Мистецтво дії білоруського художника Олексія Кузьміча

Галина Жовтко

“Всі звикли, що мистецтво — це щось таке гарне, зручне, відчутне, але насправді мистецтво — це незрозуміла хаотична субстанція… Мистецтво може полягати і в руйнуванні, деконструкції, особливо сучасне. Я власне і хотів сказати, що зручний художник — це мертвий художник”, — Олексій Кузьміч, білоруський художник-акціоніст, який займається дослідженням соціально-політичного контексту, перетворюючи його в матеріал для свого мистецтва.

Більшість українців дізналися про Олексія Кузьміча в день виборів президента Білорусі, коли він на одній з виборчих дільниць Мінська провів акцію “Вірую”. Художник вийшов з кабінки для голосування в пов’язці на бедрах і прикріпленим на грудях бюлетенем із зображенням фалічного символу. Акція була спрямована на викриття брехливого устрою політичного світу, адже “вибір як інструмент свободи в Білорусі відсутній, і замінений фантасмагоричною ілюзією поствиборів”.

Другу частину акції “Пришестя 2. Апокаліпсис” художник провів в той же день вже перед шеренгою ОМОНу і протестувальниками. Згодом Олексія затримали і на три доби помістили в камеру розміром 9 квадратних метрів, де ще знаходилося 30 людей. Після звільнення Олексій додому не повертався. Через мистецьку акцію на нього вирішили сфабрикувати справу за статтею, пов’язаною з порнографією. Він виїхав з Білорусі. Протягом місяця художник жив в Україні, а зараз знаходиться на території ЄС.

Як живеться вільному художнику в країні, якою вже 26 років керує Олександр Лукашенко, що таке “партизанщина” в мистецтві, а також про роль митця в суспільних процесах, про справжнє мистецтво та хаос — розповідає Громадському Простору Олексій Кузьміч.

Те, що білоруси терплять Лукашенка вже впродовж 26 років — якоюсь мірою він нам вигідний, як сумно це б не звучало

— В Україні є деякі люди, які завжди любили Лукашенка. Вони вважають його “господарником”, завдяки якому працюють заводи, є дороги і порядок. Можливо, що тільки зараз, коли відбуваються протести в Білорусі, вони починають щось розуміти. То як ви, як художник, бачите життя в країні режиму Лукашенка? 

—  Якби була моя воля, я б дозволив все, і подивився, що буде. Але я говорю з позиції художника. Не думаю, що мислення художника може бути застосовано взагалі до електорату. Мені було б цікаво подивитися, що буде, якщо дозволити абсолютно все — і прибрати всіляку політкоректність, що з цього вийде в результаті. Я б провів такий, скажімо, глобальний соціальний експеримент. Але розумію, що швидше за все почнеться повна анархія і 90% людей, можливо, будуть знищені. Такий експеримент був би цікавий з позиції того, до чого призведе в результаті людство в пошуках абсолютної свободи. 

Звичайно, мені як людині, яка намагається визначити якесь поняття особистих кордонів і суспільної свободи, режим Лукашенка вкрай неприємний і не влаштовує мене. Водночас розумію, що людина в загальному не шукає свободи як такої, вона шукає насправді комфорту. Вона шукає якогось місця, де їй буде добре, затишно, тепло, ситно і безпечно. З цієї позиції, я думаю, те, що білоруси терплять Лукашенка вже впродовж 26 років — якоюсь мірою він нам вигідний, як сумно це б не звучало. Був шанс змінити його, всю систему і шлях Білорусі в 90-тих роках, але люди між шматком хліба і свободою вибрали шматок хліба. Вони не проголосували тоді за партію націоналістів і довірилися популістському порядку денному Лукашенка, який пообіцяв їм “не рвані штани” і якусь копійчину. 

Акція “Батьківщина-BDSM” — це міркування Олексія Кузьміча про згубність будь-яких ідеологічних поглядів в їхніх крайніх проявах, через зведення ідеї в культ, де життю відведена другорядна роль 

Людство і людина … ще не пройшли еволюційний розвиток в сторону свідомості і гуманізму

— Ви сказали, якби дозволити соціальний експеримент щодо свободи, то 90% людей, можливо, будуть знищені. Тобто, більшість людей дозволять, щоб це сталося? 

—  Люди самі себе знищать, якщо дати їм свободу. Та демократія, яка нам дається по західній моделі — демократичне суспільство, де людина має право займатися тим, чим вона хоче, і робити все те, що не обмежує її свободу в рамках цієї свободи, поки вона не стосується свободи іншої людини — думаю, що це досить така ілюзорна модель. Принаймні неможливо бути вільним, не зачепивши свободи іншої людини. 

