“Кіборг” Донецького аеропорту – на посаді мера Клесівської об’єднаної громади
Шалена оборона Донецького летовища, яку ми і світ спостерігали протягом 242 діб безперервних обстрілів, з повагою, хвилюванням, усвідомленням як звитяжно борониться Україна, народила легендарних ...
Додано:
Громадський Простір
Шалена оборона Донецького летовища, яку ми і світ спостерігали протягом 242 діб безперервних обстрілів, з повагою, хвилюванням, усвідомленням як звитяжно борониться Україна, народила легендарних “кіборгів”, які одна за одною відбивали потужні атаки ворога… Один із них, “кіборгів” Донецького аеропорту – Василь Гриник після поранення і лікування в госпіталі повернувся домів – і вже сьогодні стоїть в обороні інтересів своєї громади, адже на місцевих виборах його було обрано мером Клесівської об’єднаної територіальної громади (Рівненська область). Громадський Простір мав нагоду поспілкуватися з героєм і мером, згадати торішні події, поговорити про бачення змін і потреб на місцях у зв’язку з обранням і рухом реформи децентралізації, про загальні і специфічні проблеми, можливо навіть допомогти бути почутим щодо важливих моментів.
_______________________________________________________________________
Г.П. Пане Василю, по-перше, кілька слів про себе. Ви були в обороні Донецького аеропорту, один із славних “кіборгів”, а сьогодні Ви вже стали на варті інтересів своєї громади, Вас обрано мером Клесівської об’єднаної територіальної громади. Розкажіть про такий Ваш шлях.
Василь Гриник. Доброго дня! По-перше, знаєте як в народі кажуть: не думалось-не гадалось, але прийшло те, що прийшлося задуматись, поставити на важелі інтереси свої, інтереси держави. І може десь між друзями обмовлялися, між дружиною і дітьми, якщо навіть прийдеться захищати – я готовий. Я маю ще з радянського часу і вишкіл, і великий досвід тих дій… І знаєте що – може хтось і почув. Чи зверху Бог, чи може люди. Була мені надана повістка – і не задумуючись, з дітьми переговоривши, вони прийняли моє рішення, сказали, що: “Ми за тебе будемо молитись”.
Попав я у Львівську 80-ту бригаду. Там створювався якраз третій батальйон, в якому початково був старшиною батальйону. Набирали, одягали, розміщували, готувались до повного бойового складу нашої бригади. З часом я став старшиною 7-ї роти. Прийшло керівництво, коли вже було сформовано, визначили більших офіцерів, які займали той пост. Але я за своєю військовою професією був снайпер-розвідник. Навчав, пристрілював зброю і передавав свої навички, свій вишкіл своїм бійцям, за що і мав неодноразову подяку… Але ця радість не так довго продовжувалась у самому Львові. Потім ми переїхали до зони бойових дій.
Зразу хочу сказати, що всі боялись, ми розуміли, ми їхали по такій затемненій території і проїжджавши ті місця, які були під владою сепаратистів, а потім під владою України… Україна відвоювала ті місця. Хочу сказати, було страшно, але більшість солдат казали: “Старшина, куди Ви – туди і ми з Вами”. Отак ми потрапили у ті бойові дії, у ті буремні часи. І так треба, що якраз у ті буремні часи починалися великі свята – Різдво. Шостого числа заїхали в аеропорт. 6-го січня 2015-го року наша рота заступила на бойовий пост – і тоді почалось, як кажуть воєнні експерти: “Другий Сталінград”. Якраз ці два тижні, напевно, змінили думку всіх, змінили ставлення до всього. І вже знаєте викарбували зовсім інші поняття про те, що ми, пройшовши те все – не зможемо більше зробити щось не так, поступити відносно себе, відносно людей.
Ти побачив, коли тобі смерть дивилася в очі і неодноразово прийшлося помолитися і попрощатися з самим собою і своїм життям. Було важко, було… сльози у хлопців стояли на очах. Але ніхто не плакав, ніхто не сказав, що: “Я поїду”. Ніхто не сказав, що ми хочемо додому. І один із хлопчиків, до якого я підійшов, коли він поранений виїжджав… Я запитав: “Правда, ти хочеш бути на моєму місці?”. Він нічого не сказав, я побачив як кліпнули очі і стався шепіт його губ. Я знав, що він молиться про себе, щоб залишитись живим. На жаль, він зараз безвісти пропав, але кажуть, що він десь у полоні. Отак ми пройшли ці буремні кроки, для того, щоб вижити, перемогти і вернутись назад, і творити щось краще для людей, для народу.
