Ключове завдання психологічного фронту – не втрачати час
Як ми вже на сьогодні розуміємо, психологічний фронт стає не менш важливий для України. Психологи впевнені, на прояви так званого "поствоєнного синдрому" страждатимуть не лише військові, які пройшли ...
Додано:
Prostir.Ua
Як ми вже на сьогодні розуміємо, психологічний фронт стає не менш важливий для України. Психологи впевнені, на прояви так званого “поствоєнного синдрому” страждатимуть не лише військові, які пройшли страшні жорна війни, це торкнеться усього суспільства. І діяти потрібно вже вчора. Як у цьому напрямку працюють волонтерки-психологи, яку гігантську важливу роботу роблять, про це Громадському Простору вдалось поспілкуватися з Мартою Пивоваренко, психологом-травмотерапевтом, яка маючи успішний бізнес, у свої пріоритети ще з часів Майдану все ж вивела системну психологічну допомогу самооборонівцям, тепер військовим та їхнім сім’ям, переселенцям, а також волонтерам.
Під час розмови з Мартою Пивоваренко, яка має значний досвід координаторки психологічної служби Львівського координаційного штабу національного спротиву, організаторки Школи Першої психологічної допомоги, є бізнес-тренером та коучем, ми торкнулись не лише багатьох аспектів проблеми, а також затребуваних як і що робити, більше того – ЩО ВЖЕ робиться.
Марто, чому Ви вирішили працювати в цьому напрямку?
Ми – це ініціатива психологів. Зараз ми заснували громадську організацію Development Foundation, але працюємо ми ще з грудня минулого року як просто ініціатива. Почали з роботи групи всього 7-ми осіб у Львові – Штаб Національного Спротиву (зараз Самооборона) відправляв людей у Київ на Майдан. Ми їх готували до того, що їх може там очікувати, психологічно, морально підтримували. Але й проводили крім психологічної роботи ще й суто просвітницьку, тобто – які речі їм брати, що, як. Під час Майдану це було суттєвим, на Майдані під час убивств стало важливим працювати із родичами загиблих. І досі відбуваються “Родинні кола” для родичів убитих Майданівців. Зараз робота триває, в основному, в напрямку зменшення симптомів гострого стресу і посттравматичного стресового розладу.
Поступово наша ініціатива розрослася – і на даний час нас вже тисяча.
По Україні проходить така робота: майже у кожному місті є центри, навчальні заклади надають приміщення, як от у Франківську, наприклад. У Львові – це Український католицький університет, – теж досить зручно. Крім того, в регіонах, де знаходяться військові госпіталі, ми працюємо там. Безпосередньо на місці, де військовим зручніше з нами працювати, спілкуватися. В деяких містах виїжджаємо прямо на полігони, працюємо там по три-чотири дні на місці. Або просто приїзно-виїзно, це залежить від того, які потреби в людей є. Ми психологи, ми завжди йдемо до людей. Так уже склалося, що за цей рік роботи ми вже подомовлялися з багатьма організаціями і маємо приміщення, або офіційно, або ж нам надають його в користування. У деяких регіонах ми розміщуємося в громадських організаціях, де об’єдналися переселенці, наприклад, їм допомагаємо, проводимо роботу. Тобто в кожному місті це виглядає по-іншому.
А от саме цей проект “Школа першої психологічної допомоги”, як він народився?
У травні, у зв’язку з тим, що відбувалися певні рухи на Майдані і, в принципі, вже достатньо велика кількість людей, психологів проявила бажання об’єднатися… Ми за ініціативи моєї дуже хорошої подруги зі США Уляни Супрун, директорки з гуманітарних ініціатив Світового конгресу українців, українки за походженням, вирішили зорганізувати вже на той час так потрібний реабілітаційний центр. З часом ця потреба стала більш актуальною.
Навесні провели круглий стіл, де зібрали дуже різні організації – основні середовища Майдану і більш давні психологічного напрямку, які діяли в різних регіонах, або від різних регіонів на Майдані.
Люди до нас часто приходять, самі приєднуються, бо розуміють, що гуртом працювати легше і знання необхідні дуже. В серпні минулого року мене запросили на окрему програму в Єльський університет, якраз яка стосувалась травмотерапії.
