Громадський Простір

Уже другий рік польська Фундація «Nieprzetarty Szlak» підтримує українців, які рятуються від війни в Україні. Від початку повномасштабного вторгнення команда організації зустрічала біженців, забезпечувала їх прихистком, а також відправляла гуманітарні вантажі в Україну. У фокусі підтримки — люди з інвалідністю. Ця підтримка триває досі.

«Nieprzetarty Szlak» (укр. непротоптаний шлях) — польська організація, яка працює на території Люблінського воєводства вже понад 30 років та займається роботою в галузі інклюзивної культури, освіти та соціальної допомоги. На сьогодні організація проводить багато заходів для людей з інвалідністю у Польщі та координує діяльність Арт терапевтичного Центру для людей з інвалідністю у Любліні. 

Свого часу Фундація «Nieprzetarty Szlak», реалізовуючи різноманітні інтеграційні мистецькі події для людей з інвалідністю, зробила справжню революцію. Те, що зараз у Польщі сприймається як норма, стало можливим завдяки довгій та наполегливій роботі зі зміни сприйняття людей з інвалідністю у суспільстві та зміни мислення людей з інвалідністю щодо себе. А близько 20-ти років тому, за сприяння Фундації, у Львові українські партнери створили благодійну організацію «Непротоптана Стежина», яка також працює у сфері розвитку інклюзивного мистецтва.

Про підтримку українців під час війни, партнерство між люблінською та львівською організаціями, а також про творення історії інклюзивних театрів — в інтерв’ю Громадському Простору розповіли Міхал Становскі (Michał Stanowski), директор Фундації «Nieprzetarty Szlak» та Анастасія Войтюк, мисткиня й керівниця БО «Мистецько-Терапевтичний Центр «Непротоптана Стежина».

 

Війна. Люди самі почали привозити продукти, речі

 

 Підтримка українців у театральному осередку у Скшиніцах. Фото: Skrzynicki Ośrodek Teatralny

 

Коли розпочалася повномасштабна війна, директор Фундації «Nieprzetarty Szlak» Міхал Становскі отримав запит від гміни (ред. гміна — адміністративна одиниця в Польщі, місто, село або група сіл і міст) про те, чи є можливість прийняти людей з України. Хоча саме в цей час Міхал Становскі хворів на ковід та не міг особисто контактувати, в його театральному осередку у Скшиніцах розпочали роботи щодо облаштування приміщення для українців.  

Міхал Становскі: Ще тоді не було фінансування для допомоги біженцям, але люди самі почали привозити продукти, речі, була підтримка від гміни. Пізніше вже було зрозуміло, як це діятиме, бо з’явилося фінансування. 

Наступним кроком було створення в Любліні Рецепційного осередку¹ (приймального центру) для людей з інвалідністю з України, які рятувалися від війни. Це завдання взяла на себе Анна Гленбоцька (Anna Głębocka). Центр передбачав кількаденне перебування, формальну та адміністративну допомогу на перший період, а потім розміщення особи, яка потребувала допомоги, у місці призначення в Польщі чи за кордоном. На практиці виявилося, що система неефективна: наш Рецепційний осередок для біженців працював, але будинки соціального захисту та інші місця не приймали людей з інвалідністю. Там не було місць, були процедурні проблеми тощо. 

Тому наступним нашим кроком була організація 4-5 квартир, які будуть безплатно здаватися в оренду людям з інвалідністю. Таким чином, на даний момент ми приймаємо приблизно 50-60 людей з інвалідністю в наших центрах — у Скшиніцах та в Любліні². Крім оренди надається медична, адміністративна та психологічна допомога, а також соціальна й професійна реабілітація. 

Для підтримки залучено державне фінансування. Зокрема нам допомагає Державний фонд реабілітації людей з інвалідністю (пол. PFRON — Państwowy Fundusz Rehabilitacji Osób Niepełnosprawnych), тобто організація, яка нас залучила. Я вже рік ставлю питання про те, як бути, коли закінчиться фінансування. І досі ніхто не може відповісти, тому що немає системних рішень. 

