Нотатки з дискусійної платформи: виклики й досвід ВПО та громад

Громадський Простір

Наприкінці січня 2023 року на дискусійній платформі у Львові, яку організував Фонд Східна Європа за підтримки ERIM та коштом ЄС, обговорили досвід і виклики громад і ВПО, а також як на місцях вирішували проблеми, які виникали від 24 лютого 2022 року, та як вони трансформувалися згодом.

Які підходи слід використовувати до соціальної інтеграції українців, які переселилися зі своїх міст і сіл до громад на безпечніших територіях України? Органи влади та місцевого самоврядування, а також громадські організації намагаються вирішити проблеми, пов’язані з переселенням і соціальною інтеграцією українців усередині держави, та мають чим поділитися. Та треба зауважити: перед нами — не тільки проблеми, а й величезні можливості.

Крім того, нові мешканці привозять із собою досвід, кваліфікацію, можуть інтелектуально, фінансово та іноді й політично створювати додаткові можливості та стимули для розвитку громад. Про все це — розмовляли на дискусії, організованій Фондом Східна Європа у Львові в стінах Українського Католицького Університету.

Пропонуємо читачам Громадського Простору конспект заходу. Зверніть увагу: це — не послідовний виклад, а здебільшого тематичний. Щоб скласти повне уявлення про подію, запрошуємо дивитися запис трансляції, щоб не пропустити цікавих деталей та слушних думок представниць і представників громад різних областей України, зокрема деокупованих та досі тимчасово окупованих територій.

Захід складався із трьох панелей. На першій йшлося про грантові ресурси та цифрові інструменти для вирішення проблем громад під час війни. Тобто про гроші та де їх узяти; а також про вже наявні інструменти, доступні для громад. Модерував панель Віктор Лях, президент Фонду Східна Європа.

«На кожному воркшопі для громад, що проводили в межах компоненту програми «Стійкість» у Львівській, Івано-Франківській та Полтавській областях, поставало питання фінансування. Гроші є, але треба воля й мотивація їх брати та використовувати», — зазначила спікерка панелі, менеджерка Фонду Східна Європа Віра Недзведська.

Справді, увага до України, зацікавленість міжнародних донорських організацій підтримати місцеві ініціативи, допомогти подолати виклики війни, зокрема, і у питаннях ВПО, створює можливості. Проте важливо налагодити сталу комунікацію державних органів влади з місцевими громадськими організаціями — спільно визначати актуальні проблем і дизайнувати проєкти, на реалізацію яких можна отримати гроші.

За ці місяці повномасштабної війни лише у Фонді Східна Європа підтримали грантами понад 60 громадських організацій, що на місцях займаються питаннями інтеграції ВПО: працевлаштуванням, консультаціями з психологічної стійкості, навчанням української мови тощо. Більшість цих ГО є внутрішньо переміщеними: переїхали зі східних і південних областей на Захід або Центр України, тож працюють за принципом «рівний рівному».

Громади можуть брати і втілювати вже зараз інструменти електронної демократії та цифрових технологій

В умовах великої війни вони лишаються на часі, більш того, часто є безкоштовними для громад та, окрім політичної волі, готовності поступово запроваджувати і популяризувати серед мешканців громади, зараз нічого не коштують.

Олександра Радченко, координаторка компоненту Е-демократія програми EGAP розповіла, що найбільшого поширення у період повномасштабного вторгнення набув застосунок консультації з громадськістю. Почався справжній бум у громадах про перейменування вулиць, дерусифікацію, і вже був готовий інструмент, який дозволяв провести електронні опитування в режимі реального часу.

«Зручним для користування є комплекс рішень та інструментів для громад чат-бот СВОЇ, система попереднього запису (е-черга), Конструктор сайтів ЦНАП, е-консультації тощо. Це шляхи комунікації, які дозволяють знаходити максимально ефективні і продуктивні рішення, а також залучити якомога більше мешканців громади, яким не потрібно фізично приходити кудись, а досить мати доступ до інтернету», — вважає Олександра Радченко.

Досвід громад: від оперативних хабів допомоги — до інтеграції новомістян

Представники місцевої влади протягом заходу говорили про досвід громад і виклики, з якими вони стикнулися на початку повномасштабної війни, та як ці виклики трансформувалися зараз.

Тарас Кучма, голова Дрогобицької громади, розповів про те, що одразу із напливом людей від 24 лютого швидко розгорнули гуманітарний координаційний центр, хаб гуманітарної допомоги, єдиний інформаційний центр, гарячу лінію — вже тоді зробили перші кроки, щоб люди почали адаптовуватися, отримувати необхідну інформацію. Переселених українців послідовно забезпечували проживанням, харчуванням, надавали статус ВПО, виплачували допомогу, надавали гуманітарну допомогу та консультації до надання психологічної допомоги.