Г.П. Сьогодні Ви уже новообраний мер, Вам громада виказала знак поваги і шани, Вас обрано представником їхніх інтересів, це й велика відповідальність, бути обраним під час процесу децентралізації, скажіть, будь ласка, можливо, у Вас є бачення як змінювати правила гри у спілкуванні з громадою?.. Це цікаво розуміти – перші оцінки, відчуття цього процесу на місцях, бо, наприклад, Громадський Простір, нещодавно спілкувався з ідеологом реформи децентралізації Анатолієм Ткачуком, де він, зауважував, вона йде дещо не так, як планувалося. Потрібно розуміння більше?
Василь Гриник. По-перше, я хочу подякувати всій громаді. Ті, хто голосували, навіть ті, хто не голосували, це їхнє було право, але вони, знаєте, може з минулих часів висловлюють свою недовіру, побачивши, що щось робиться не так. Я хочу сказати, що я висловлюю громаді подяку за те, що я жодного дня, жодного разу не провів агітаційну інформацію за себе. Виказавши таку довіру, їм дуже дякую, вклоняюсь за те. Новий формат керівника, новий формат мислення і відношення до людей повинні бути… якби не було, яка б людина не прийшла, вже багато приходять на прийом зі сльозами, кажу: “можна присісти, заспокойтеся”, вони так дивляться, ніби не зрозуміли.. І не розуміють люди. Я ще не знаю, як буде далі вестися прийом, чи буде стільки часу, бо утворюється нова об’єднана територіальна громада, стільки роботи, стільки клопотів, і ми йдемо як і держава – це пілотний проект. Ми йдемо в сліпу, щось ми зробили так, а тут дзвонять, що трохи треба змінити текст, трохи його редагувати… всі знають, по-старому як іти, а щось новіше – все… І ми помаленьку, будем казати не кроками йдем, а ми ліліпутними кроками йдемо до того. Коли я слухаю старших голів, вони кажуть, що це нове. А мені новообраному тим більше…
Я хотів би, звісно, і пройти якісь курси, плюс до того, напевно, ще було б добре, якби це був якийсь обмін досвідом через Інтернет, щоб навчання було, а може щось і більше. Хотілося б, звісно, щоб юристи працювали над цим, зараз удосконалюють.. Щоб хтось час від часу і виїжджали і до нас на місця. Тобто, щоб бачили нашу громадську ситуацію, що тут. І, відповідно, до неї якби юридично прикріплювали ті ж самі документи. Ще хотів би, щоб і наші працівники навчалися. Це треба перезавантажувати цими знаннями, цим навчанням нашу систему. Хоча б адміністративний корпус – селищну раду…
Систему поламати дуже важко, але як ламається, завжди йдуть тріщини. А будь-яка тріщина, якщо йде – летить осколок, осколок попадає і ранить
Одна людина цього не може зробити.Систему поламати дуже важко, але як ламається, завжди йдуть тріщини. А будь-яка тріщина, якщо йде – летить осколок, осколок попадає і ранить. Буде ще не одна – і коли на війні ти бачив ворога попереду, то тут кругом. Він затаївся … умовно ворог, тобто умовно в чому – він думає тільки про себе. Він ходить, може посміхатися, але робить свою справу. І розумієте отепер боротьба почалася на внутрішньому фронті…. Не всі хочуть змін, тому що комусь добре жити, комусь і так зійде. Мені моя хата скраю, нічого не знаю. Тепер залишилось витончено підійти і підібрати ту команду. Ніби подивишся – ідеал, але хто його знає як буде далі. І всі не можуть думати як я. І я хочу сказати – скільки людей, стільки й думок. Однодумці і послідовники завжди знаходились. І якщо люди зрозуміють, що дійсно ця людина не краде, а все вкладає, хай у той самий асфальт, в ту саму дорогу, в те ж саме освітлення, побачивши це все – вони потягнуться.
