Люба Гультайчук: обов’язково переможемо, бо ми — українці

Громадський Простір

Сьогодні важливі навіть невеличкі ініціативи в наших містечках та громадах — вони наближають Велику Українську Перемогу. Допомога людям, які втратили рідні оселі, невтомне волонтерство в тилу і сприяння незламним захисникам — про цей широкий фронт активностей громадських активістів та активних громадян на Громадському Просторі започаткована серія публікацій  — “Великі справи у невеликих громадах”.

Внесок кожного складає одну спільну Перемогу.

Люба Гультайчук, голова правління “Благодійного фонду “Серце Марії” з Брошнів-Осадської громади Калуського району, розповіла Громадському Простору історію добрих дій її команди на Івано-Франківщині, зокрема про проект “Сильні разом”, чим ще помічний фонд  в житті громади.  Ця розмова про те, як кожен із нас може стати цеглинкою в розбудові сильної та розвиненої України.

Проєкт “Сильні разом” підтримано в межах конкурсу “На місцевих ініціативах будується сильна Україна”, ініційованого спілкою “Громадські ініціативи України” за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). У фокусі проекту створення  умов для інтеграції та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб на території Брошнів-Осадської громади. До активностей залучаються активні жителі громади, в тому числі ВПО, волонтери. Для дітей проводяться різні майстер-класи з хенд мейду, а для молоді — настільні ігри (“Світ громад”, “Мафія”, “Монополія”). Організовано курси з вивчення та вдосконалення української мови, курси з вивчення історії України, екскурсії до місцевих культурних пам’яток, наприклад, до історико-меморіального музею Степана Бандери, та ін.

Любо, кілька слів про організацію: для яких добрих справ вона створена?

Наша організація створена 25 квітня 2018-го року. Допомогати жителям громади, людям у складних життєвих обставинах — це була початкова мета, для чого ми створили організацію. З часом ми зрозуміли, що, очевидно, можемо розвиватися й в інших напрямках.  Розвиток власної філантропії, власного меценатства на локальному рівні. Почали реалізовувати й інші проєкти, які націлені на те, щоб активніше залучати громаду до добрих справ, до благодійності, до корисних змін. Як підсумок, маємо багато успішних ініціатив та проєктів.

Початок повномасштабної війни… Яким він був для вас? Як ваша команда адаптувалася до нових реалій і продовжила діяти?

Ви знаєте, очевидно, такі випробування дає нам Бог… Перед тим була і пандемія коронавірусу, що зупинила активні дії, справжні активні дії фонду. Але війна… ця історична дата — 24 лютого — змінила життя кожного з нас. Спочатку, певне так, як і в кожного українця — був шок. Це, напевне, було у всіх так. Ми хвилювалися, не спали, дивилися й читали новини. Я вмикала телебачення і вслухалась: якою мовою говорять? Тільки щоб українська звучала! Дуже-дуже хотілося, щоб ми протрималися. Коли настав момент розуміння — ми встояли — команда вирішила: ні, не можемо сидіти осторонь, треба підніматися, щось робити, треба діяти!

Дуже швидко відгукнулася Брошнів-Осадська громада. І сітки плели, і допомагали збирати кошти для придбання форм хлопцям, автомобілів. Велася дуже-дуже активна робота. Благодійний фонд, звичайно, теж діяв. Активно співпрацювали з кухарями-волонтерками, і ця співпраця триває й досі. Дівчата відомі, мають гарну назву — “Шкільний батальйон”. Вони, мов справжні кухарі, печуть печиво воїнам ЗСУ.

Середній вихід готової продукції за липень — це майже одна тисяча кілограмів, тобто 1 тонна.

Громадський Простір: Як гарно!

Так! Дівчата ведуть журнал обліку, читаєш: “на Бахмут”, “на Запоріжжя”, “на Херсон”, “на Харків”… 

Всі знають: “Шкільний батальйон” таке печиво робить, яке довго зберігається! Дівчата знайшли унікальні рецепти, завдяки яким випічка не псується. Знаєте, шукали їх по старих записах — і таки знайшли, як у нас кажуть на Прикарпатті, “весільні пляцки”. Їх колись готували, коли не було холодильників чи морозильних камер, тому старалися пекти печиво, яке буде придатне до споживання протягом тривалого періоду часу. Старовинні рецепти виявилися дуже смачними, тому дівчата постійно отримують замовлення на це печиво. Сьогодні особисто я відвозила одне з них до відділення Нової пошти — на Запоріжжя було відправлено п’ять ящиків.

І так щоразу — звертаються батьки, дружини воїнів, їхні родичі. Крім того, як такий маленький бонус, дівчатка передають воїнам обереги-вервички та малюночки наших дітей, які вони виготовляють на майстер-класах, що проводяться у Молодіжному центрі.

