Громадський Простір

1 серпня 2024 року виповнилося 33 роки з моменту, коли президент США Джордж Буш-старший з трибуни Верховної Ради України назвав намагання українців стати незалежними — «суїцидальним націоналізмом». Цю промову пізніше охрестили Chicken Kyiv Speech або ж «Котлета по-київськи». А вже 24 серпня Україна стає незалежною, і цього не змогли передбачити ні сам Джордж Буш, ні його спічрайтери, ні аналітики із ЦРУ, ні також самі українці. 

«Шлях, який ми пройшли з моменту західного опору ідеї постання незалежної України до точки, коли основним критерієм на місцевих виборах в різних країнах Заходу стає питання — кандидат проукраїнський чи кандидат антиукраїнський, треба сказати, що ця зміна тектонічна, вона величезна», — Євген Глібовицький, український інтелектуал, дослідник суспільних трансформацій, експерт з довготермінових стратегій, який у 2024 році увійшов до списку 30 лідерів думок сучасної України, за версією видання NV. 

Як трансформувалися стосунки між суспільством та державою за 33 роки Незалежності, що вплинуло на появу великої кількості суб’єктних людей в Україні та які наслідки цього, яке важливе рішення Україна може запропонувати сьогодні розвиненим країнам світу — про це Євген Глібовицький розповів у своїй лекції «Несподівана суб’єктність. Нова країна та її виклики», для представників організацій громадянського суспільства та медіа під час підсумкового заходу в рамках всеукраїнської кампанії ЄС «Разом діємо. Разом ми — Європа», 1 серпня 2024 року.

Несподівана незалежність та збереження комфортного суспільного договору

Розпочинаючи свою лекцію, Євген Глібовицький нагадав про те, як народжувалося рішення про Незалежність України, та про ті умови, в яких жили українці у той час, а це — патерналістський суспільний договір, своєрідна пастка, коли громадяни відмовляються від значної частини своїх прав, а в обмін за це держава про них піклується. 

1991 рік, українці голосують на двох референдумах: 17 березня 1991 року 70% українців підтримали збереження Радянського Союзу, а вже 1 грудня 1991 року 90% українців висловилися за підтримку незалежності України. За словами дослідника, зовні могло скластися враження, що більшість українців розвернулися на 180°, однак ставалося щось інше. 

На той час пізньорадянський патерналістський суспільний договір був достатньо комфортним. Система була вже слабкою та м’якою.  

«І тут стається путч… Він вносить нотки тоталітаризму, який, здавалося, вже є перегорнутою сторінкою… Раптом з’являється це “лебедине озеро” по телебаченню, з’являються ці диктори з кам’яними виразами облич, з’являються ці 12 людей з “гкчп”, і величезна кількість людей по всьому Радянському Союзу розуміє, що “система не зробила висновків, вона може повернутись назад знову тоталітарною стороною”. Відповідно, в цій точці в українців з’являється два вибори», — пояснив Євген Глібовицький.   

Перший варіант — це коли громадяни беруть владу у свої руки та більше відповідальності. Однак у в 1991 році це було неможливо — під це не було соціально-економічної бази.  

А другий варіант — це повернення до цього комфортного радянського суспільного договору, де ти можеш бути далі пасивним, а держава буде за тебе вирішувати й буде тобі капати. 

«Зразу після путчу українське суспільство фактично дало мандат своїм політичним елітам не на те, щоб змінити все, а на те, щоб змінити все заради того, щоб нічого не змінити», — відзначив дослідник. 

Від корупційного консенсусу до переходу у постматеріальні цінності

Перше враження світу щодо незалежної України було дуже своєрідним: країна дуже радянська, директори, які не відчувають часу, розгублене суспільство, а Москва порівняно з Києвом на той час виглядає динамічніше. Саме так заклалися основи того, що, наприклад, в німецькій політиці називалося “russia first”, “а потім звертаємо увагу на всіх інших”.  

«Ця москвоцентричність західної політики була закладена в 90-х роках за рахунок того, що не було зрозуміло, що ж відбувається, — зазначає Євген Глібовицький. — А всередині українського суспільства відбувався процес змін, калібрування і формування нової суб’єктності, якої станом на 91-й рік просто не було». 

Поступово у пострадянській країні, яка не могла подбати про всіх своїх громадян, з’являються люди, які вчаться дбати про себе самостійно, і їх стає все більше і більше. Так, на думку експерта, поява спрощеної системи оподаткування в Україні стала першим серйозним сигналом про появу великої кількості суб’єктних людей: 

«Поява в 1999 році спрощеної системи оподаткування показала, що є значна частина людей, які, якщо не будуть мати своєї моделі мінімізації відносин з все ще радянською державою, вони будуть повставати, вони будуть конфліктувати, вони будуть створювати проблеми, і відповідно їм треба створити стан, в якому вони можуть бути комфортніше. І в той момент виникає другий суспільний договір в Україні.  

Цей другий суспільний договір — це суспільний договір корупційного консенсусу, який говорить про те, що: ми, громадяни, не ставимо складних питань елітам, ми не питаємо, звідки в них гроші на шестисоті мерседеси й так далі, але еліти теж не ставлять складних питань громадян, і ми собі співіснуємо — вони собі у своєму світі, ми у своєму світі, ми не становимо загрозу для них, вони не становлять загрози для нас». 