І там дуже важливим наслідком для нас було не те, які знання нам давали, і навіть не ті інструменти, які дозволили нам навчати волонтерів по Україні, а швидше для нас було відкриттям велика кількість надбань і здатність масштабувати свою роботу – краща організація роботи нас як волонтерів та збільшення взаємодії із державними інституціями. До цього виїзду я не думала, що можна створити мобільний додаток, який може стати інструментом для роботи з травмою і міг би, наприклад, допомогти солдату, у якого телефон працює на Android.
Там ми дізналися, що вони буквально вже рік як до цього додумалися. Ми вирішили, що ми достойні того і можемо перекласти все на українську мову і поширити в Україні. Тому що сім мільйонів українців користуються такими телефонами, які дозволяють закачувати мобільні додатки. Більше того, для упровадження цього проекту ми знайшли волонтерів, які нам допомогли з технічною частиною. Він буде активний, навіть, якщо з телефону картку витягнути, Інтернет не під’єднано, але сам телефон у Вас ввімкнений і Ви спокійно можете користуватись мобільним додатком. От ми зараз якраз закінчуємо роботу, вже на 90 % відсотків виконали Android-версію, iOs-версію, ще треба буде трохи допрацювати. Будемо в найближчий місяць запускати його.
Після того, як я повернулась із Єльського Університету, оцінила ті всі заходи, які проводяться в Україні. Переважно приїжджають іноземці, проводять нам день-два семінар і починають практично з одного й того ж: симптоми посттравматичного стресового розладу такі, органічно там змінюється те-то, вони просто не встигають за два дні дати нам інформацію, куди рухатись у консультуванні далі трьох-чотирьох сесій, а у нас є хлопці, сім’ї, з якими ми працюємо вже рік. Немає довгострокових програм в Україні, які б дозволили побачити, як має виглядати процес допомоги військовому впродовж трьох-шести місяців після травмування, вже не кажучи далі..
Тобто після того, як він був у зоні бойових дій, бачив поранених побратимів, втрачав, тобто зазнавав втрат. Навіть саме споглядання трупів…
Днями почала роботу з новим клієнтом, в якого не було поранення, він з органів правопорядку, ніс службу в Маріуполі. На жаль, має психосоматичні проблеми, болі були спершу в області серця, зараз в животі.. лікарі губилися, що з ним взагалі. Він, чергуючи на блок-пості більше часу ніж було заплановано, 56 днів замість місяця, перебуваючи під обстрілами, бачачи кожен день вантажівки з тілами загиблих, змушений був перевіряти – чи крім тіл нічого не перевозять, звісно природнім є реакція гострого стресу, тому і наслідки такі.
Це тільки здається так, що ми сильні і все це в нас не заходить, це не наші родичі і це нас не стосується. Насправді людині неприродньо споглядати такі картини…
Так що ми зрозуміли, не вистачає довготривалих програм. Короткі тренінги, їх достатньо. До нас і австрійці, і німці, і американці, багато хто приїжджає, але всі вони починають приблизно з одного.. бо це база, це як у школі навчають спочатку табличку множення і т.д. Але виходить, так що кожна з делегацій починає з таблички множення і не доходить далі – ніж до п’ятого класу.
А у нас є хлопці з зони АТО, що по чотири-шість місяців після фронту, з якими ми працюємо. Відповідно такий тривалий термін і не достатньо просто знати симптоми і перші дії. Іноді волонтери доходять до певної межі – і розуміють, що їхніх знань вже не вистачає, щоб далі пішла динаміка, тобто починається інформаційний голод. І тому наші психологи – всі голодні, перекладають з англійської тощо…
Тобто треба посилювати компетенцію психологам…
Тому ми і зробили Школу. Не просто короткострокове навчання, а Школа, яка би дозволила два рази на тиждень прийти і побачити: перший крок такий, другий крок такий, упродовж трьох місяців так треба діяти, після трьох місяців, до шести місяців так треба діяти, ось такі можуть бути помилки.