 

Рецепційний осередок у Любліні. Фото: Nieprzetarty Szlak

 

Коли почалася війна, у своєму театральному центрі ми обмежили нашу діяльність. У першу весну я сказав партнерам проєкту із Франції, що можливо через рік… Але минув рік і нам довелося вносити зміни. І це такі важкі моменти, де намагаємося все це якось поєднати. 

 

Львів. Ми знали, що можемо звернутись до польських партнерів, якщо люди з інвалідністю потребували прихистку  

 

Відправка гуманітарної допомоги у Краматорськ. Фото: Непротоптана стежина

 

25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабної війни, команда «Непротоптаної Стежини» та просто небайдужі люди, які були в той момент поруч, почали створювати у Львові шелтер на базі публічної бібліотеки «Сенсотека» — партнера організації. В ті перші тижні кожен такий шелтер давав можливість людям, які рятувалися від війни, отримати нічліг та їжу. Команда волонтерів також відправляла гуманітарні вантажі по Україні. 

Анастасія Войтюк: Наш прихисток у «Сенсотеці», який функціонував протягом 1,5 місяці, міг прийняти одночасно 23 особи. Для допомоги людям було залучено близько 20 волонтерів, а також персонал бібліотеки. Кошти для утримання ми брали з бюджету організації та від благодійників, а комунальні витрати бібліотеки оплачувало місто. 

 

 Шелтер у Сенсотеці. Фото: Анастасія Войтюк

 

Одним з найскладніших моментів тоді було організувати щоденне харчування для людей, які перебували в прихистку. Саме тут і стали помічними гуманітарні передачі з їжею від наших партнерів з Фундації «Nieprzetarty Szlak». За організацію зборів та транспортування відповідала Кароліна Чайка (Karolina Czajka), але допомагали всі — колеги, люди з інвалідністю, їхні рідні. Крім їжі вони також передавали речі першої необхідності, спальники, ковдри, каремати, які ми використали для облаштування бомбосховища у сусідньому будинку. Значну частину речей ми перенаправляли для військових — павербанки, спальники та каремати хорошої якості, а також продукти для людей на схід.

 

Гуманітарна допомога від Фундації «Nieprzetarty Szlak». Фото: Непротоптана стежина 

 

Оскільки в нашому шелтері не було ліжок, а лише спальні місця з матраців та карематів, то ми не могли приймати людей з інвалідністю. У Львові на себе цю функцію взяла команда Навчально-реабілітаційного центру «Джерело». Їхня працівниця Анастасія Сімака, яка теж активно працювала у «Непротоптаній Стежині», була на зв’язку з Міхалом Становскі та командою Фундації. Ми знали, що завжди можемо звернутись до наших польських партнерів, якщо люди з інвалідністю потребували прихистку у Польщі. 

 

Відправка колісних крісел для українців з інвалідністю. Фото: Nieprzetarty Szlak 

 

Важливо людям, які проживають у різних центрах підтримки, мислити самостійно та з перспективою

 

Сьогодні, попри складнощі в адаптації на новому місці, дуже важливо, щоб люди ставали більш самостійними та мислили з перспективою — вважає Міхал Становскі. Крім того, вивчення польської мови — це важливий елемент, який може покращити комунікацію українців у Польщі. І що найважливіше — це може допомогти в побудові добрих стосунків з поляками. 

Міхал Становскі: Дуже важливо, щоб люди вивчали польську мову, якщо вони залишаються тут місяцями. Якщо хтось тут живе вже півроку і все одно потребує перекладача для вирішення будь-якої справи, то виникають питання. Тим паче, що курси організовуються постійно. Можна пройти безкоштовні курси, можна подивитися щось онлайн і так далі. Це питання бажання. І це точно допомогло б. 

Інша сторона полягає в тому, щоб подумати про те, що можна зробити для громади, в якій ви живете. Можна бути активними, а можна чекати на обслуговування. Є такі групи, а є і такі.  

