“Eyes Of Cultures”: звести молодих людей і допомогти їм долати стереотипи і конфлікт

Віталій Ніщименко

21 червня 2015 року в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА відбулось урочисте відкриття фотовиставки “Мир та культурний діалог”. Вона стала підсумком проекту “Eyes Of Cultures”. На відкритті були присутні керівник та ідейний натхненник проекту Захарій Дундар з Туреччини, координаторка в Україні Анна Кривопишна. Були й фотографи, які представляли Україну Люсьєна Шум та Олександр Якимович.

Загалом в проекті брали участь представники з шести країн: Вірменії, Азербайджану, Грузії, Росії, Туреччини, України. З них було сформовано три команди, що працювали в Україні, Туреччині та Грузії – тих країнах, на території яких відбуваються конфлікти, де є проблеми біженців.

Захарій Дундар, координатор проекту:

– Я працюю в консульстві Європи кілька років і моя основна тематика – це промоція миру та мирного діалогу між країнами.

Учасники проекту подорожували зі своїми групами 7 днів, а 28 травня всі зустрічалися у місті Руставі (Грузія), де протягом тижня вони мали тренінг на тему миру і готувались до виставки у Тбілісі, яка вже відбулася. 15 липня виставка також відбудеться у Черкасах, потім у Дніпропетровську та Харкові. Зараз є мрії показати ці виставки у Москві, Баку, Єревані і, можливо, в Бухаресті.

Під час проекту учасники проекту мали сфотографувати те, що на їхню думку відображає мир та порозуміння між людьми. До виставки не допускалися фотографії, які навпаки – показують ненависть або якийсь поділ у суспільстві.

В Україні спочатку була ідея відвідати Донецьк та Луганськ, але оскільки там ситуація нестабільна, ми вирішили не ризикувати життям та здоров’ям учасників, тому взяли тільки дотичні регіони. Учасники проекту відвідали такі міста: Харків, Київ, Дніпропетровськ та Запоріжжя. У Грузії спочатку мали відвідати Південну Осетію та Абхазію, але учасникам не дали візи. Тому вирішили відвідати міста, де живуть внутрішньо переміщені особи і також додали міста, які межують з кордоном.

Основна мета проекту – звести молодих людей і допомогти їм долати ці певні стереотипи і конфлікт, в якому перебувають країни. Наприклад, учасників з Росії було дуже важливо помістити на тиждень в одне середовище з українцями. Вони мали їсти разом, проводити цілі дні разом і спілкуватися постійно, тому це також допомагало краще пізнати Україну ізсередини. Фотографія, танці, співи – це дуже важливі інструменти, які розуміє кожен, навіть якщо вони розмовляють різними мовами. І за допомогою таких інструментів можна говорити на важливі теми.

Ще раз хочу наголосити: у нас не було головного критерію щодо професійності фотографій, тому що основна мета проекту – це промоція миру, це соціальний аспект і вміння фотографа на участь не впливало. Деякі учасники, навіть, не мали професійних камер, але все одно мали змогу брати участь у проекті.

Анна Кривопишина, координаторка проекту в Україні:

– Розповідати можу днями, тижнями, тому що відбулось дуже багато чого цікавого. Але розповім коротко. У моїй команді було троє учасників із Росії, троє з України і один учасник з Грузії. Це була дружня мультинаціональна команда. Це були дорослі люди і кожен з них мав свої сформовані погляди. Найстаршому з учасників було 38 років, наймолодшій учасниці – 21 рік. Учасники із Росії боялися їхати сюди. Ми мали певні проблеми із аплікаційними формами, тому що заповнили їх всього 12 росіян. Бо як тільки дізнавались, що перший тиждень потрібно провести в Україні, не бажали сюди їхати. Але були і сміливці. Мурат із Карачаєво-Черкеської республіки про те, що він в Україні, своїй мамі навіть не натякав, бо у неї хворе серце. Аня, двадцяти однорічна студентка із Тули, також сказала, що якби батьки дізналися, що вона прямує до України, її б просто за трьома замками десь у кімнаті зачинили. Тому що у них дуже сильна пропаганда. Всі учасники, крім Ані, виставляли фотографії у Фейсбуці і постійно отримували коментарі від друзів: “Ви що, з глузду з’їхали? Що ви робите? Та вас же зараз там…”. А вони відсилають фотографії, де вони варенички їдять, або спілкуються з місцевими дівчатами… Їхні друзі взагалі їх не розуміли. Артур із Північної Осетії сказав: “Мені все-одно, я хочу подивитися на те, що відбувається в Україні зсередини, тому що те, що нам дають у новинах, просто на голову не налазить”.

Тому учасники їхали з певними стереотипами, але наша мета була долати ці стереотипи. Щодо програми, то учасники кожного дня у новому місті по три-чотири години фотографували все, що душі завгодно, але на тему миру. Друга частина дня присвячувалась зустрічам із громадськими активістами, із різними молодими людьми. У кожному місті нас зустрічали дуже тепло і завжди запитували, чим нам допомогти, куди провести, що показати. Також цікаво було поспілкуватись із переселенцями. У Дніпропетровську ми мали зустріч з організацією “Допомога Дніпра”. Ми спілкувалися з головою фонду “Оборона країни”, тобто ось – першоджерело. Запитуйте і обирайте – кому ви хочете вірити: вашим телеканалам чи людям, які очі в очі розповідають зі сльозами на очах, що не можуть повернутися до себе додому, що все залишили там, що взагалі немає ні грошей, ні роботи, сім’я вся розгубилася – і кому тут вірити? Для мене високий результат цього проекту в тому, що ці учасники з Росії приїдуть додому і 10-15 друзям розкажуть про те, як насправді в Україні, і вони також трішечки зламають ці стереотипи і це вже буде велике досягнення.