Правильно надана перша психологічна допомога на 80% унеможливлює те, що симптоми перейдуть в посттравматичний стресовий розлад. А вже ПТСР лікується впродовж трьох і чотирьох, і навіть більше років. Тому треба розуміти, що є за що поборотися. Багато наших колег, які працюють, наприклад, в інститутах, які готують “надзвичайників”, курсантів, вони були подивовані, бо у більшості програм українських ВНЗ ПТСР – це захворювання, на яке страждають майже всі військові – і це неможливо вилікувати.. Тобто десь побутував отакий міф. І всі освітні програми, наприклад, в інститутах внутрішніх справ побудовані були на тому, що є курс – кризова психологічна допомога, він ґрунтується на переконанні, що головне у роботі випускника – організувати лікування ПТСР. Колеги, коли дізналися, що перша психологічна допомога настільки може допомогти, не доводити симптоми до хронічного захворювання, почали змінювати зміст освітніх програм.
Тобто власні курси вони змінювали таким чином, щоб 80 % курсу приділялось першій психологічній допомозі, а тільки 20 % – безпосередньо лікуванню. Не може МНС-ник або пожежник, або рятівник інший надати ґрунтовну психотерапевтичну допомогу, а от першу може, якщо він знає протокол, якщо він знає як це втілити.
Що нам дали американці впродовж навчання в Єльському Університеті – це розуміння, що нам обов’язково доведеться працювати з владою. І ми почали спілкуватись з Міністерством охорони здоров’я, навіть переконувати їх прописувати в протоколах лікування саме це захворювання, тому що до 2014 року виявляється не було єдиного протоколу, як поводитися із людьми, які постраждали у військовому конфлікті. І тільки зараз ця робота починає закладатись, вони нас просять, ми їм допомагаємо, пояснюємо як це, що, які симптоми входять. В Сполучених Штатах є Синопсис, у ВООЗ своя система, тільки зараз до них починає потрошку доходити розуміння, що наша державна машина має йти у ногу з часом. І вони у своїх листах пишуть, що у зв’язку з військовими подіями виникла актуальність внести, наприклад, протокол першої психологічної допомоги в лікування, в надання допомоги сімейними лікарями. Сімейні лікарі до цих пір не знали, що болі в животі дитини можуть бути не гастроентерологічної природи. У дитини (батько якого зараз служить) може бути симптом, природа якого психологічна – варто направити маму з дитиною до психолога. Тобто якось зовсім не сучасно. Так що ми з ними зараз рухаємо цю роботу.
Тобто, в принципі можна сказати, що порозуміння є? До громадськості, до волонтерів дослухаються?
У них, зрештою, немає іншого виходу. У них немає системи реабілітації, навіть, немає на що спиратися. Тобто, якщо сама держава за документами не знає, що існує захворювання посттравматичний стресовий розлад, що в нього такі симптоми, таке лікування, такі професіонали потрібні і т.д. – і що це все система. А Ви знаєте, що за реабілітацію у нашій країні, зараз по структурі міністерській, відповідальне Міністерство молоді та спорту.
Кожне міністерство бореться за максимальну увагу іноземних партнерів, в будь якому питанні. Десь так.
Активно Вам допомагають колеги із закордону. Розкажіть, як Ви виходите до них на зв’язок чи це навпаки відбувається?
Наразі я і мої соратники волонтери-психологи із NGO «DEVELOPMENT FOUNDATION» залучили вже 11 тренерів із США, що проводили тренінги чи брали участь у програмах. Зараз приєднається ще: Steven Marans, MSW, Ph.D. Harris Professor of Child Psychiatry Professor of Psychiatry, який є директором Childhood Violent Trauma Center Child Study Center при Yale School of Medicine де я проходила навчальну програму. Він надзвичайно зайнята людина – тож його вклад для нас безцінний. Також веду зараз узгодження із Оленою Авраменко, психологом, кандидатом психологічних наук, що є українкою за походженням, жила у Харкові, зараз у США (в Денвері, Колорадо з 1998 року) і працює психотерапевтом у тематиці депресій, тривоги та травми, тож тих тематиках, які зараз буквально усім варто в Україні знати. Наші можливості і зараз ростуть. Зараз це і Skype-конференції, делегації в Україну і т.д. Перших колег із закордону підключили до процесу через Світовий Конгрес Українців. Я вже згадувала про Брюса Янга. А Брюс – це надзвичайно авторитетна людина і на його думку покладається багато колег по всьому світу.