Також важливо людям, які проживають у різних центрах підтримки, мислити самостійно та з перспективою. І, мабуть, це буде найважчим — думати з точки зору перспективи. Який мій план? Чи я тут місяць? Чи я тут три місяці? Я збираюся працювати? Якщо так, то треба шукати роботу. 

 

Це були посткомуністичні часи, і ніхто насправді не знав про людей з інвалідністю

 

Фото із фотоконкурсу «Театр в об’єктиві», фото: Jolanta Pyra. Джерело: Teatr w Obiektywie – Międzynarodowy Konkurs Fotograficzny 

 

Історія партнерства польської Фундації «Nieprzetarty Szlak» та львівської «Непротоптаної Стежини» — довга. Понад 20 років. Та ще довшою є історія розвитку інклюзивних театрів у Польщі.  

Міхал Становскі: Все почалося із театральних занять, які я проводив у спеціальному навчально-виховному центрі (школі-інтернаті) для дітей та підлітків. Саме тоді я вперше так глибоко занурився в те, як функціонують такі центри. І саме тоді я подумав, що в цьому середовищі можна щось змінити.  

Мені було 27 років, і я гадав, що створивши театральний фестиваль для людей з інвалідністю, ми зможемо достукатися до інших груп людей на території воєводства. З одного боку, такий фестиваль мав бути імпульсом в сторону мистецтва, а з іншого боку, мені було важливо, щоб щось змінилося у житті людей з інвалідністю.  

Це були посткомуністичні часи, і ніхто насправді не говорив про людей з інвалідністю — як вони живуть та навіть творять. Всередині цих центрів вони були ізольованими та залежними. Або були зачиненими у своїх домівках. Системних рішень не було. Тому з’явилася ідея створити фестиваль, театральний огляд, який би міг вплинути на цю ситуацію. 

Коли ми провели театральний фестиваль для людей з інвалідністю, то виявилося, що все середовище спеціальних центрів до цього не готове. Вони хотіли лише так — приїхати на фестиваль, зіграти та поїхати додому. Тобто загалом їх не цікавило щось інше.  

А мені хотілося, щоб ми всі разом проводили час з дітьми з інвалідністю — грали, співали. Певним чином це пов’язано із традиціями, які я уже мав. Моя мама багато років вела ляльковий театр та робила такі ж фестивалі. Цей досвід я хотів перенести сюди. А назва Фундації «Nieprzetarty Szlak», яка пов’язана із харцерством — соціальним та освітньо-педагогічним рухом (Ред. — пол. harcerstwo — скаутський рух у Польщі), походить від назви харцерської роботи з людьми, які мають інвалідність, у Польщі. Я був безпосередньо залучений до незалежного харцерства. Так ці два напрямки злилися. 

Наступним елементом було те, що такі театри не мали жодних традицій, вони навіть не мали назв. Вони буквально створювалися «на ходу» — театри реєструвалися на участь за три тижні до фестивалю, а потім відбувалися виступи. Я бачив, що це не дуже добре впливало на дітей. 

Коли на першому фестивалі ми намагалися поговорити з інструкторами центрів (Ред. інструктори — педагоги чи соцпрацівники, які ведуть аматорські театральні колективи з людьми з інвалідністю), проаналізувати різні речі, то вони погано реагували на будь-який критичний аналіз. Тобто критику вони сприймали як напад на себе. Як ми могли щось змінити? 

 

Зміна мислення: ви є повноцінними, у вас є сила та у вас є можливості

 

Фото: Nieprzetarty Szlak

 

У дітей з інвалідністю, які проживали у школах-інтернатах, часто формувалася думка, що їм найважче. Крім того, для більшості педагогів дуже комфортною була ситуація, в якій дітей з інвалідністю вважали нездатними щось зробити. Фундація «Nieprzetarty Szlak» направила свої зусилля на зміну такого сприйняття та розпочала системну роботу з інструкторами.  

