавить. Ми збирали кошти на лікування деяких хлопців. Ми – в сенсі я і “моя молода команда” (сміється – авт.). Зараз теж беремо участь у благодійних концертах, виступах, зборах коштів. Втомлюєшся, звісно, втомлюєшся емоційно, бо всі – люди і всі втомлюються. Варто тільки не давати волю тій втомі і швидко відновлюватися, працювати над відновленням, бо треба дуже багато всього робити і йти вперед. (Протягом відповіді на це запитання у Анастасії задзвонив телефон: “Це волонтер, з приводу концерту для військових 4-го числа” – прокоментувала активістка. – прим. авт.).

Громадський Простір: Чи належиш ти до якоїсь волонтерської організації?

Анастасія: Ні. Я не належу ні до яких організацій. Я незалежна волонтерка. Мене запрошують різні волонтери, і ось Кирило Коваль, і Надя Старцева, організаторка Жіночого концертного батальйону, різні. Знову ж таки, треба не розділяти, а об’єднувати – навіть волонтерство.

Громадський Простір: Як сприймають військові таке поетичне послання?

Анастасія: Дуже тепло, дуже класно, дуже круто. Іноді ми на сцені виступаємо в залах, а часто буває таке, що ми ходимо просто по палатах, де лежачі – заходжу, читаю, мені то там дадуть якийсь гостинець, то там гостинець… І врешті як наколядую собі пакетик. Кажу: “Я не можу брати”, а вони: “Ні, Настю, ти візьми, ми хочемо тебе пригостити”. Бували такі дуже зворушливі моменти, коли я теж прийшла в палату, прочитала, а там був азербайджанець – такий вже дорослий чоловік, років п’ятдесяти, це вже його третя чи четверта війна, він послухав мої вірші, зняв із вікна свій бойовий прапор, який йому підписували там на сході, і подарував його мені. Каже: “Хочу тобі його подарувати”. То дуже приємно, ти розумієш: то не купиш ні за які гроші, ні за які нагороди, що це є вища нагорода. Людина віддає той символ своєї боротьби…

Громадський Простір: Художниця Ольга Адам переповідала мені таку історію: художник Олександр Ройтбурд за три дні до трагедії з вежами-близнюками сидів у своїй студії в Нью-Йорку і малював картину, на якій зобразив близнюків. Він побачив, як палають ті вежі, коли закінчив свою роботу. Тобто митці мають здатність вловлювати невловиме в ноосфері, з невідомого нам світу. То може спробуємо вловити щось зараз і  зрозуміти, скільки нам треба часу, щоб, можливо, загоїти рани і почати посміхатися усім єством нашої нації? 

Анастасія: Я сприймаю Україну як багату країну з дуже великим потенціалом. Але, те що я зараз бачу і те, що я відчуваю (і навіть не треба тут підключатися до тонких матерій), це просто очевидно – найболючіше сьогодні – це те, що у нас дуже ледачі люди, і таких дуже багато. Люди не хочуть працювати і не хочуть робити ту успішну Україну, про яку вони і ми всі мріємо. Вони не хочуть своїми руками її робити. Вони хочуть, щоб її зробив хтось без них, а вони будуть там насолоджуватися життям і посміхатися. Дуже великий відсоток таких людей – таких собі псевдо-патріотів, або просто непатріотів, або – байдуже як вони себе називають, – це люди, які звикли тицяти пальцями на якісь недоліки, що хтось щось не так робить,  а там криво, а там косо, а оте класне, а оце – погане, при цьому самі не зробивши нічого. Україна, сорокамільйонна країна, не збудується за рахунок десяти людей, не витягнеться за рахунок зусиль ста людей – мільйони мають працювати для того, щоб вона була успішна. Це стосується всього – культури, корупції, якості обслуговування, коли ти приходиш будь-куди і тебе зустрічають хамством – на це не зможе вплинути ні президент, ні прем’єр, ні всі депутати світу. Це людина, яка звикла так працювати, так жити – своїми хамством псувати настрій, недопрацьовувати, або взагалі створювати ілюзію великої зайнятості, втомлюватися від неробства. І таких дуже багато. І саме в цьому проблема. Коли люди почнуть робити свою справу якісно, Україна почне змінюватися просто щодня нереальними темпами – буде ставати все кращою, кращою, комфортнішою для життя. Самі люди не хочуть нічого робити. Є, звісно, інші, але відсотково це різне співвідношення. Хотілося б, щоб все ж таки тих активних, які реально вірять, які реально роблять, працюють над собою, ставало дедалі більше і більше. Ми, наприклад, своєю виставою  теж намагаємося спонукати людей до того, щоб  працювати над собою.

Громадський Простір: Якраз хотілося, аби наприкінці інтерв’ю ти запросила наших читачів на свою виставу. Про що вона, коли відбудеться? Чи везете її Україною?

Анастасія: Ми веземо. Я дуже хочу, щоб цю виставу побачили якомога більше людей. Не тільки через те, що вистава базована на моїй віршах, а через те, що її творили дуже талановиті люди. Це геніальний Віталій Малахов – я настільки щаслива, що мені випала доля з ним познайомитися. Моє знайомство із ним почалося через його виставу “Вічно живі” – до речі, теж дуже актуальна, про наше сьогодення – історія сім’ї в умовах війни. Ми з ним познайомилися і почали творити цю нашу виставу, туди дуже багато долучено талантів, геніїв.  Тому, звісно, хотілося б, щоб люди то побачили.

Вистава називається “Світлом будь” – сьогодні така її назва, я її постійно змінюю. Оскільки там звучить багато меседжів, бо вірші ж різні, з різними меседжами – я не можу виділити якийсь один.Їх там багато, але насправді все на те, щоб бути світлом, нести те світло – в свої сім’ї, в свій маленький світ, у кожного він є, у своє оточення. І вона про натхнення, про те, що треба жити далі, і треба працювати – бути світлом. Вистава відбудеться у Києві 15 березня  на малій сцені Палацу Україна. Це ми вже втретє зберемося, сподіваюся, зберемося повним своїм складом. У виставі присутньо дві сюжетних лінії – любов і там, і там. Звісно, там є і події війни, тобто вона дещо історична – від подій, коли писалось виключно про кохання, де здавалося, що якщо він не подзвонив – це вже все, кінець життя,  і до перших пострілів на Майдані, коли відбувається переоцінка цінностей, коли відбулися зміни всередині людей, про нашу боротьбу і про те, що було далі і що має бути ще далі.

Анастасія Дмитрук читає спеціально для прихильників порталу Громадський Простір вірш, з якого починається вистава “Світлом будь”:

Спілкувалася Любов Єремічева