Ігор Диченко позбавив Київ іміджу провінційності, – мистецтвознавець Дмитро Горбачов

Галина Жовтко

20 серпня у Мистецькому Арсеналі відкрилась виставка унікальної приватної колекції Ігоря Диченка – українського мистецтвознавця і художника, який присвятив своє життя дослідженню творчості українських художників ХХ ст. Він збирав те, що знищувалося, і те, що було призабуто. Він прагнув зберегти “рештки великого експерименту двадцятих-тридцятих років, навіть без надії, що це когось зацікавить”. І як зазначають мистецтвознавці, Ігор Диченко позбавив Київ іміджу провінційності.

 

В одному із інтерв’ю Ігор Диченко згадує: “Якось завітав до мене Віталій Коротич і каже: “Ці твої українські кубісти сьогодні нікому не потрібні, через двадцять років вони знадобляться всьому світові”.

До експозиції увійшли понад 300 творів українських і світових майстрів ХХ століття – мистецтво авангардистів, серед яких К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, О. Тишлер, В. Єрмілов; живописні та графічні твори «шістдесятників» – В. Зарецького, А. Горської, А. Сумара, З. Лерман, представників «нової хвилі» – В. Цаголова, Д. Кавсана та інших. А також 15 графічних робіт Сальвадора Далі – ілюстрації до твору Овідія “Мистецтво кохання”.

Деталі із життя Ігоря Диченка від Дмитра Горбачова, мистецтвознавця, історика мистецтва, арт-куратора: “Ігор був в центрі мистецького життя, і коли він вибирав твори переслідуваних… художників, оцих ‘транс-авангардистів’, він таким чином їх підтримував, і підтримував тонус мистецтва українського взагалі. Ігор був настільки важливою подією, можна і так сказати, українського мистецтва, тому що він позбавив Київ іміджу провінційності. Знаєте, все було зроблено, коли нищили нещадно українських інтелектуалів-геніїв, щоб Київ став просто звичайною провінцією, де щось робиться, є і непогані художники, але він має бути поза світовим контекстом. За цим стежили, це була ціла політика. Більшовики завжди боялися України, та й зараз Путін боїться та й через це так нещадно поводиться з нею. І от Ігор довів, що Київ – це не периферія… До Ігоря почали вчащати із закордону теж, тому що, коли щось цікаве, то воно набуває всесвітнього значення. Такий був, наприклад, колекціонер Лобанов-Ростовський. Він приїхав, подивився на колекцію Ігоря, це ж 70-80-ті роки, послухав його, зокрема дізнався, що Ігор пише вірші, навіть і французькою мовою, і він, Лобанов-Роствоський, назвав його Ігорь ‘Великолепный’…як Лоренцо ‘Великолепный’ (авт. – Лоренцо Медічі\Lorenzo il Magnifico – меценат). Той самий Лобанов казав: “я поїхав до Києва, тому що збираю театральний живопис 10-тих років і мені сказали, що Екстер – киянка (авт. – Олександра Екстер\Григорович – педагог, маляр, сценограф, представник європейського кубізму та футуризму), і я вирішив так пошанувати Київ, бо тут колись була Екстер…а мої знайомі мені з Москви казали – а нічого авангардного в Києві не може бути за визначенням, тому що в українців все у порядку тільки з яйцями – у них розписні яйця…” А який авангард? Якщо авангард, то значить вже не український, якщо український, значить не авангард. І коли Лобанов зайшов до Ігоря, і побачив Меллера, і сказав здивовано: “Хто такий Меллер? Це ж геніальний художник!”.
Через те, можливо, що він став відомий на Заході, його не чіпало КДБ. Але я пригадую, що він багато в чому ризикував… Так от, я пригадую, що йому подарувала, а може він купив за свою стипендію, твори Музики. Музика Ярослава – видатна художниця бойчукістка зі Львова. Вона просиділа, розуміється, і вона була зв’язківкою Шухевича. Ви уявляєте собі! Я теж з нею колись був знайомий. Так от, Ігор написав про неї статтю у “Вітчизні”, де писав із властивою йому іронічністю, прихованою, а іноді і відвертою. Він написав, що вона любить дуже подорожувати і багато подорожувала, і діапазон її подорожей від Парижа до Сибіру. Це були радянські часи, і сама Музика посміялася, й Ігор теж, тому що на Сибір її заслали… Вона правда мені казала: “ви знаєте, я як філософ дуже багато побачила там гарного в Сибірі, наприклад, людей, які настільки добрі, по-християнськи, і якби не втрата здоров’я, то я би навіть задоволена була, що як філософ я там побувала і побачила щось цікаве”. … Але у КДБ була така боязнь людей, які були відомі на Заході, але не є відвертими антирадянщиками, тому вони вже їх не чіпали. Тому, я думаю, завдяки цьому Ігор зберігся”.

На вшанування пам’яті колекціонера «Мистецький Арсенал» підготував каталог колекції – перше ґрунтовне наукове опрацювання з атрибуції 451 живописних і графічних робіт, які з 2011 року перебувають на тимчасовому зберіганні у НКММК «Мистецький арсенал» та в різних конфігураціях експонувалися у п’яти проектах.

Твори авангардистів Ігор Диченко почав збирати ще в студентські роки, на початку 1960х, і з того часу одержимість колекціонуванням стала сенсом його життя. Саме завдяки такій майже фанатичній відданості своєму захопленню було збережено стільки робіт українських художників ХХ століття. Свого часу твори з колекції експонувались у Нью-Йорку, Токіо, Мюнхені, Вінніпезі, Лондоні, Тулузі, Катовіце, Києві, Одесі, Санкт-Петербурзі, Москві. У 90-х роках Ігор Диченко мав традицію на День святого Миколая організовувати в Києві виставки з власної колекції. Виставки ці нагадували містерію. Одну з них він сам назвав іменем Арлекіна – свого улюбленого персонажа commedia dell’arte, театру-імпровізації, який, здавалося б, є непередбачуваним, як і життя. Сам Диченко також лицедіяв і про свою колекцію розповідав напівправду-напівфантазію. Певною мірою, доля Арлекіна, який уособлює недосяжну мрію і розчарування, спіткала й самого колекціонера, який в останні роки життя марив власним музеєм, де для відвідувача мав звучати білий рояль, де ніхто б не знав смутку і міг спілкуватись з однодумцями.

____________________________

Довідково:

Диченко Ігор Сергійович (19.12. 1946 – 24. 05. 2015) – мистецтвознавець, художник, колекціонер. Член НСХУ (з 1984 р.). Закінчив Київський художній інститут (1969 р.). Працював у Центральному Державному архіві музею літератури і мистецтва України, викладачем історії мистецтва у Київському хореографічному училищі, з 1992 року – ст. н. с. Музею історії Києва. Організатор та учасник численних виставок та мистецьких акцій від 1970-х рр. У 1992 заснував Міжнародний благодійний фонд. Автор дослідницьких праць про творчість видатних українських художників: Г. Нарбута, К. Піскорського, А. Петрицького, М. Бойчука, Л. Лозовського, В. Седляра, О. Богомазова, К. Малевича, В. Касіяна, М. Глущенка, Т. Яблонської, а також статей про творчість А. Павлової, В. Ніжинського, С. Лифаря, Л. Якобсона, Р. Нурієва, В. Малахова, Р. Поклітару.