Мотивація кожного тренера своя – хтось допомагає нам із солідарності, хтось за покликом крові. От у Брюса, наприклад, бабця українка, він каже що бував в Україні. А деякі психотерапевти, які тут колись жили, потім переїхали в інші країни, діаспора. Частина, як Патріція Вотсон чи Steven Marans зустрічались зі мною у Єльському університеті і їх зацікавили наші підходи, тобто наукова ціль співпраці. Також допомагають у тренінгах, зате їх мотивація більш широкого плану, стратегічна. А такі тренери як доктор Ейпріл Нейчурал чи Марія Мартиненко – вони долучились на прохання тих тренерів, із якими ми почали співпрацю раніше. Як сніжний ком – одне чіпляє інше. Цінність кожного із них – надзвичайна, це лише початок.
Ми зараз плануємо реалізувати окрему ґрунтовну програму з травмотерапії, для тих, хто перебував в полоні, зазнавав катувань. Це найбільш важка категорія потерпілих, дуже складні випадки трапляються. Природно, що навіть психіатри в нашій мирній країні не мали досвіду роботи із такими хлопцями. Бракує знань та досвіду. Підхід консалтинг-психіатрії мені близький – головне ж допомога людям і мультидисциплінарний підхід команди фахівців буде вірним рішенням. Коли така велика робота пророблена – то шлях подальших проектів зазвичай очевидний. Все більш широкого плану, довші навчання, привізні Школи, як от наприклад Бостонський проект, і все важчі категорії тих, кому потрібна допомога.
Є такий доктор Джеймс Лівінгстон – дуже авторитетний фахівець. Він відповідальний за роботу персоналу в азіатсько-американському центрі по роботі з особами, які зазнавали катувань (працюють після В’єтнамської війни). Тобто він працює в центрі, спрямованому на роботу безпосередньо з катованими. Він погодився, що буде як цивільна особа, ліцензований психолог, допомагати нам. А ветеранські центри в Сполучених Штатах підпорядковуються Міністерству Ветеранів. Програма зараз в розробці і для психологів-психотепаревтів, і окремо будемо планувати навчання для психіатрів, бо варто охопити і рівень медикаментозного лікування. Для початку ми будемо вести маленькі міні-сесії по Скайпу, крім того ми будемо робити супервізійні зустрічі, щоб підтримати наших фахівців, це дуже важливо. Ейпріл Нейчурал, у якої великий практичний досвід якраз в роботі з такою категорією людей провела уже тренінг. Вона застосовує когнітивно-поведінковий інструмент у роботі із такими постраждалими. Тортури як спосіб залякати громаду, у яку повернуться після полону постраждалі – дуже ефективний спосіб залякування. Із їх наслідками важко працювати, у Ейпріл досвід включав терапію у хлопців з африканських країн, які змушені були, наприклад, гвалтувати своїх сестер, мам під дулом автомата. Із такими жахіттями працювати надзвичайно важко, почуття провини у таких дітей (від 8 і старше), що наприклад у підлітковому віці убивали – заважає відновленню. Непрощенність і відчуття провини в майбутньому цих дітей може схилити їх до терористичної діяльності. Отже, маємо хороших експертів у цьому напрямку.
Чи Ви моніторите ситуацію з можливим збільшенням насильства у сім’ях учасників АТО? Чи працюєте з цією проблематикою – зокрема жінками, як відчувають побічні наслідки війни у себе вдома?
Звичайно, з пораненими простіша система, бо їх кладуть в госпіталі, це означає, що ми їх знайдемо, ми на них вийдемо і запропонуємо свою допомогу. Вони слабо йдуть на контакт, тому що один із симптомів постравматичного стресового розладу – це ізоляція, тобто небажання взагалі ні з ким спілкуватись. Ті, хто були поранені, потрапляють в госпіталі – працюємо із ними комплексно, включно із їхніми сім’ями, з дружинами. Важка ситуація із солдатами, які отримали поранення в щелепу, не говорять, це дуже ускладнює роботу психотерапевта, коли людина не може говорити, свій біль не може виговорити. Деякі із солдат не хочуть бачити дітей, поки в такому стані. А діти дуже багато місяців не бачачи батька, вже і мамі не вірять, що тато живий. Тож наша робота лише чистою психологією не обмежується. Сьогодні говорила із Людмилою Євсеєвою (Вінниця) – узгоджували і фізичну реабілітацію у Львові, і навчання солдат способам саморегуляції і потім допомогу іншим, і організацію солдатам театрів та інших культурних заходів, і допомогу по відновленню документів – психологи беруть на себе усе можливе, щоб дати змогу солдату знову повернутись у соціальне життя.