Однак далі сталися дві події, які дуже серйозно напружили ці відносини. 

Перша подія — це фінансова криза, яка призвела до того, що удар пройшовся по офісному сегменту українського суспільства. За словами Євгена Глібовицького, цей удар був настільки сильний, що він проламав цінності, і українці вперше опиняються перед викликом — чи їм утримувати свій спосіб життя, чи їм утримувати свій рівень доходу: 

«Значна частина українців вирішує утримувати свій спосіб життя. Іншими словами, вони відмовляються від автомобілів, квартир і всього іншого, що вони купили, але не можуть утримати. І це перший раз ми бачимо, як українці приймають вибір в постматеріальні цінності». 

Цей величезний перехід збігся з приходом до влади Януковича, коли стало не тільки боляче, а й загрозливо, і велика кількість людей починає прокидатися. «Ми з цього моменту з вами спостерігаємо експоненціальне зростання громадянського суспільства в Україні», — зазначив експерт.

Третій суспільний договір: суспільство та держава — партнери

Після Революції Гідності 2014 року українці опиняються у третьому суспільному договорі.  

«Цей третій суспільний договір за 30 років визначає вперше в історії погляд суспільства на державу не як на опонента і не як на загрозу, а як на потенційного партнера, і держава точно так само вперше починає обережно дивитись на суспільство як на потенційного партнера, — пояснює Євген Глібовицький. — З обох боків є усвідомлення важливості однієї речі: якщо ми хочемо вижити, якщо ми хочемо бути в безпеці, нам потрібна незалежна держава, у нас немає іншого гаранта, ніж незалежна держава». 

Згідно з умовами цього договору, гідність стає наскрізною цінністю, і держава це визнає, але громадяни так само не ставляться нігілістично до держави, і громадянське суспільство починає співпрацювати з державою там, де це можливо. 

Сьогодні ж, за словами дослідника, війна стала значною мірою випробуванням цього суспільного договору на міцність. 

Країна, яка керується знизу

Євген Глібовицький відзначає, що сьогодні в Україні існує дуже цікава, інакша модель врядування, яка дає кілька відповідей на питання, на які немає відповідей в альтернативах. 

Наприклад, яким чином забезпечувати відпірність, коли є слабкий центральний уряд? Відповідь українців — горизонтальною взаємодією, мережами, волонтерськими рухами, підтримкою пріоритетів за рахунок неформального сектору.  

Або ж яким чином зберігати демократичність устрою в умовах, коли неможливі вибори, а свобода слова серйозно обмежена? Відповідь українців — шляхом збереження плюралістичності в межах спільноти, шляхом продовження обговорень, навіть якщо ці обговорення обмежені кількісно. І тоді навіть тимчасовий відхід від повної відкритості й свободи слова не стає катастрофічною зміною. Як приклад, експерт навів ситуацію із Телемарафоном, коли українці загалом позитивно сприйняли його появу, а вже у 2024 році остаточно позбавили його мандату — тобто формально він існує, але вплив значно зменшився.  

«Ми маємо унікальну модель, і ми не знаємо, чи вона перехідна, чи вона буде з нами постійно, чи вона через якийсь час зникне, але це модель країни, яка великою мірою керується знизу, — каже дослідник. — Це модель країни, де людина, яка бере ініціативу у свої руки, людина, яка бере відповідальність у свої руки, каже: стоп, тут залежить все від мене, я не буду спочатку чекати, коли хтось прийме рішення з тих, кому це цей мандат делегований в межах представницької демократії, я буду робити ті речі, які треба робити тут і зараз, тому що інакше нічого не буде працювати».

Україна приходить не з простягнутою рукою в ЄС чи НАТО — Україна приходить з рішенням

Сьогодні суспільства розвинених країн світу надмірно впевнені в безпеці та спроможності своїх систем, що може дорого їм коштувати. І саме Україна, за словами Євгена Глібовицького, має те рішення, той компонент, без якого неможливо буде існувати у 21 столітті: 

«Внесок України в Європейський Союз, в НАТО, в будь-який інший клуб, коли Україна вступає, просто гігантський, тому що Україна приходить не з простягнутою рукою, Україна приходить з рішенням. 

Світ навчився після Другої Світової Війни поєднувати свободу і високу якість життя. Україна додає до цього міксу третій компонент без якого неможливо буде існувати у 21 столітті. Україна додає до цього міксу резильєнтність, відпірність. Ці три речі… відпірність, яка уможливлює збереження свободи і яка при цьому не є конфліктною з високою якістю життя, скоріше за все буде тою новою українською культурою, яку Україна експортуватиме за свої межі.  

Ми не є єдиними провайдерами нової ідеї. Свої пропозиції з цього приводу має Фінляндія, країни Балтії, Польща, іншими словами, ми не є єдиними, хто доходить внаслідок своєї історії до того, що одночасно треба бути сильним, але мати систему, яка захищає слабкого, одночасно можна бути бідним, але спроможним, одночасно можна мати величезні загрози, але залишатися вільним. 

І якщо подивитися на те, наскільки важливою для розвитку світу у 21 столітті є ця потенційна українська пропозиція, то я можу сказати, що ми з вами не в кінці великих потрясінь, а на початку великих відкриттів». 

Фото: ProstirUA