Помічними у цьому стали й електронні інструменти: інтернет-портал громади тільки за березень відвідали 121 тис. осіб (що багато — порівняно із попередніми періодами), на якому виокремили спеціальну рубрику для переселенців, де надавали всю необхідну для них інформацію. Популярними були й офіційні сайти влади та місцеві групи у соцмережах.

Тарас Кучма зазначив, що співпраця з міжнародними організаціями Польщі, Латвії, Литви, Німеччини, Франції, США стала неоціненною. Уже 25 лютого мер Битома Маріуш Волош був на кордоні України з першим гуманітарним вантажем.

Також у громаді розуміють цінність швидкої інтеграції переміщеного бізнесу. Існує окремий економічний відділ, який супроводжує релокований бізнес (із Харкова, Донецької та Луганської областей) і тимчасово релокований — на декілька місяців із Києва.

Про досвід Підберізцівської громади розповів її голова Василь Коваль, член Правління Асоціації ОТГ. Вже у перші тижні великої війни мешканці помітили, що Підберізцівська громада — “проїзна”. Багато людей їхали через громаду, оскільки вона розташовується на Тернопільській трасі, а тоді українці здебільшого прямували далі до кордону.

У громаді почали створювати тимчасові місця, де люди зможуть переночувати, обігрітись і рухатись далі. Проте частина людей залишилися, діти пішли до шкіл, 20% нових мешканців працевлаштувались у громаді, а всі інші працюють у Львові.

«У міських великих громадах легше себе знайти через вибір спеціальностей, де можна працевлаштуватися. З нашої громади люди поверталися назад на свої території, які стали звільненими завдяки ЗСУ», — ділиться Василь Коваль.

Своєю чергою, Чортківська громада на початку війни — це 33 700 людей. Від 24 лютого через громаду проїхали 6 000 людей, а зупинились 3 334 — із Сєверодонецька, Чернігова, Києва, Херсона, Запоріжжя та Луганської області.

«У Чорткова є завдання зробити все для того, щоб новомістяни залишилися жити у місті», — каже Володимир Шматько, член Правління Асоціації ОТГ,  голова Чортківської громади.

Щоб краще зрозуміти нових мешканців та отримати користь для міста, провели опитування, де взяли участь 700 ВПО. Так у громаді довідалися, що це за люди, зокрема знайшли фахівців. Тепер 46 нових містян працюють у комунальних закладах, серед них — і заступниця міського голови. 

На жаль, коли у червні 2022 Чортків зазнав ракетного удару, чимало людей поїхали — як з-поміж нових мешканців, так і корінні жителі. Це вплинуло і на розвиток малого та середнього бізнесу. Проте у місті продовжують створювати умови для нових жителів: реконструюють гуртожиток у смарт-квартири, щоб у людей були усі зручності у нових помешканнях.

Степан Куйбіда, директор Департаменту економічної політики Львівської ОВА, зазначив, що між західними областями була конкуренція за релокований бізнес, а Львівський департамент з економічної політики запропонував гроші — переїжджаєш до їхньої області та отримуєш 100 000 грн, якщо утворюєш 20 і більше робочих місць — ще 100 000 грн, тобто всього 200 000 грн. Фонд Horizon Capital дублював цю суму — для малого й середнього бізнесу непогані гроші для підтримки першочергових запитів.

Зараз у Львівській області, за офіційною статистикою, 241 000 ВПО, а під час пікових навантажень — приблизно 350-380 тисяч людей, не обліковуючи приватний сектор. Робота із облаштуванням помешкань, адаптацією нових мешканців та стимулювання релокованого бізнесу триває.

У Нововолинській громаді від початку великої війни намагаються максимально комунікувати з приїжджими, щоб зрозуміти, що це за люди, які у них потреби, як інтегрувати їх на новому місці. Борис Карпус, член Правління Асоціації ОТГ, голова Нововолинської громади, вважає, що потенціал, який має громада, — це релокований бізнес. У Нововолинській громаді — 20 підприємств, що дуже мало, і треба ще багато працювати. Нещодавно тут зробили ребрендинг міста, з гаслом: «Ми відкриті до нового».