У Клесові, якщо взяти по процентному відношенню, то 25% хочуть змін і брати участь у змінах. 25 % людей тільки інертні. Але є ще 25 % яким усе не так, як би ти не зробив, щоб ти не сказав, все одно один каже: “Не так”. А як? От як да: “Баба Яга проти”. В цьому шарнірі ти всередині, ти повинен так встояти, так згладити це все, щоб ті процентні відношення не посварились між собою, або не об’єдналися і не пішли проти тебе. Для людей психологічний підхід найдеш, поміняй геть усе, як ти ввійдеш. Можна стояти і говорити з ними настільки, що вони зрозуміють тебе і тобі зможуть допомогти своїм трудом. “Я тобі допоможу, сьогодні буду брати участь в організації, для того, щоб зробити майданчик”. Той хоче дорогу робити. От і оце якщо акумулювати їхні сили не у зло, а в добро – вони зміняться зовсім.
Я жартував в перший день, коли прийшов додому, дружина мене питає: “Що там?”. Я кажу: “Я ще не зрозумів, але хочу відповісти так (обтирає лоба руками -авт.) – там треба отак, і то так дуже часто”. Так що стільки роботи у нас в Клесові.
Г.П. Україна знає Клесів, час від часу гримить бурштин-Клесів, Клесів-бурштин, це вже асоціюється як одне ціле. Ви до того, як балотувалися на мера, жили в цій громаді, чи вибудовано у Вас своє бачення як з цією проблемою можна справитися, чи можна якось перетрансформувати її взагалі у можливість для містечка, яке називають багатий бідняк?
Василь Гриник. Часом смішно, що «Клесів – багатий бідняк», наче і всі багаті, але воно саме бідне (містечко – авт.). Але я хочу сказати, що от цих хлопців, які пропонують зараз зміни до закону (представники зацікавлених територіальних громад), вони вже спрацювалися і випрацювали свій закон, їздили у Верховну Раду, зустрічалися з Томенком, вони найняли відповідні незалежні структури, які б зробили аналіз розробки, переробки тієї ж самої рекультивації землі. Все сформулювали і подали закон на розгляд. До цієї пори його розглядають. Смисл в чому – щоб наші підприємства, які будуть тут зареєстровані, будуть видобувати той бурштин, хочуть тут створити ринок збуту, мається на увазі, що держава в них купляє. Наприклад, 5 % залишають, щоб віддати тим фірмам, які будуть проводити рекультивацію. Тобто, це буде йти послідовно. Але чомусь, зі слів тих хлопців, які цим хочуть зайнятися і робити роботу, їм не дають. Тут одразу були б робочі місця, тут одразу було б наповнення бюджету. Значить, комусь невигідний такий закон, невигідно, що тут буде стільки робочих і невигідно, що хтось втратить найголовніше.
Кожна фірма, маючи ліцензію, буде відповідальна за те, що зробила, за тих працівників, яких вона найняла і коли щось сталося. Якщо вони щось не зробили, то ми в праві звернутися чи в судовому, чи чисто в людському порядку – «хлопці, ви робили, ви повинні доробити». Але, я думаю, вони будуть зацікавлені це зробити, щоб потім через рік їм знову надали дозвіл щось робити. Це буде контрольовано. Якщо буде потрібна якась служба, яка буде охороняти це все, то будуть наймати вони свою охорону. Але це вже буде яке накопичення бюджету, скільки буде задіяно робочих місць. Це буде йти людям як заробітна плата, з неї будуть нараховуватися податки.. і людина буде мати пенсію.
*Примітка. Клесів має найбільше в Україні родовище бурштину. Україна посідає друге місце в світі за запасами бурштину, при цьому вирізняється найвищим у світі відсотком бурштину ювелірної якості в покладах. Законопроект, який має регулювати видобуток і подальшу переробку бурштину, нині пройшов слухання у профільних комітетах і вже включений на розгляд чергової сесії Верховної Ради у другому читанні. Уряд очікує від ВРУ ще до кінця цього року ухвалити закон щодо легалізації ринку видобутку бурштину.
Г.П. Повертаючись до подій на Сході, які для Вас особливо болючі, на Ваших очах вбивали побратимів, Ви також мали поранення. Яке Ваше бачення вирішення цього конфлікту, коли закінчиться війна?