Стосовно солдат, які не отримали поранення, з ними складніше працювати – у них повинна бути внутрішня мотивація. По Україні опіка сімей військових – юрисдикція Центрів соцзахисту. Тобто це або міські центри сім’ї та молоді, або дрібнішого підпорядкування. Вони мають змогу контактувати із солдатами через безліч документів, які треба виробляти. У посередництві із ними ми намагаємось працювати, вони найчастіше передають нам важких солдат або сім’ї. Дзвонять: “От є такий випадок, будь ласка, займіться”. Ми беремо телефони, питаємо, чи вони самі цього хочуть. Якщо самі хочуть – прекрасно, починаємо працювати.
А який відсоток відмов не іти на контакт? 50 на 50, чи більше?
За попередніми оцінками, можу сказати, що близько 40% не хочуть іти на контакт, не вірять, що хтось їм може допомогти. Але це від дуже багатьох факторів залежить. Якщо правильно подана інформація, показано, що ніхто солдата «лікувати від психічних хвороб» не планує. Головне у розмові з’ясувати потреби і з вирішення саме їх – почати роботу. Наприклад, моя волонтерка в госпіталь поїхала з холодильником. І саме із такої допомоги почала з тією палатою працювати…
Виходить, що Ви подвійні волонтерки…
– І професійні, і безпосередні, і деколи доводиться поклопотатись про житло дружинам, про роботу. І якісь там книжки принести, і забезпечити гідами-істориками…У різних планах допомогти. Не зациклені на тому, що: “Я прийшла, я тебе лікувати буду”, а що готові допомогти, починаючи з маленьких кроків, а це дозволяє забезпечити і такий більш тривалий контакт. Звичайно, є солдати, які не відчувають потреби, потім якийсь час проходить, вони бачать, наприклад, що їхнім побратимам допомогли – і самі приходять. Є й такі. Ми завжди лишаємо контакти свої: телефони, скайпи – тому можуть і вночі дзвонити, і самогубці буває дзвонять. Особливо ночами…
Я даю свій телефон, мої волонтерки теж по мірі можливості, у кого сім’я, то менше. Але кожен сам із солдатом домовляється, коли він може дзвонити. Я свій даю на 24 години, тобто я свідома того, що людині може не тоді, коли мені зручно, стати якось більш тяжко чи сумно. Допомога потрібна тоді, коли потрібна. Дуже рідко дзвонять вночі, але є й таке.
Буває, що кілька місяців приховують якусь інформацію. Тільки нещодавно розповів, що товариша на його очах катували, а це нова інформація, з якою треба окремо працювати.
Також працюємо з жінками, ми їм пояснюємо, що відбувається з їх чоловіками, що це таке посттравматичний стресовий розлад, скільки потрібно часу на відновлення. Тобто показуємо як працюємо, що варто знати їм про допомогу своєму чоловікові. Багато людей, які не розуміють психіки або тіла один одного або себе, вони націлені на думку оточення, коли вони чують, що потрібно більше часу, то вони якось спокійніше ставляться – не засуджують чоловіка, що він вже «не стрибає». Сімейне консультування. У нас є й таке, що бійки починаються дома і ми з цим зобов’язані працювати.
Звичайно, і серед наших людей є ротація. Дехто з волонтерок уже встиг народити і продовжує працювати. Люди, які самі мають дітей, які не такі заможні, вони більше схильні до допомоги – можливо парадокс, але правда.
Ротація у нас є невеличка, якщо ми бачимо, що людина вже виснажена, відправляємо, за якийсь час набираємо: “Як ти там? В Карпати з’їздила? Відпочила? Давай, повертайся”. Мусимо так трохи розвантажувати і своїх людей, бо вони «набираються».