Люсьєна Шум, учасниця проекту в групі, що працювала у Грузії, фотограф:

– В сучасній Україні люди мого віку… Ми не знали такого поняття як біженець. Ми не зустрічались з цим. Зараз у нас інша реальність: у нас війна, у нас велика кількість переселенців. Грузія зіштовхнулась із проблемою переселенців трохи раніше. І конкретно цей досвід ми вивчали. У Грузії вже 260 тис. переселенців. Там ми їздили по місцях проживання біженців – це 4 компактних поселення недалеко від Тбілісі, в Кутаїсі і Зугдіді. Там люди проживають у невеличких будиночках дачного типу і перше запитання: “Як тут можна жити?”. Але це просто розкішні умови у порівнянні з іншими. Також в Кутаїсі і Зугдіді ми відвідали місця, де живуть у старих будинках з 1992-го року, тобто з першої війни в Абхазії і Південній Осетії. Тут переселенці проживають у старих лікарнях, адміністративних будинках, дитячих садочках досі. Тобто більше двадцяти років вони так живуть і умови проживання там жахливі. Відсутні вікна, стіни що відвалюються. Люди так живуть, їм держава обіцяє, обіцяє, обіцяє… Деяким уже дали квартири, тобто будують нові житлові комплекси, але поки що не всім. У людей проблеми з роботою, особливо важко соціально-незахищеним: людям пенсійного віку, багатодітним батькам. Переселенці живуть на соціальні виплати – 45 ларі – це 450 гривень. Зустрічали ми дуже багато цікавих людей. В одному поселенні ми зустріли колишнього заступника директора драматичного театру в Абхазії, Сухумі. З моральної точки зору, ми побачили багато людей, які не хочуть чогось робити для покращення умов їхнього життя. Тобто вони щось отримали від держави, вони отримують допомогу і чекають, що держава буде їм постійно допомагати. Є й активні люди. В одному поселенні ми випадково зайшли у кафе і виявилось, що це не просто кафе, а соціальне підприємство, де частина отриманого доходу йде на культурні і соціальні проекти. Наприклад, для біженців вони влаштовують різні тренінги, програми, що нас дуже здивувало і надихнуло. Деякі активні люди все-таки стараються щось робити, щоб змінити свою долю. Також ми побували на двох кордонах. Абхазький кордон закритий, але деякі люди можуть потрапити у свої будинки по спеціальних пропусках. Ми намагались пройти, нам сказали далеко не заходити, щоб не було проблем. Люди на нас дивились дуже насторожено, просили їх не фотографувати. Говорили, що у них будуть серйозні проблеми. Тобто люди налякані досі. Але в поселеннях з нами розмовляли охоче, розповідали свої життєві історії. На Осетинському кордоні теж побували. Його взагалі неможливо перетнути. Він закритий і деякі села були поділені на половину, і люди не можуть ходити до своїх родичів або на цвинтар до своїх батьків, наприклад. Звичайні люди страждають.

І також хотіла б додати, що не дивлячись на те, що у них дуже складні умови для життя, вони не падають духом, живуть дуже весело, живуть комунами, ходять один до одного в гості, у них багато дітей і вони, загалом, задоволені своїм життям і оптимістично налаштовані.

Олександр Якимович, учасник проекту, фотограф:

– Учасники проекту – це молоді люди, які мають на що фотографувати. Головним завданням було показати вплив конфліктів, вплив розрухи і проблем на життя суспільства, тих людей, які від цього постраждали. І показати це таким чином, щоб було зрозуміло, і при цьому не пропагувати насилля – це перша умова. Ми повинні були фотографувати на тему миру, при цьому несучи позитивний посил на фоні воєнного конфлікту Росії з Україною.

Ми працювали з людьми з Росії, які боялись… Хоча це були дорослі люди, вони побоювались, що тут може бути фізична розправа і що завгодно з того, що показують у них по телевізору. Вони боялись ходити поодинці чи фотографувати людей у вишиванках, але проблем за ці дні у них так і не було.

Мені було складно, бо хотілось показати свій рівень як фотографа. Але від теми відходити було нікуди і доводилось фотографувати саме те, на що налаштований весь проект.

Хочу подякувати тим людям, що зустрічали нас в Україні і Грузії. Є загальна тенденція, що конфлікту кожна окрема людина не хоче. Тобто ніхто не підтримує ні воєнні дії, ні якісь силові рішення. Всі хочуть їсти український борщ, українські вареники, всім подобаються українські дівчата і українські вулиці, і у Грузії так само. Тому просто давайте жити дружно.

Галина Осадча, координаторка виставки у Києві, кураторка Галереї Мистецтв ім. О. Замостян НаУКМА:

– Я дуже рада, що актуальні проекти до нас продовжують приходити. І НаУКМА є ось цим майданчиком для дискусії. Дускусії, яка актуальна на кожному етапі розвитку історії. І сьогодні, зокрема, тема більш вузька, сьогодні ми говорили про країни, які мають перехідну економіку, які мають деякі конфлікти. У проекту є як візуальна, так і дискусійна складова.

Проект здійснюється за підтримки фундації “Black Sea Trust”.

Фотовиставка буде тривати до 5 липня 2015 року за адресою: Культурно-мистецький центр НаУКМА, вул. Іллінська, 9 (3 поверх).

Автор : Віталій Ніщименко для Громадського простору