Свобода, яка представляється як свобода в демократичному розумінні по західній моделі суспільства, це досить неправдива свобода. Той набір свобод, який в ній присутній, я не думаю, що це є демократією. 

Моя остання акція  досліджувала якраз цю тему — тему постдемократії, коли саме поняття демократії можна віднести до постправди. Думаю, що людство і людина зокрема як біологічний елемент, ще не пройшли еволюційний розвиток в сторону свідомості і гуманізму… Коли людина не буде думати суто про свої егоїстичні біологічні потреби, а буде думати про людство як про такий собі єдиний організм. Політичні моделі суспільства, які були збудовані, той же Радянський Союз або анархістські комуни, показують, що цей експеримент зараз не може бути реалізований. Всі ці моделі відносяться скоріше до ідеалізованого світу. 

У такій системі знайдеться група людей, яка поставить свої інтереси вище інтересів спільних. Тому все досить жорстко. У мене немає ілюзій — якщо дати людині насправді свободу, що вона не з’їсть спершу наступного дня, а може і того ж, свого ближнього. 

 “Батьківщина-BDSM” — це міркування Олексія Кузьміча про згубність будь-яких ідеологічних поглядів в їхніх крайніх проявах, через зведення ідеї в культ, де життю відведена другорядна роль. Велика увага в акції направлена в сторону Громадської організації «БРСМ» як спадкової від комсомолу часів СРСР структурі, що формує сучасний ідеологічний світогляд молодих людей в Білорусі і претендує на монополію у формуванні кадрів управлінських структур і виконавчої влади в Білорусі.

Ми ще тварини, ми ще не пройшли еволюційний процес в сторону нового мозку, нового сприйняття цього світу. З нами досі залишаються архаїчні тваринні інстинкти, які нами якоюсь мірою керують. Відбувається постійна боротьба неокортексу і старого архаїчного мозку. Неокортекс говорить “не вкради”, “не вбий”, а архаїчний мозок говорить, що все це можна і потрібно робити, тому що так легше буде, тоді великий шанс організму вижити і розмножитися. Ось на цьому протистоянні, на цій боротьбі і будуються всі сучасні релігії … якісь заборони, можна сказати, ефемерні. 

Мені здається, що суть полягає у самовдосконаленні, не просто задоволенні якихось первинних потреб. Я маю на увазі духовне самовдосконалення (не кажу зараз про релігію) — усвідомленість. Тобто пробувати зрозуміти — хто ти, що ти робиш, для чого, для чого ти знаходишся тут, в цьому просторі, спробувати зрозуміти себе в першу чергу, і тоді, думаю, можна й зрозуміти себе в цьому світі.

Те, що відбувалося після виборів, назву словом геноцид

— В Україні про вас дізналися після акції “Вірую” на виборчій дільниці. Для нас зрозуміло, що можуть зробити з людиною після такої акції в Білорусі, Росії чи у нас на окупованих територіях. Звідки ця безстрашність робити те, що ви зробили і, мабуть, будете далі робити? І ви йшли на цю виборчу дільницю, ще не знаючи, що будуть протести. 

 Акція “Вірую” або “філістерським світ політичних тварин”, проведена 9 серпня 2020 у день виборів президента Білорусі.

— Звичайно, я не міг передбачити події, які відбувалися після моєї акції. Приблизно я прораховував, що може бути, але я не думав, що буде конкретний геноцид людей. Те, що відбувалося після виборів, назву словом геноцид. Є цей протестний сегмент людей, і я так розумію, що був даний наказ на його знищення — фізичне і психологічне. Людей не просто так катували, не просто так гвалтували, не просто так їх били. Було певне питання про їхню ліквідацію. І не важливо яким способом. 

Стосовно мене і питання про мою безстрашність — я б не сказав, що я безстрашний. Сподіваюся, що я не зовсім хвора людина, тому що тільки хворі люди не мають страху, але я вмію його контролювати. Це перше. А друге — можливо питання в ментальності. Наприклад, побувши в Україні, я бачу різницю між українцями і білорусами. Все-таки моя родина не на сто відсотків білоруська — частина коренів з України, частина коренів з Росії, частина з Білорусі. Я такий інтернаціональний слов’янин, і можливо в цьому криється питання. 