«Багато ініціатив підтримала Програма EGAP Фонду Східна Європа. ЦНАП громади за рівнем довіри — найвища інституція, опісля — міський голова. Перші півтора місяця, коли у ЦНАПі реєстрували нових людей, робили це дійсно цілодобово, щоб внести дані й надати статус ВПО. Зараз у громаді 6 300 офіційно зареєстрованих переселенців. За цей час вони отримали допомогу від міжнародних донорів та державні виплати. Тож це можливість для нашого бізнесу: відкрилось багато магазинів, новомістяни витрачають кошти у громаді. Не створено соціальної напруги й криміногенної ситуації», — ділиться досвідом Борис Карпус.

Наступне завдання, як говорить міський голова Нововолинська: «І це питання — відкрите для всіх: як зробити так, щоб нові люди максимально інтегрувалися? Далі, після закінчення війни, вони будуть вирішувати, куди рухатись».

Внутрішньо переміщені особи — виклик і потенціал

Цікаві дані про ставлення до переміщених людей у громадах представив Анатолій Ткачук, директор з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства. За його даними, 72,1% місцевих мешканців відповіли, що ставляться до ВПО позитивно, лише 5.9% — негативно. Коли запитали у внутрішньо переміщених людей, яке ставлення вони відчувають до себе, то 77,5% відповіли, що позитивне, а 3% — негативне.

«Щоб інтеграція була успішною, нам не варто перебувати у міфах, які формуються нашим спілкуванням у звичному оточенні, — впевнений  Анатолій Ткачук. — Існує думка, що на Заході України ніби погано ставляться до ВПО, а статистика свідчить: переселені українці тут значно більше інтегровані у громади».

Якщо до початку вторгнення основна частина ВПО проживала на східних територіях, то тепер це — західні та центральні регіони. У багатьох громадах західних регіонів частка ВПО становить 10-15% від місцевого населення, 86% внутрішньо переміщених — із Півдня та Сходу України.

За словами пана Ткачука, велика кількість переселених українців зараз — це містяни, які опинилися у невеликих громадах зі значною частиною сільського населення, що є суттєвою зміною як для них, так і для самих громад.

«Війна триває. Українці говорять, що адаптувалися і мають далі жити й розвиватись. А повномасштабне вторгнення показало, що ми згуртовані, а отже, залучення людей з інших територій у громаду сприяє тому, що люди завтра не поїдуть», — вважає Анатолій Ткачук.

Про досвід переміщених людей, організацій, органів влади найбільше йшлося у третій панелі. Яна Літвінова, голова Старобільської громади та військово-цивільної адміністрації розповіла, що Старобільська громада вступала у 2022 рік із масштабними планами, затвердженою стратегією і підтвердженими проєктами від великих міжнародних організацій. Проте 24 лютого громада зіткнулася з повномасштабним вторгненням. Багато танків і окупантів заходили та планомірно захоплювали всі адміністративні будівлі, забираючи все те, що громада напрацювала за 30 років Незалежності.

Потрібно було витягнути з окупації всі структури. Під керівництвом пані Яни спускали документи в підвали, розуміючи, що буде бомбардування. Окупанти захопили всі локації, де були ревуни, і проукраїнська влада через телеграм-канал сповіщала про повітряну тривогу й заклики спуститися в укриття. На щастя, ніхто не постраждав, хоча будівлі були зруйновані.

Голова Старобільської громади виїхала наприкінці березня і з переїздом до Львова почала відновлювати роботу міської ради та хабу. Тоді не було розуміння, але була велика вдячність Мінцифрі й децентралізації, яка надала величезні люфти у законодавстві, щоб громади могли все.

«Так, вторинка розміщувалася у Дніпрі, первинка у Рівному, відділ фінансів у Києві, ЦНАП у Харкові, а голова громади у Львові, не маючи своєї території», — розповідає Яна Літвінова.

Внутрішньо переміщені особи — це виклик і потенціал. За словами Яни Літвінової, найбільшою проблемою для ВПО є власне житло. Ця проблема змушує рухатися далі — туди, де буде доступне житло, робота й можливості для дітей. 

Після деокупації головне питання — повернути більшість людей, які зараз виїхали. На думку пані Літвінової, 20% не повернуться, а ті, хто повернуться, — люди старшого віку.

«Зараз на рівні держави й міжнародних організацій потрібно вже розробляти стратегії, бо приклад Харківської області й Херсонської довів, що ми не маємо протоколів і певного алгоритму дій, коли втрачено людський ресурс, економічний та інфраструктурний ресурс», — додає Яна Літвінова. 