Знаменита випічка “Шкільного батальйону”, розмальована дітьми

Ми як благодійна організація маємо два свої філіали. Перший філіал — це молодіжний центр “Vita Deo”, другий — координаційний центр “Взаємодія”, який є центром роботи наших волонтерів.

Молодіжний центр збирає багато дітей на цікаві майстер-класи. І якраз діти розмальовують малюнки, роблять вервички. Долучаються і священники, благословляючи ці подарунки, які ми разом із ящиками печива передаємо воїнам на передову.

Ваш проект “Сильні разом” в межах конкурсу “На місцевих ініціативах будується сильна Україна” про об’єднання та залучення. Що вже вдалося реалізувати? Наскільки ваші ідеї відгукуються в громаді?

Дуже легко працювати, коли маєш поруч молодь, наш Молодіжний центр. Коли ти маєш волонтерів, тоді можна дійсно заплановувати й реалізовувати різні актуальні ініціативи та активності.

Вважаю, що найбільш вдалими є заходи зі згуртування в громаді. Як приклад — активність із креативного вивчення і впровадження української мови — кіно під відкритим небом. Ми навіть не планували, вийшло якось спонтанно. Ідея сподобалася, і головне — це сподобалося друзям-переселенцям і жителям громади. Крутимо кіно під відкритим небом, збираємося, приходять всі, знайомляться, сидять на карематах з пледами. Дівчата готують соки, мохіто, приносять фрукти. Всі разом дружно дивляться фільм, спілкуються, діляться враженнями. Це дуже класно.

Ще одна ідея — проведення майстер-класів, мета яких — згуртувати дітей і мам. Серед проведених майстер-класів — виготовлення браслетів, магнітиків на холодильники, заколочок, обручів, зокрема у національно-патріотичному стилі. Дівчата також роблять кольорові свічечки з вощини. Крім того, ми робили майстер-класи спільно зі “Шкільним батальйоном”: дівчата пекли пряники, а дітки розмальовували їх кольоровою глазур’ю. 

До всіх активностей поступово долучалися переселенці.

Спочатку, коли наші друзі з ВПО приходили, зокрема мами з дітьми, я бачила ці сумні очі. Починаю говорити — відразу сльози на очах… Тепер зустрічаємося — люди ожили, посміхаються вже, говорять, що знайшли тут нових справжніх друзів. Вони долучаються до наших ініціатив, розвиваються разом з дітьми.

Важливо зауважити, що у “Шкільному батальйоні” немає певної кількості дівчат, які постійно працюють, тож дуже добре, що туди постійно долучаються волонтери з числа ВПО. На даний момент можу сказати про таких найбільш активних : це вчителька історії з Енергодару, вчитель та медик із Сєвєродонецька, їхні друзі… Одні приводять інших, адже тут мають не лише можливість відволіктись та забути про те, що не дає їм рухатися вперед, але й вносити свою лепту у справу нашої перемоги. Виходить свого роду трудотерапія, яка має свої позитивні сторони, особливо коли розумієш, що це дуже потрібно для тих, хто там, де гаряче.

Нещодавно жителька нашого селища, яка зараз проживає в США, вирішила надіслати нам подарунки: одяг, взуття. Ми, у першу чергу, передали їх чотирьом сім’ям, у яких батьки загинули на війні.

Крім того, запропонували вибрати необхідний одяг та взуття внутрішньо переміщеним особам. Адже люди реально не мали що вдягнути, бо покидали рідні оселі поспіхом і хто в чому був одягнений, а зміна сезону перетворюється на проблему пошуку одягу та взуття.

Крім того, наша організація була ініціатором соціальної безкоштовної крамниці “З добрих рук”. Ми не хотіли називати її секонд хенд, “другі руки” — це не те. Ми хотіли сказати “з добрих рук”. Це гарна, охайна крамниця, до якої люди можуть прийти і вибрати те, що їм найбільш необхідно на даний момент.

Це важлива діяльність…

Важлива, але нелегка… Коли починали діяльність, то дійсно думали, чи зможемо. Коли починаєш робити добру справу, то не завжди люди розуміють тебе: “А для чого вона це робить? Ну, значить, якась користь з того має бути! Бо просто так людина не може щось добре робити”. Ніякої власної користі на даний момент не хочу мати. Не все вимірюється грошима — є така валюта, яка оцінюється не в доларах, не в євро, не в гривнях, це інша, небесна валюта, скажімо так, неконвертована.