Трохи дратувала ось ця білоруська партизанщина і те, що художники вважають себе якимись протестними, заявляють про своє заперечення, а насправді нічого не відбувається

Звичайно, я вивчав артсередовище перш ніж займатися акціонізмом. Мене трохи дратувала ось ця білоруська партизанщина і те, що художники вважають себе якимись протестними, заявляють про своє заперечення, а насправді нічого не відбувається. Самої дії немає, є тільки завуальоване висловлювання, зрозуміле для близьких до цього кола людей, а для всіх інших воно пройде мимо. Повз акціонізму, коли ти виходиш до непідготовленої аудиторії, просто вторгаєшся в той простір, де від тебе не те що мистецтва не чекають, а там, де це мистецтво заборонене … Там, де тебе не запросили на якийсь фестиваль перформансу в галереї, де всі ходять з келихом шампанського і вирішують свої комерційні питання, і ти там як мавпа стрибаєш в перформансі … не ця ситуація. А тоді, коли ти приходиш в якийсь простір, де взагалі мистецтва бути не повинно, де воно заборонено. Ти його туди привносиш, і береш при цьому всю відповідальність на себе, заявляєш, що ти автономний, ти — художник, ти — творець, і ти маєш право на це. 

 “Творец без яЕц”, 2019 рік — мистецька акція, що підіймає проблематику тотальної комерціалізації мистецтва, впливу бізнесу на формування культурної політики, пасивної ролі художника в елітарній системі ринкових відносин 

Мене надзвичайно приваблює ця стратегія. Вважаю, що білоруському мистецтву її не вистачає. Потрібно виходити з цієї партизанщини, з цієї зони комфорту, з цієї імітації протесту — в реальність, і займатися прямою дією. Доходити до акції прямої дії. Не малювати далі якісь картинки про протести, а займатися безпосередньо протестом. Ось що я намагаюся донести.

Акція “Щит або Міністерство фалокультури”, 2019 рік. Акція спрямована на висвітлення проблем цензури, з якими стикається сучасний художник при намірі демонстрації свого мистецтва на майданчиках державних артінституцій.

Політика намагається зжерти мене, зробити корисним для неї. Насправді я повністю некорисний для неї елемент

— На лекції у Києві ви сказали, що художник в цьому світі взагалі нікому нічого не винен, що він вільний. Але чи є якась роль художника в таких процесах як, наприклад, зараз в Білорусі? Ви ж “не повинні” були робити таку акцію, але ви її зробили. Чому? 

— Мене, як художника, що працює з політичним контекстом, постійно намагаються приписати до якогось табору. Політика намагається зжерти мене, зробити корисним для неї. Насправді я повністю некорисний для неї елемент. Може скластися враження, що я з тими або з тими. Насправді я проти всіх. Абсолютно. 

Звісно, Лукашенко — політичний труп, і незабаром він піде, але ті люди, які прийдуть на його місце, навряд чи будуть набагато краще за нього. Зрозуміло, що не буде такого диктаторства, але буде той набір обмежень і якоїсь легітимації, яку вони вже намагаються на даному етапі просувати. 

Трошки викликає блювотний рефлекс, коли чую і читаю сторінки різних видань або відео, де далеко не дурні люди — той же Бабарико або Латушко (білоруські опозиціонери — авт.) використовують популізм, який використовує той же Лукашенко. А чим вони тоді відрізняються? І народ, який вірить в цю всю нісенітницю, в цю псевдодемагогію, і по суті не намагається якось самовдосконалюватися в політичній освіченості, хоч якось аналізувати ситуацію, а просто сприймає популізм, який був у Лукашенка, коли він приходив до влади. Цей популізм зараз і у світовій політиці. Той же Зеленський у вас — ще той популіст. Дивлячись на людей, як вони топлять за нових політиків — топили за Бабарико, далі топили за Колесникову, за Тихановську, а зараз за Латушко — мені це видається абсурдом.

Конкретно свою роль я і бачу в цьому — не бути заангажованим художником, а навпаки — витвережувати людину

— Яка роль художника в цих процесах? 

— Конкретно моя роль тут в тому, щоб показати абсурдність тієї ситуації, яка відбувається. На другій частині акції — “Друге пришестя” — я виходжу і показую “х*я на бюлетені” ОМОНу, а потім розвертаюся до людей — і те ж саме показую їм. Так ось, люди мене підтримують і починають аплодувати, а ОМОН починає стріляти і закидувати гранатами. Я таку перевірку провів — як взагалі поведеться натовп в реальних умовах.

 “Пришестя 2. Апокаліпсис” — друга частина акції “Вірую” або “Філістерський світ політичних тварин”

Я показував абсурд цього тваринного світу…  “Дивіться, не помиліться у виборі, не створіть собі нового ідола … Ви зараз тут за свободу, але не будьте пішаками в руках тих, хто кричить за вашу свободу, а прийшовши до влади, знову буде робити те ж саме”. Цією акцією я захотів піднятися якоюсь мірою на рівень Бога і подивитися неупереджено … як Ісус під час другого пришестя може прийти. Тому перша частина акції вийшла в формі раю, а друга — у формі пекла. 