Досвідом поділилася й Галина Балабанова, співзасновниця освітнього хабу Halabuda. Halabuda — це освітній хаб, який сформувався на базі волонтерського центру. У 2014 році організація об’єднувала багато переселенців із Донецька та області. Місцева влада в Маріуполі перезапускалася, і громадянське суспільство активно включалося. Наприкінці 2015 року вирішили зробити освітній центр. Почали працювати над інтеграцією ВПО. Це стало періодом взаємної інтеграції місцевого населення й ВПО.

В освітньому центрі протягом семи років підтримували культурну й неформально-освітню складову: вчили людей підприємництву як способу мислення, щоб допомогти собі й тій громаді, в якій перебуваєш. Таким чином сформували навколо себе велику спільноту людей, які асоціювали себе передовсім як креативні й підприємливі люди.

Після 24 лютого, за блокадний місяць, у Маріуполі організація стала волонтерським центром, що об’єднав 250 волонтерів: допомагали містянам, ЗСУ. Гуманітарна допомога в Маріуполь не надходила, тож ті, хто приходив за допомогою, отримували її від маріупольців, які приходили до Халабуди, і приносили те, чим могли поділитися.

Після евакуації Халабуда перевідкрилась у Запоріжжі. Тоді все почалося спочатку: роздавали гуманітарну допомогу, і невдовзі запустили проєкти розвитку й неформальної освіти. Після численних обстрілів Запоріжжя, з листопада, організація переїхала до Черкас фізично та офлайн-проєктами на Львівщину. Тут займаються підтримкою підприємців, активності й молодіжної політики в малих містах.

«Застосовували ті підходи, які були використані у Приазов’ї впродовж семи років. Виявляється, контексти малих міст дуже схожі в Україні. Всім подобався приклад Маріуполя — міста, яке змогло швидко використати потенціал ВПО з точки зору конкурентності. Адже багато людей приїхали з Донецька і звикли до вищого рівня сервісу. Сприяв потік грантових можливостей, що на той час були у Приазов’ї, а також активне включення обласної й місцевої організацій», — вважає Галина Балабанова, співзасновниця освітнього хабу Halabuda. 

На думку пані Галини, є потрібними неформальні майданчики, де люди можуть висловлюватися і бути почутими та знайти однодумців, нових людей у свою команду, або долучитися до вже дійсної ініціативи. І в цьому бачить велику роботу на майбутнє.

Виконавча директорка Оксана Глєбушкіна херсонської ГО «Громадський центр “Нова генерація”» розповіла, що вони останні 10 років допомагають іншим організаціям, спільнотам і об’єднаним громадам ставати сильними й спроможними. ГО впроваджує практики добросусідства, самоорганізації, просуває принципи належного врядування та права людини й намагається робити їх такими, що працюють. Але цим в організації займалися до повномасштабного вторгнення. Перший місяць «Нова генерація» залишалась у Херсоні та пробула два місяці в окупації.

З переїздом до Івано-Франківська організація повернулася до притаманної їм раніше діяльності. У Херсоні й на Півдні України Нова генерація сприяла мережуванню інших громадських організацій та допомагала сідати за один стіл представникам влади, бізнесу, громадськості. У Новій генерації почали працювати над адвокаційними кампаніями, постійно нагадували у публічному полі про ситуацію у Херсоні. 

Нова генерація в Івано-Франківську знайшла термін, який їм дуже до вподоби — новомістяни. На думку пані Оксани, якщо йдеться про інтеграцію та гарні практики, які можна впроваджувати, треба розуміти, що всі люди, які потрапили в зону бойових дій, були в окупації, просто вимушені були все залишити й переїхати — всі вони пережили травму. Ця травма є невидимою на перший погляд, і коли здається, що людина не хоче йти працювати чи у центр зайнятості, не хоче долучатися плести сітки, то це не тому, що ці люди такі апатичні, або вибагливі, або байдужі.

Виконавча директорка організації Оксана Глєбушкіна звертає увагу: «Всі по-різному переживають той стрес, який є дуже сильним. Це травма — більше, ніж стрес. Надзвичайно важливо розуміти усім, хто працює з ВПО, з переселенцями, з новомістянами — буває стан “я не хочу нічого робити, бо я просто хочу додому”». 

Дискусія відбулась у межах програми «Стійкість», яку впроваджує Фонд Східна Європа в межах консорціуму громадських організацій на чолі з ERIM (Франція) у партнерстві з Фундацією домів з прав людини, Домом прав людини – Тбілісі, Чорноморським фондом регіонального співробітництва та коштом Європейського Союзу. Зміст матеріалу є відповідальністю Фонду Східна Європа та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу та партнерів консорціуму.

Підготували Ольга Мілянович та Марта Коник — для Громадського Простору