Василь Гриник. Це може буде образливо для тих, хто сидить наверху у Верховній Раді, в апараті, може Президенту, але це наше бачення солдат було, ви розумієте, коли ти йдеш, бачиш вже якусь частинку території відвоював, потім кажуть вертайся назад, знаєте як на серці болить,чому питається, чому, значить що є якась причина. По нам стріляють, а нам кажуть не можна, година тиші, а вони по нам стріляють…
коли ти йдеш, бачиш вже якусь частинку території відвоював, потім кажуть вертайся назад, знаєте як на серці болить
Коли сидиш і чуєш – зараз підійдуть ближче, зараз кинуть гранату, вони лізли і знизу, і спереду, і зверху, коли ти зажатий в тих лещатах – Донецьк, знизу банда Гіві, 1й поверх ми, спереду йдуть сепаратисти, зверху російські найманці, які нас травили газами, ми бачили тих удмуртів з вузькими очима, які всю ніч кричать “хахоль, сдавайся мы с тебя шашлык будем делать”. Ми запитуємо – з ким ми воювали, чого ми так воювали, що ми не могли утримати, або ми були приманкою для того всього кинуті, щоб ми відчули, що ми нікому не потрібні. Хоча командування вважало в свій час, що вони роблять правильно, коли солдати казали генералам давайте туди 2 танки і 3 БТРи - і ми всіх вивеземо. Вони не володіли ситуацією, може що офіцери були не кадрові військові, через то сам шлях оборони, шлях підтримки, надання миттєвої інформації був трохи, так будемо казати, “з прогибом”. Тобто коли діючий бойовий офіцер вже планує на 3 -4 ходи далі, просто офіцери не могли цього зробити…
Ви питали, чи довго це буде. Буде довго із-за чого – якби ми пішли в наступ і відвоювали – так, загинуло б більше, але ми б поставили межу і казали б, тут уже лізуть росіяни, а не сепаратисти. Якщо ми знаходимось на місці – за цей час скільки загинуло людей? Уявіть собі. Так, один до десяти, один в обороні може знешкодити 10, які наступають, але ми б знали, що ми отримали перемогу, поставили на кордоні – і все… А далі буде так – мир, мир, мир, ти розвернувся, а тобі в спину. Паразит, який прижився на тілі, він буде нищити… Коли ми подивимося, Абхазія, Молдова (Придністровський конфлікт – авт.) – затягнутий заморожений конфлікт. Це буде нашу економіку повністю гнітити, буде в наших людей вбивати патріотизм.
Ще є такі офіцери, їм байдуже, аби йому було добре, що там з солдатом – чи він сьогодні отримав погану звістку, чи в нього все є чи нема. Прийшов солдат – воюй. Ви розумієте, що є солдати молоденькі, а є такі, що вже дорослі, мають свою думку, своє бачення. Він (офіцер – авт.) має зважити це все, аби зберегти життя кожному солдату. За кордоном, коли гине людина – для них це там трагедія, вони боряться за кожну людину, у нас зараз це просто цифра. Статистика…
Ми недавно, на День захисника України, зустріли матерів, в яких загинули сини, як їй можна дивитися в очі, вона вже не має життя…Важко втрачати побратимів… я бачив тих хлопців, які були зі мною.. хоч сам був поранений, лежав, але хотів нагріти руку одного із солдатів, який стогнав, кричав. Така холодна рука, я не міг повернутися, своєю лівою рукою тримаю.. Підходить його друг і каже: що ти робиш – вона в нього відбита, висить тільки на одному сухожиллі… година часу проходить, мороз мінус 20, а він вже нічого не говорить. Яке відчуття тоді?.. Вони ж то тоже хотіли жити, чому не надано до кінця, вивезено. Я розумію, що війна, це бої, але потрібно було б продумати набагато більше… мінімізувати втрату кожного бійця.
фото – tsn.ua
Г.П. Ви були ще одним з тих, хто намагався хоч щось назовні казати, тримати зв’язок (виходячи в прямий ефір 112), що відбувається, в новинах була викривлена інформація
Василь Гриник: Я звоню дружині і кажу, що нас уже зажимають, кажу їй – ти тільки молись. Дзвонить мені 112 канал, питають мене – до вас уже приїхали, бо нам сказали у штабі АТО, що вас уже визволили. Кажу нікого не було, розумієте, яка була викривлена інформація. Найгірше, коли людям брешуть. Тоді вже не було ні з ким зв’язку, але дякуючи тому, що мені волонтери надали такого телефона, який заряд тримав більше двох тижнів, я міг з ними спілкуватися. Але найважче було тоді, коли нас зажали в квадраті 25 на 35, плюс до того ще травили газом. Все, я тоді прощався в ефірі (112 каналу – авт.), думав, що не зможемо вижити – і в той день ми мусили з командиром своєї роти Любенком вийти за територію для того, щоб стріляти в спину.. Після чого я був півдев’ятого поранений із гранатомета підствольного ГП-2
Г.П. З побратими зараз спілкуєтесь, виходите на зв’язок з хлопцями, з якими разом тримали оборону летовища?