Міхал Становскі: Пригадую один важливий момент, коли я поїхав з театральним гуртком у лікарню, де ми зіграли невеличку виставу. Діти, для яких ми грали, були дуже раді. І я з цікавості, коли група вийшла, запитав — а що це за діти? І мені відповіли, що це онкохворі діти. Декого з них через кілька місяців просто не буде серед живих. Для мене це був сильний досвід… Я пішов до свого театрального гуртка та почав розповідати їм, що це за діти, для яких ми робили виставу. А це означало, що люди з інвалідністю можуть допомагати іншим. 

Так у «Nieprzetarty Szlak» неодноразово ставалася така зміна ситуації, яка показувала дітям з інвалідністю, що вони не є в найважчій ситуації, що вони можуть давати щось іншим: ви є повноцінними, у вас є сила та у вас є можливості. 

Приблизно до 1995 року була розроблена дуже сильна система робота з інструкторами. Всю цю ситуацію ми змогли перевернути з ніг на голову. Тобто, замість того, щоб обговорювати лише виступи на фестивалях, які зазвичай відбувалися у квітні, ми запропонували їм майстер-класи у вересні, де вони зможуть отримати практичну допомогу. Загалом йшла цілорічна спільна робота.  

Тепер ми вже не були тими, хто запрошував і критикував ззовні. Ми були співтворцями. Свого часу в Люблінському воєводстві було створено 30-40 театрів.

 

Ми однозначно хотіли бути у сфері культури

 

Фото: Nieprzetarty Szlak, Natalia Morena Dudek

 

Розвиваючи інклюзивні театри та організовуючи фестивалі, Фундація намагалася змінити і менталітет чиновників щодо людей з інвалідністю. 

Міхал Становскі: Протягом багатьох років нашу діяльність сприймали як соціально-опікунську, а не як культурну. Я не кажу, що ця діяльність не була соціально-опікунською, але ми однозначно хотіли бути у сфері культури.  

Наприклад, був випадок, коли ми написали проєкт і направили його до міської влади Любліна, до управління культури, на фінансування. А потім нам приходить відповідь: «заявка помилково надійшла в управління культури, ми передали її на розгляд в управління соціальної допомоги». Але чому діяльність людей з інвалідністю не може бути пов’язана зі сферою культури?  

Тож йшла велика робота над тим, щоб змінити менталітет чиновників, змінити мислення людей в цих колах щодо людей з інвалідністю — про те, що маючи інвалідність, вони роблять супер круті речі. Звісно, ​​не тільки наша організація над цим працювали. У Польщі йшла робота різного роду в цьому напрямку, і її ставало щораз більше. Це було пов’язано із соціальними змінами в Польщі, коли почало з’являтися більше інформації про людей з інвалідністю.

 

Я сприймав і себе, і своїх колег, тобто волонтерів, як інструменти для служіння

 

Фото: Nieprzetarty Szlak, Katarzyna Anna Kubiak

 

Для Фундації «Nieprzetarty Szlak», крім організації щорічних фестивалі та роботи з театрами, важливе місце займає робота з волонтерами.    

Міхал Становскі: Робота команди «Nieprzetarty Szlak» охоплює три сфери, три кола, як ми їх називаємо. Одне коло — це мистецькі заходи для людей з інвалідністю, друге коло — робота з інструкторами, третє — робота з волонтерами.  

Мій підхід до волонтерів випливає з мого життя та моєї родини. Тато брав участь у Варшавському повстанні і багато його друзів, якими він захоплювався, не вижили. У сталінські часи він 5 років просидів у тюрмі, а пізніше його ще й переслідували. Моя мама була долучена до скаутського руху в Польщі та робила вистави під час війни. Згодом вона також сиділа у в’язниці за харцерство.  

Мої батьки все життя служили людям і вони це передали нам. Це також вплинуло і на мій підхід до волонтерів — я сприймав і себе, і своїх колег, тобто волонтерів, як інструменти для служіння. Тобто, наше завдання — служити, робити те, що ми повинні робити. 

У юності я підпільно займався харцерством, що було незаконно у комуністичні часи. І я таки потрапив у тюрму на один день, а мій брат пробув у в’язниці півроку… Далі були щоденні перевірки вдома. Це були складні дні.  