І ще, людям найчастіше легше піти поплести сітки або один раз прийти поволонтерити – і бути впевненим, що він хороша людина і цього досить.
Ми, наприклад, проводимо зараз психологічні тренінги з психологічного вигорання для непсихологів, для волонтерів інших напрямків. Наприклад, тих хто займається родинами загиблих, Небесної Сотні, воїнів АТО у юридичному напрямку чи пересікається – бо гроші збирає. Або тих, хто доєднаний до процесу допомоги переселенцям, самі теж були змушені переїхати. Тобто з багатьма організаціями працюємо, їм важче донести потребу, аніж психологам. Але вдається, слава Богу.
Чи долучаєте до роботи переселенців?
У нас є психологи навіть у Львові, які самі з Донецька, Луганська, які були вимушені переїхати і кілька місяців їм важко було адаптуватись. А із початком волонтерства і все налагодилось, прекрасні люди. Перестають хворіти, краще візуально виглядають. Тобто так, нам вдається їх доєднати, і таких випадків дуже багато не лише серед психологів. Волонтери із Сходу сітки плетуть, а скільки є мам солдат, які відправили туди сина, є навіть такі, які втративши сина, продовжують волонтерити. Тобто це нормальна практика, робота лікує, це правда.
Якщо ми не хочемо незворотних наслідків для своєї країни, то потрібно і реабілітаційні центри створювати, і створювати систему допомоги. Вже зараз планово буде демобілізовано 50 000 солдат, вони повернуться, якийсь час пройде – буде велика проблема.
Україні потрібно мінімум чотири реабілітаційні центри, за оцінками експертів. Іде мова про великі амбулаторії, а система має включати центри різного рівня допомоги. Ця система лише буде створюватись, Міністерство соцполітики тільки вирішує як все буде виглядати, а бригади вже повертаються.
Це треба робити. Більше того, буквально півтора місяці тому в Луцьку відкрили один на кшталт реабілітаційного центру, як той, що був відкритий в Пущі-Водиці для афганців. Але системи лікування на рівні держави досі немає. У США 60 різного рівня програм працює, а у нас немає єдиної затвердженої. Так само є реабілітаційний центр на Буковелі більш нагадує санаторій.
Для одного реабілітаційного центру треба продумати все, що буде із солдатом, що вже пройшов реабілітацію, його просто в нікуди спрямовувати не можна, має бути система підтримки. Часто неправильно побудований менеджмент системи надання послуг у центрі, люди не уявляють комплексу заходів, що повинні відбуватись – а орієнтуються на суму, яку буде затрачено. По-перше, послідовність проходження скрінінгу і подальшої допомоги має бути продумана, що за чим відбувається із солдатом після потрапляння в центр.
Процес надання індивідуальної допомоги, та навіть груп – це вже зроблено силами волонтерів, але це зовсім не те саме, що повинно діяти, працювати при кваліфікованій реабілітації. Нам зараз вдається надавати підтримку, але про психотерапію постравматичного стресового розладу можна говорити лише у форматі психологічної реабілітації у повноцінному форматі.
Наші американські колеги запропонували відвідати, наприклад, Mенло Парк (реабілітаційний центр такого типу), який би міг стати взірцем, прецедентом. Він почав працювати після Афганістану, тож будучи одним із перших реабілітаційних центрів, заснованих в Сполучених Штатах – він вже 4-ри рази змінював систему лікування.
Наприклад, перебуваючи у Ню-Хевені відвідувала ветеранський центр, який займається і соціалізацією – роботою, і юридичними питаннями – залагодження судових справ, там допоможуть знайти роботу, навіть будують житло. У Нью-Йорку 80% безхатченків – це ветерани воєн. Це ж показник. Чому вони стають безхатченками?