Василь Гриник. Дуже часто, багато є проблем , які наболіли і вони однакові, наприклад, не всім до цієї пори надають фінансові атестати.
Г.П. Це є проблема така?
Це болюча проблема. Я хочу сказати про свою проблему і звернутися чи до Міністра оборони чи в Генеральний штаб, а може й до Президента. Чому командир, який, маючи право і обов’язок дати нам фінатестат, тим більше є два листа нашого військкомата, двічі лише листами звертався, скільки було телефонних дзвінків, вже не передати, підполковник Горін Сергій до цієї пори каже, то нема печатки, то не у своїй частині…
Г.П. Це не тільки Вас, ще стосується когось ?
Так, це хлопці, які знаходяться в Чернівцях, мої побратими з 7-ї роти, з Рівненської області, поїхав б сам туди, щоб взяти цей фінатестат… Мені на даний час ну ніяк не можливо поїхати, то була передвиборна кампанія, вже почалась каденція, працювати треба. Але я вірю в порядність тих людей. Мені дали третю групу – не нараховується до цієї пори пенсія. Тепер задаєш запитання, товаришу Президенте, що я можу сказати як голова тим людям, які будуть знову призиватися? Йду на патріотичний урок, дітям розказую, діти слухають з таким захватом, хочуть йти в патріотичні гуртки… Як я можу збрехати їм, що все буде добре?..
Мені дали третю групу – не нараховується до цієї пори пенсія
Г.П. Будемо сподіватися, Вас почують, принаймні, самі одумаються…
У частинах мають бути психологи, юристи, які юридично правильно і незаангажовано, не на стороні офіцерів, просто надавали б інформацію, щоб роз’яснити і дорослим чоловікам їхнє правове положення, що потрібно зробити, аби надавалися допомоги, щоб раз в тиждень вийти в місто, якщо в такій ситуації – коли немає бойових виїздів, нарядів, блокпостів…
Багато подано було запитів по втраті працездатності, 15 днів розглядається у військкоматі, 30 днів в Мінобороні – вже проходять терміни, а до цього часу ще нема результатів. Здавалося б, вже мали надходити кошти, в когось 3-тя група, в когось 2-га, чомусь в такому затягнутому режимі йде, чи не встигають розглядати, чи багато таких справ…
Багато було в полоні, багато загиблих… І тривалий час нікого не нагороджували. І вже дійшло до того, що ми почали говорити: «нагородіть хоч тих, посмертно!» На початку серпня, 2 числа, оголосили, що будуть нагороджені до дня Незалежності наступні… Тобто півроку, січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень.. сім місяців. Знаєте, як це, коли мати чекає.. Але не всіх нагородили. Нагородили тільки посмертно і тих, хто поранений. А ті, хто теж там боровся…
Сказали, що аеропорт був другим Сталінградом .. Я не кажу, що наша рота, а загально.. я розумію, шо це великі гроші, це доплата до пенсій.. але ж вони стримали таку навалу, вони ж то вистояли. У них забрали все – життя, у когось забрало ногу, у когось руку, в когось легені, в когось нирку. В когось залишилася травма на все життя, хтось став психологічно невиваженим, хтось став пияком .. але вони ж то вистояли на той час, от бачите як… Один звільнився, Михайлович із Закарпаття, і почав їздити у Київ, довго він бився і все таки почали давати нагороди.
Я отримав нагороду “За мужність” ІІІ ступеня. Довго теж не хотів командир цей давати, але їхав по дорозі мій земляк із Сарн і сказав: «Я хочу Гринику забрати (нагороду – авт.) , я поруч живу». «Ну тоді давай, йди постав підпис». Розумієте? Так людина ставиться до тих людей, які правильно мислять, які хочуть, щоб не тільки армія, а й кругом було по чесному, по совісті, щоб потім можна було йти без оглядки, щоб потім ти приходив у гості і тебе обнімали як рідного…
Г.П.: Чи були проблеми після того дзвінка на 112 канал?
