“Новий Донбас”: нас страшенно там чекають (ВІДЕО)

Громадський Простір

“Новий Донбас” – проект, спрямований на відновлення життєдіяльності і налагодження суспільного діалогу на сході України. Його авторка – Лора Артюгіна, відома також як режисерка “Вавилон 13″. Вона зі своїми активними та небайдужими однодумцями несе зміни на Донбас шляхом культури – команда зосередила свою увагу на відбудові трьох шкіл в Миколаївці під Слов’янськом.  У “Новому Донбасі” переконані – там, на сході, живуть такі ж люди, як і всюди, проте вже багато років вони знаходяться в скруті, тому потребують нашої допомоги – моральної, емоційної, фізичної. А ставши на ноги, вони зможуть зробити всю Україну щасливою та квітучою. Лора провела нас затишним офісом, який знаходиться в “Будинку вільних людей”, познайомила із волонтерами, та розповіла, чим живе новостворена громадська організація. Повністю екскурсію “Новим Донбасом” можна проглянути у відеосюжеті.

Почала Лариса із мапи, на якій продемонструвала місця, де же встигли побувати активісти.

“Я хочу, щоб ми почали з Донбасу реалізовувати цю програму. Бо величезні проблеми в школах, просто середньовіччя неймовірне… Ми зараз зрозуміли, що ми будемо займатися школами, ми будемо займатися дітьми, тому що діти – це те майбутнє, яке ще можна формувати. Діти можуть змінюватись достатньо швидко, вони можуть сприймати і тому варто працювати з дітьми. Більше того, ми ж не приїжджаємо і не розказуємо їм якусь пропаганду, чи політику чи ідеологію. Ні, ми приїжджаємо виключно з культурою, з нашими культурними активностями і пропонуємо разом – дітям і вчителям творити культуру. Невеличку, ту, яку можемо, але культуру. Ми нікого ні в чому не переконуємо. Навіть в нас є такий один із принципів – ми не говоримо на теми політики та ідеології, тільки на культурні теми”, – ділиться активістка враженнями від шкіл сходу.

Наталя, яка займається волонтерами в організації розповідає: “Ми очікували, що нас приймуть більш насторожено, будуть менш відкритими, ніж це вийшло насправді. Для нас ось тут була несподіванка. Тобто ступінь відкритості, ступінь готовності співпрацювати – це було для мене дещо несподіване і нове… І думаю для багатьох із нас. Нас чекають. Можливо, не тільки людей культури, чекають всіх охочих поїхати туди, подивитися і поспілкуватися. Думаю, наших міністрів і чиновників чекають не менше. Серйозно. Особливо людей із міністерства освіти, особливо людей із мінсоцполітики”.

Лора додає: “Ми можемо собі дозволити навіть оплатити проїзд  міністра в якості волонтера”.

Далі активістки показують великий плакат, розмальований кольоровими маркерами, де у вигляді кружків можна переглянути перелік друзів і партнерів “Нового Донбасу”.

“Фонд Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) підтримує потреби цих шкіл у будівельних матеріалах. Зараз ми закуповуємо, вже замовили 125 вікон на три школи, бо вони розгромлені, їх немає. Найпоширеніша проблема в школах – це відсутність вікон, бо зривною хвилею їх вибиває. А це постраждалі території, тому зрозуміли, що це найперше”, – пояснює Лора.

Наталя: “Можете собі уявити, коли ці вікна закриті плівкою, ця плівка лопотить на вітрі, і вона просто не дає проводити уроки, заняття, тому що це дуже гучно”.

Лора (про напрямок роботи з переселенцями): “Для нас це новий вид діяльності. Ми робимо культурні активності різні, але вже з людьми, які є в Києві, які є вимушеними переселенцями”.

Наталя: “Ми робили кінопоказ. Це окремі ініціативи, які можна об’єднати в одне. У нас є спортивний гурток… Те, що мені найцікавіше, головне, те, чим ми можемо допомогти, і на що у нас дійсно є запит, – ось у нас є графік – це запит на репетиторів, на допомогу в навчанні. Українська мова та історія – одні з найперших предметів, для яких просять допомоги”.

Лора: “Люди приїжджають з дітьми. І діти починають вчитися в київських школах, і виникає безодня між киянами і некиянами”.

Лора із гордістю показує газету “Голос Города“: “Свіжий проект, який трапився, почався – це газета. Уявіть собі – цю газету зробили ось ці школярі, з нашої третьої Миколаївської школи. Приїхав такий німецький журналіст Даніель, поїхав туди, взяв два комп’ютери, на яких поставив програму для верстки, організував дітей, школярів… і почали робити цю газету. Вона ще свіженька, буквально два дні як вийшла. Бачите – це все робили діти повністю… Гордимося тим, що це трапилось, тому що громада, яка не має нічого, ніякого медіа і це величезна проблема, тепер має що почитати”.