Чи багато людей дякують? Так. Тепер вже люди звикли, що є “Серце Марії”, є традиційні акції — “Великодній кошик”, “Миколай іде до дітей”, “Зустрінемо Різдво разом”, “Шкільний портфелик”. Ось зараз готуємося до акції “Шкільний портфелик” — ми розуміємо, що не всі батьки мають можливість повноцінно закупити дітям шкільне приладдя, зошити, ручки тощо. Тому хочемо допомогти дітям, які проживають в складних життєвих обставинах, адже дотримуємося думки, що всі діти повинні мати рівний доступ до навчання, яким би воно не було в умовах війни.

Що ще робимо? Відправляємо листи місцевим підприємцям, оголошуємо збір коштів. Є відповідний рівень довіри. Коли зустрічалися з менторкою, Оксаною Глєбушкіною, то питали, що подобається, чим можемо найбільше похизуватися? Ми насправді пишаємось нашою репутацією в громаді, тому що нам довіряють. Знаєте, найважче з грошима розлучаються бізнесмени. Вони не дають і гривні, якщо сумніваються в чомусь. На сторінці благодійної організації у Facebook є звіт, і там видно, яку частину грошей цього року нам виділив бізнес, яку частинку громада, тобто люди, які мають можливість пожертвувати. Це 40,4%, або 201,3 тисячі гривень. Часто можна почути слова: “Я знаю, що коли даю “Серцю Марії”, то ці кошти дійсно підуть за призначенням”. Для нас це найвища подяка, коли нам довіряють. І ми дуже цінуємо репутацію організації та рівень довіри до неї.

Хочемо, щоб люди більше самореалізовувалися. Не головне — дати рибину, а дати вудку, щоб ця людина могла зловити рибину. Іноді треба надавати людям і таку допомогу, зокрема психологічну чи профорієнтаційну. Наприклад, було реалізовано проєкт “Активна громада — здорова громада”, результатом якого стало спорудження в нашому селищі мотузкового парку. Сьогодні діти можуть скористатися ним. Він безпечної висоти, там часто відбуваються уроки фізичного виховання — тобто це улюблене місце наших дітей і не тільки наших. Приїжджають і з Калуша, бо ми, між іншим, недалечко від цього міста. Таке місце активного відпочинку дуже потрібне для розвитку моторики дітей.

Підтримуємо молодь з інвалідністю. Маємо в цьому напрямі співпрацю із гарними друзями — громадською організацією “Слід”. Допомагаємо в популяризації параолімпійської гри Бочче, закупили набір та проводили змагання у нашій громаді.

Якби не війна, то ми би стартували з таким класним проєктом “Хаб «I am»”— соціальна адаптація молоді з інвалідністю … Але я переконана, що війна закінчиться і ми його обов’язково втілимо.

Фонд є учасником двох громадських мереж — “Разом до успіху”та міжнародної мережі “Карпатський фонд”, яка просуває активності в Карпатському регіоні.

Співпраця з іншими ГО є постійною на різних етапах і рівнях. Дружимо і з владою, залишаючись незалежними та аполітичними. Проводимо спільні заходи та акції. 

Війна закінчиться, надіємось, це станеться якнайшвидше. Очевидно, потрібно уже планувати подальші справи, адже, хто не планує — планує програти.  Якраз із менторкою Оксаною Глєбушкіною розглядали це питання. Поновимо стратегію, а візія незмінна: наша громада — наша родина. 

Почуття взаємодопомоги, взаємопідтримки в громаді, між людьми — це дуже важливо насправді. 

Головне розуміти, що який би час не був — мирний чи час війни — ти не один на один зі своїми проблемами. Ми знаємо одне одного, ми довіряємо одне одному, ми можемо допомогти один одному.

Великі справи — у малі громади: щоби ви побажали чи порадили у контексті цього гасла колегам і колежанкам, які так само, як і ви, діють в інших куточках України?

Насправді колись, коли починала свою благодійну діяльність, думала: як мені це вдасться? Я ж вчителька, не мільйонерка, я не бізнесмен високого польоту. Я просто вчитель… Але прочитала дуже класні слова: благодійністю, добрими справами — може займатися не той, хто має великі кишені, а той, хто має велике серце. Думаю: ну добре, великих кишень немає, спробую — може в мене серце велике? (посміхаємось — прим. ред.)

Можна робити дуже багато справ, і ці справи стануть прикладом для інших. Тобто можна робити справи так, як робить Сергій Притула на цілу Україну — це круто. Усі ми в захваті від того, що робить він та інші благодійні фонди, які знають всі українці. Але не потрібно чекати, що це будуть робити тільки вони. Це може робити кожен — я зараз говорю про ті маленькі цеглинки, з яких складається ціла будівля. Кожен може долучатися, бути тим маленьким камінчиком і складати, складати, створювати той великий щит, великий тил — оту велику Україну.

Всі разом робимо те, що ми можемо зробити — кожен на своєму місці, кожен те, що йому найкраще вдається, те, що підказує його серце.

А ще. Ми обов’язково переможемо, бо ми — українці.