Конкретно свою роль я і бачу в цьому — не бути заангажованим художником, а навпаки — витвережувати людину. Показувати, що насправді життя людини — це не більше ніж якийсь резервуар з нафтою, який використають. 

Як художник говорю відкрито і прямо про те, що я повністю некорисний. Не треба мене до чогось зараховувати, шукати якийсь сенс, корисність в тому, що я роблю, тому що цього немає. Звісно, природа людини побудована так, що ми намагаємося все пояснити — раз я виходжу, то я проти цього або цього, проти всього поганого. Насправді цього немає. 

— Які у тебе відчуття — що буде далі з Білоруссю? Спілкувалася з вашими земляками, і у них відчуття, що Білорусь швидше за все стане частиною Росії. 

— Треба розуміти те, що Білорусь вже по суті є частиною Росії, де-факто. Де-юре — самостійна держава, але де-факто, мова, якою говорить більшість білорусів — російська, кордону з Росією як такого у нас немає. У нас військові бази Росії, у нас підписані всілякі договори, які прив’язують Білорусь до Росії і дозволяють Росії вводити війська та інше робити. Вся верхівка — комітетники-КГБшники, і більшість з них вихідці з Росії. Хоч з’їдять мене зараз опозиціонери за ці слова, але будь-яка тверезомисляча людина розуміє, що ми не є самостійною країною на даний момент. 

Росії немає ніякого резону нас анексувати, наприклад, як Крим. Бо навіщо? Путін може по-розумному продовжувати контролювати Білорусь, він це і робить в своїх цілях, а люди нехай і далі думають, що це самостійна країна і що Росія хоче її зжерти. Мені здається, немає загрози, що ми станемо де-юре частиною Росії. А те, що ситуація у нас не зміниться з відходом Лукашенка і з приходом іншого політика, що у нас не зміниться сама система, що ми далі залишимося прив’язаними економічно, ідеологічно і територіально до Росії — ця небезпека звичайно є. Навіть не стільки до самої Росії, скільки до того КГБшного режиму, який зараз в Росії, і який на даний момент править в Білорусі. Те, що зміни не відбудуться — в цьому небезпека, і швидше за все так і буде.

Моє місце як художника на території, де я народився і виріс — в Білорусі

— Що далі? 

— Зараз я в Європі, поїду до Франції, поживу якийсь час в Парижі. Буду подорожувати, знайомиться з цікавими людьми. Зараз я більше себе не як художника розцінюю, а як туриста. Моє місце як художника на території, де я народився і виріс — в Білорусі. Наприклад, пробувши місяць в Україні я не знайшов чим займатися собі як художнику, ну крім роздачі інтерв’ю і лекцій, щоб розповісти про свої дії, які вже в минулому. Своє майбутнє я усе-таки бачу в Білорусі.

Лекція Олексія Кузьміча у Києві: Білоруський акціонізм. Епілог стерильності (фото – IZOLYATSIA. Platform for Cultural Initiatives)

 “Творец без яЕц”, 2019 рік — мистецька акція, що підіймає проблематику тотальної комерціалізації мистецтва, впливу бізнесу на формування культурної політики, пасивної ролі художника в елітарній системі ринкових відносин.  

Я власне і хотів сказати, що зручний художник — це мертвий художник

— Меседж від себе? 

— Хочу сказати пару слів про мистецтво, зокрема про те, що я вже говорив … Мистецтво завжди намагаються поставити на якусь службу, замкнути в якийсь простір в галереї, в простір білого куба. Насправді мистецтво — це свобода, а свобода — це хаос, якщо так в перманентному стані брати … Це перманентна революція, перманентний хаос. 

Акція спрямована на висвітлення проблем цензури, з якими стикається сучасний художник при намірі демонстрації свого мистецтва на майданчиках державних артінституцій у Білорусі

Всі звикли, що мистецтво — це щось таке гарне, зручне, відчутне, але насправді мистецтво — це незрозуміла хаотична субстанція. Вона може бути дуже болючою, дуже неприємною, дуже згубною. Ми звикли, що мистецтво — воно про творення. Я з цим не згоден. Мистецтво може полягати і в руйнуванні, деконструкції, особливо сучасне. Я власне і хотів сказати, що зручний художник —  це мертвий художник.

Розмовляла Галина Жовтко

Всі відео та фото надані Олексієм Кузьмічем