Сьогодні, якщо хтось вирішує бути волонтером і служити для людей з інвалідністю, то він має це робити. Бо були різні випадки з волонтерами. Наприклад, хтось із волонтерів хотів спілкуватися лише з волонтерами, але не з дітьми з інвалідністю. 

Процес роботи з молоддю був динамічним. На щастя, наша Фундація «Nieprzetarty Szlak» розвивалася. Було розуміння, що всі суб’єкти організації — люди з інвалідністю, інструктори та волонтери — є рівноправними, і кожен з них має розвиватися. У цей момент я почав приділяти більше уваги волонтерам і піклуванню про них.

 

Фестивалі стали міжнародними

 

Фото: Nieprzetarty Szlak, Agnieszka Gontarska

 

Поступово фестивалі Фундації «Nieprzetarty Szlak» перетворювалися із локальних в міжнародні. У 2001 році було організовано перший фестиваль інклюзивних театрів в Україні.    

Міхал Становскі: Навчальні зустрічі для театральних гуртків наша організація проводить у Скшиніцах ще з 1999 року. З одного боку, йде робота над самостійністю дітей, а з іншого боку, над художнім розвитком. Тож наш підхід полягає у тому, що театри приїжджають зі своєю власною ідеєю, яку потім мають реалізувати. Ми їм допомагаємо. 

Згодом до нас почали приїжджати і групи з України, які зацікавилися таким форматом.  

Одна з тодішніх лідерок нашої організації Агнєшка Войнаровська написала кілька проєктів міжнародної співпраці, і так ми отримали фінансування, щоб провести майстер-класи для інструкторів і зустрічей з волонтерами у Польщі, Україні та потім Білорусі. Всім, хто цікавився темою театрів для людей з інвалідністю, ми могли дати тільки інструменти, але, наприклад, ми не могли приїхати з Польщі і щось організувати. Ми могли підтримувати та запропонувати партнерство.  

У цей період Віра Войтюк створила «Непротоптану Стежину» у Львові, і завдяки цьому у 2001 році було організовано перший такий фестиваль в Україні.  

Так активності для людей з інвалідністю поширилися в Україні і далі. Театральні фестивалі перетворилися з локальних на міжнародні. 

Зазначу, що для нас було важливо, щоб створювалася історія цих театрів. Ми не хотіли, щоб театр пропадав після виступу. А щоб це був театр, який працює постійно. 

Кожен наш фестиваль мав свою тему, і всі одягалися тематично. Пригадую, як я повертався до Польщі із фестивалю у Львові. Я не встиг змити грим, а на голові мав зелено-червоно-фіолетове волосся, антени, і в такому вигляді перетинав кордон. І всі на кордоні збіглися до нас, таких дивних… а ми просто після фестивалю поїхали в тому, в чому були. А тоді ще на кордоні були заходи протидії контрабанді, і коли нас питали скільки алкоголю та сигарет маємо, то ми сказали, що є лише 30 пляшок найсмачнішого квасу…  

 

У 2001 році ще й слова такого як «інклюзивний» не було

 

Мистецька резиденція Move & Sound. Фото Konrad Drobek, джерело: Непротоптана стежина

 

Львівська благодійна організація «Мистецько-Терапевтичний Центр «Непротоптана Стежина» була створена понад 20 років Вірою Войтюк. За цей період спільно із Фундацією «Nieprzetarty Szlak» вдалося організувати чимало мистецьких та навчальних заходів, зокрема фестивалів, поетичних зустрічей, фотоконкурсів. Десять років тому керівництво організацією перейняла Анастасія Войтюк.  

Анастасія Войтюк: На той час, коли мама створила організацію у Львові, я була ще школяркою і їздила на молодіжні проєкти до Польщі як учасниця.  

Я була волонтеркою та ведучою на перших інклюзивних фестивалях. Згодом я стала координаторкою волонтерів.  