Наприклад, якщо солдат зараз погано спить, не їсть, підвищений рівень гніву, конфлікти у сім’ї і т.д., тобто вже серйозні труднощі виникають, а далі проблеми на роботі і погіршення соціального становища. А це погіршує фізичний стан і усугубляє проблеми. Терапія потрібна як засіб відновлення втраченою функціональності. Чи когнітивна реструктуризація негативних думок, чи інші способи роботи із тривогою, панікою та депресією є необхідністю, а не розкішшю. Інакше це за кілька місяців в Україні закінчується психіатричними відділеннями, на жаль. Тобто важливо почати працювати із тим, що створює дискомфорт та заважає жити, поки це не погіршило ситуацію. По всій Україні наші волонтери працюють також як підтримка і з тими, хто лежить в таких клініках. Шлях до для того щоб справитись – є. Звісно, що з ними важче. Медикаментозне лікування у США іде в комплексі із терапією, і доведено, що без терапії ПТСР не лікується. Тобто пігулки чи уколу, який зніме цю проблему – просто не існує. Тому робота триває, і ми плануємо в наступні кілька місяців безліч заходів для психологів, волонтерів-непсихологів, психотерапевтів та психіатрів у темах роботи із військовими та їх родинами, населенням, що перебуває в постійній напрузі. Зробимо Другу Школу першої психологічної допомоги, бо постійно потрібно більше волонтерів. Кількість тих, кому потрібна додаткова допомога, незважаючи на те, що менше вбитих, але поранені є, зараз вдається визволити із полону солдат. Роботи не початий край – приєднуйтесь усі хто відчуває солідарність.
Ця робота відбувається постійно, постійно змушені міняти наші графіки, бо війна сама собі графіки планує, ми тільки гнучко під неї пристосовуємось. Школу із засобами відновлення – анонсую, що будемо робити…це буде постійно відбуватись: підівчили – відправили, відівчили – відправили в роботу.
Буває по-різному, але найчастіше просто самі скидаємося. Мені пощастило, що я людина з бізнесу, встигла до 30 років на власному бізнесі заробити, але більшість волонтерів працює у три зміни – щоб і на постійному місці праці викластись, а далі волонтерство. Спонсорські кошти зараз виділяються на амуніцію, на рівень виживання. Психологічне здоров’я – по залишковому принципу. Ми не маємо труднощів із тим, що для даного рівня є необхідним. Але те, що все не підкріплено спонсорами чи фондами, дуже перешкоджає масштабувати процес, тобто ми маємо змогу допомагати більшій кількості людей, більш ґрунтовно, але для цього потрібні місця для консультування та навчань, устаткування та обладнання, техніка для зйомок, щоб записувати навчання, ІТ та багато чого. Ми постійно шукаємо способи вирішити проблеми безкоштовно, але це часто затягує процес.
Ми вже почали писати позиції на фінансування, нещодавно подали у Посольство США, але в нашій організації психологи – в нас досвіду такої роботи нема. Психологи не дуже практичні люди, вони не економісти, не ІТ-шники, і вони не мають досвіду подачі грантових пропозицій у такій мірі, щоб вони відповідали внутрішнім стандартам. Такою діяльністю треба займатись не один рік.
Складна ситуація дарує зв’язки і контакти…
Так. Повірте, у нашій країні, якщо ти розумна людина, якщо ти маєш правильні цінності і чітке бачення того, що ти дійсно хочеш допомогти, то й з інших країн прийдуть, і волонтери знайдуться… І тренери, які зі Сполучених Штатів читають тренінги – роблять це із благодійних мотивів. Це може шокувати, але всі люди об’єднуються цінностями. Тому нас і знаходять споріднені душі. Мабуть треба вміти відкривати людям кращі їхні сторони, і великі діла можна робити. Навіть ті люди, які великі гроші заробляють, якщо у них збігаються з твоїми цінності, то вони бачать свій резон в такій допомозі. Просто мені здається, що оця зіпсутість нашої влади, вона не дозволяє побачити таких можливостей. Якщо не думати про отримання якихось преференцій, а просто намагатись більш фахово щось зробити – фахівці самі тебе знайдуть.
Тільки закінчаться бойові дії, найгіршим результатом буде те, що наступного ж дня всі зв’язки Української влади побудовані на очікуванні преференцій, грошей чи благ – розпадуться, тому що всі будуть думати: “Ну все, війна закінчилась, слава Богу”. Тільки внутрішня мотивація може змусити наших колег з-за кордону допомагати нам, а для цього вони мають бачити, що ми самі собі хочемо допомогти. Наші поранені, покалічені долі нікуди не дінуться ще за 3 і 10 років після війни, якщо ми не налагодимо системну допомогу – і поки ще щось можна налагодити, треба робити це зараз.