Василь Гриник. Ні, а чого вони мають бути. Я ж ніякої військової таємниці не розкривав. Там були різні питання. До нас підійшов прес-секретар АТО і каже: «Ви не боїтеся сказати з приводу того, що вас травили? Це ж не підтверджена інформація». Нас десять чоловік піднялося: «Так ми десять чоловік брешемо?!» А потім він каже: «А чого ж ви не взяли ту пробу, щоб взнати якого походження газ?» Я спочатку все… розплився…, а потім зібрався духом та кажу: «Ви кабінетні математики, ви там думаєте ні про що, ви не відчували того страху, такого як ми .. треба було стріляти, тобто зберегти когось і себе, прикриватися для того, щоб дихати можна було, жити… Треба було думати як втримати оборону – і це все в полі зору, і не можна було дивитися, коли сльози, коли половина солдат лежать аж зелені від того всього… вже не було чим рвати. Чи ми в той час могли думати про те? Ви як знали, що йде отруєння газом, ви могли нам дати таку вказівку – якщо можна, то візьміть. Ви думаєте, що так просто вийти та взяти його там? Але взяли б. Найшли б в чім привезти. Чому ви не сказали? А тепер пишуть довідки: отруєння газами невідомого походження і знак оклику. Де гарантія, що ці гази через років п’ять не дадуть свої наслідки. І куди тоді ти звернешся? Кому ти доведеш, що це причина була того всього, що десь, колись ти був отруєний? Яка їх буде тоді дія і наслідки тих дій?
Не все так просто, як ми думаємо. Але знаєте, простіше простого сказати – треба було взяти, треба було зробити, треба було найти шляхи …Я часто задавав запитання: Чого ми прийшли в аеропорт, не знаючи схеми розміщення аеропорту? Чого ми прийшли в аеропорт, не знаючи схеми замінування аеропорту? Так, створені були гарно барикади….Тобто оборона була, дуже чітко офіцери зробили, але не було продумано перекриття оборони, тобто снайперами. Що у нас немає в Україні досвідчених снайперів, які б працювали, щоб подавити основні із вогневих точок, які ми не бачимо? Ми нижче знаходимося і не бачимо ті точки… ми йдемо в сліпу просто. Можна було все, але чого так непродумано? Ми недавно збиралися зі своїм колективом, і вже після того, як загоїлися рани, пройшли лікування, пройшли реабілітацію …ми зібралися і говорили – чому так? Я дивився на вишкіл тих солдатів, які воювали з нами, вони не мали того вишколу.. Але їхні офіцери, їхні командири, які керували, вони на два, на три кроки випереджали нас.
Ще в серпні місяці мене обрали головою громадської організації ветеранів АТО Сарненщини, але ми надаємо таку правову допомогу в межах району, є багато прихильників ветеранів АТО, ми хочемо, щоб вони разом з нами працювали як волонтери, матеріально чи фізично допомагали. Спочатку багато обіцяють, але потім – то як вогник затухає.. і тоді люди, дивлячись на це, потихеньку втрачають інтерес. У нас в Сарненському районі відсоток призову останньої мобілізації 12, 5 % – це робота держави, вона вбила патріотизм. Ви пам’ятаєте, коли були третя, четверта хвилі мобілізації, стояли черги, в цих чергах були люди з духом перемоги.
Нема до кінця якісного відбору, нема до кінця наданої інформації і не надано тієї допомоги, щоб люди побачили, що дійсно він був, він своє зробив, він же ж його виконав на 100%! І він повернувся назад, дякувати Богу. Може думали, що не повернеться… але не про те. Вже навіть забули про тут тисячу за кожен день, що треба було дати. Дайте йому “на гражданці” ті права, щоб виробити учасника бойових дій… Важко воно, я своїм шляхом йшов, залучав аж 5 депутатів, для того, щоб наш батальйон, який був, як я жартую, загублений на Донбасі (як той фільм “Загублений в Сибірі”) , такий тривалий час не міг добитися і зробити учасників бойових дій. Дякувати Богу, все вийшло, було почуто на 112 каналі, тобто разом ми сила, ми переможемо.
І, звертаючись до громади, якщо разом громада, ми будемо йти назустріч з відкритою душею і протягнутою рукою дружби і взаєморозуміння – хто скаже, що я не хочу тобі потиснути руку? Вони будуть йти в обійми, вони будуть відчувати радість, тепло, що їх бачать, поважають і хочуть, аби вони жили краще.
____________________________________________
Підготовка до публікації – Віталій Ніщименко, Галина Жовтко