Тут зазначу, що тоді у 2001 ще й слова такого як «інклюзивний» не було. Протягом 30-років співпраці термінологія щодо людей з інвалідністю постійно змінювалась. Наприклад, сьогодні у польському законодавстві використовується термін «osoba z niepełnosprawnością» (укр. — особа з неповносправністю, з обмеженими можливостями), натомість в українському законодавстві відбулась еволюція від терміну «інвалід» до «людина з інвалідністю». 

Потім, під час навчання в Українському Католицькому Університеті я тренувалась писати проєкти та їх адмініструвати, і так почала втілювати проєкти для «Непротоптаної стежини». А далі були два великі дослідження, присвячені темі інклюзивного театру в НаУКМА та в університеті Марії Кюрі-Склодовської у Любліні. 

Близько 10 років тому я перейняла від мами керівництво організацією, і крім підтримки ключової діяльності — інклюзії в культурі, почала включати інші напрямки, такі як освіта в музиці та інклюзивному мистецтві, музичні фестивалі та міждисциплінарні проєкти. 

На жаль, війна дуже негативно вплинула на нашу організацію. Фінансування на звичні для нас раніше проєкти в Україні майже немає.  

У перший рік війни Український Культурний Фонд, за підтримки якого у 2017-2021 рр. ми реалізували 11 проєктів у співпраці з українськими та британськими організаціями, передав увесь свій бюджет на потреби Збройних Сил України. Наша команда із менеджерів та фахівців різних мистецьких напрямків роз’їхалась по світу або перейшла на інші роботи. 

 

Навчальна програма Culture Up. Фото: Тетяна Лозинська, джерело: Непротоптана стежина

 

У минулому році «Непротоптаній стежині» вдалося реалізували три проєкти за підтримки Британської Ради в Україні та австрійської організації Jugend Eine Welt. Фокус проєкту — підтримка митців з інвалідністю та без під час війни.

 

 Гурток ліпки Влада Юдіна у Сенсотеці. Фото: «Непротоптана стежина»

 

Також підтримуємо на постійній основі гурток ліпки, який ми проводимо у «Сенсотеці». Цей гурток веде чудовий митець з Харкова Влад Юдін, який спочатку волонтерив у нашому прихистку.

 

Співпраця на рівні громадських організацій останні 20-30 років між Україною та країнами ЄС стала рятівним човном

 

 

Непротоптана стежина. Фото: Оля Залізняк

 

Анастасія Войтюк: Я думаю, що наша багаторічна співпраця з фундацією «Nieprzetarty Szlak» заклала великий фундамент для тієї підтримки, яка сталась у лютому 2022 року.  

Через те, що польські колеги часто приїздили в Україну раніше, вони більше довіряли українцям і більше розуміли наші потреби.  

Також і ми та сотні учасників наших спільних з Польщею проєктів вже мали друзів, знайомих, які прихистили їх у себе під час перших тижнів чи місяців війни, які підтримували тоді і які лобіюють демократичну співпрацю наших країн зараз.  

Співпраця на рівні громадських організацій останні 20-30 років між Україною та країнами ЄС стала рятівним човном, коли на нас напала росія. Якби її не було, важко уявити, як би розгорнулась ситуація.  

Україна розпочала свій шлях до європейської спільноти вже тоді, зараз ми його виборюємо кров’ю, але я дуже сподіваюсь, що завдяки таким проєктам її буде таки менше. 

Спілкувалася: Галина Жовтко

---

1. З квітня 2022 року Фундація «Nieprzetarty Szlak» координує роботу Рецепційного осередку у Люблінському воєводстві для людей з інвалідністю та осіб, які їх супроводжують. Осередок працює безперервно: 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Детальніше: nieprzetartyszlak.eu
2. Про Центри Фундація «Nieprzetarty Szlak» — «Przystań Lublin» та «Przystań Skrzynice» для довготермінового перебування та підтримки людей з інвалідністю з України читайте за посиланням: nieprzetartyszlak.eu

---

Ця розмова продовжує серію публікацій на Громадському Просторі — про підтримку України та українців в Польщі, зокрема після повномасштабного вторгнення рф, про важливі польсько-українські ініціативи та надзвичайну громадську синергію, яка употужнює коло активностей та партнерства Польщі та України.