Далі Лора поділилась проблемами новоствореної громадської організації: “Звичайно, постійно шукаємо фінансування, звичайно із цим є проблеми. Тому що, на жаль, агенція державна, яка була створена ще рік тому по відродженню Донбасу, має до цих пір одну людину в штаті і не працює, не функціонує. Державі наплювати на цих людей. Держава не цікавиться своїми громадянами, які потрапили в дуже складну життєву ситуацію, які потребують допомоги. Це дуже прикро, нам це дуже болить. Тому ми шукаємо альтернативні можливості – грантові можливості, бізнесові можливості, звертаємось до всіх, кого можемо, шукаємо можливість фінансування. Стикаємось із тією проблемою, що гранти розраховані, як правило, лише на активності і на волонтерську діяльність. Але майже ніхто не дає фінансування на будівельні матеріали, а це найперше, що потрібно. Для того, щоб із цими дітьми говорити, потрібно, щоб хоча б вікна стояли і дах був. Тому це треба робити одночасно. Не можна дати спочатку гроші чи будівельні матеріали, а потім давайте поговоримо про культуру… Ні. Треба це робити одночасно. Треба допомагати і разом відбудовувати наш спільний дім. І під час фізичної роботи можна починати діалог. Тоді тебе розуміють, тоді до тебе ставляться відкрито і з довірою. А коли ти приїжджаєш із гастролями, із поїздками: ну так, “спасибо, что нас поразвлекали”, але нам тут жити далі. Тому треба допомагати і фізично, і відновлювати обов’язково морально, людяно підтримувати цих людей. Говорити з ними, співати, малювати, але під час спільної роботи, спільної взаємодії”.

Лора продовжує: “Знаєте, ми їдемо туди, беремо волонтерів, і вони по-різному реагують: хтось плаче, бо не очікує такого побачити, адже кияни так само знаходяться під впливом міфів – пропагандистських, телевізійних, інформаційних міфів, що там всі такі зрадники і треба їх відділити стіною. І це теж міф, тому що там такі самі нормальні українці, як і в Чернігівській області, Львівській області. Абсолютно такі самі. Тільки ці люди останніх десять років знаходилися в дуже скрутних умовах, а зараз ще в скрутніших. І їм треба допомагати….. Ми змінюємось, коли їдемо туди, і наші люди, які там, які на нас дивляться, сприймають нас, теж змінюються, розбиваються ці міфи і ці упередження”.

Словацький волонтер, який присутній в офісі під час нашого візиту, зізнається, що був тут під час Майдану і бачив все своїми очима: “Це дуже важливий досвід. З моєї точки зору, я знаю, що тут було, як тут було. В Словаччині є різні думки про ситуацію в Україні. Насправді Україна – невідома країна. Всі думають, що тут страшно, небезпечно, деякі думали, що навіть війна в Києві… Треба просто інформувати, все залежить від інформації. І це моя задача – інформувати в Словаччині, в Чехії… Хочу додати, що дуже шаную те, як українці вміють допомагати одне одному – навіть в Словакії та Євросоюзі могли би вчитися в українців”.

Лора розповідає про потреби організації: “Ми маємо на чому монтувати, але ще не маємо камери, для нас це проблема. Нам дуже потрібна камера і нам дуже потрібен будь-який звуковий гаджет, щоб записувати звук, тому що те, що ми робимо, те, що відбувається, ці взаємні зміни, важливо, щоб про них знали наші люди на Донбасі – щоб вони розуміли, що вони не покинуті, що ніхто їх не забув, що вони потрібні, що ми їх любимо. Тому ми готуємо фільми, які хочемо показувати на прифронтових територіях Луганської і Донецької областей і хочемо показувати в Європі…”

“Ми вважаємо, що школа – найтепліше місце в селі чи містечку, – говорить Лора, озвучивши потреби в будівельних матеріалах для шкіл (вікна, шифер тощо), – Школа – це місце для комунікації, для того, щоб люди могли громадою збиратися, де завжди є вчитель, який тебе вислухає, заспокоїть, погладить по голові. Більш того, коли були обстріли, як правило, в школах бомбосховища і люди бігли саме туди. І ми хочемо, щоб не закривали школи, як зараз веде політику міністерство освіти (“немає фінансування, треба оптимізувати), а навпаки – підіймати школи, щоб вони ставали такими комунікаційними центрами громад, щоб туди могли приходити люди і знали, що там тепло, світло, є чай, є відкриті серця, затишно. Має бути хоча б одне таке місце, бо ніколи не буде громади, якщо не буде простору для комунікацій цієї громади. Ось бачите – газетку в школі роблять… Щоб там з’явилось життя, щоб зі школи починалось це нове життя”.

Лора закликала небайдужих людей ставати волонтерами “Нового Донбасу”: “Бо нас страшенно там чекають”.

“У нас немає бути іншого майбутнього, крім оптимістичного, – говорить наостанок Наталя,- Бачите, ми навіть сміємося, бо ми не передбачаємо іншого, тільки оптимістичне. Яке саме – це вже деталі”.

“Оптимістичне майбутнє – це звільнення України від окупації, звільнення українського Криму від окупації, побудова нової країни. Ми маємо будувати нову країну, бо з такими людьми, як у нас, цього не може не відбутися. Потрібно тільки, щоб люди об’єднувалися…. Цей олігархічний лад треба завершувати, потрібно цих олігархів виганяти разом із окупантами, і рухатись в бік Європи і цивілізації, а не в бік середньовіччя. Я думаю, що ці наші регіони – Донецька і Луганська область, насправді дуже сильні. Як тільки ми допоможемо їм зараз вирулити із цієї ями, вони потім побудують всю країну, допоможуть всім іншим областям. Я в цьому абсолютно упевнена. Там дуже сильні люди. Там величезний потенціал. Там енергія. Там скільки всього. Ти їдеш – і ці білі гори, як біля Щастя, пам’ятаєш?, – Лора звертається до волонтера Тараса -, Таке просто тіло землі, такої сильної, такої вільної, такої гарної… Ми маємо терпіти на ній цих окупантів? Кожен має бути в своїй хаті, хай вони йдуть в свою хату – по-мирному, спокійно, як зараз – відводять зброю, скільки міліметрів? Сто двадцять. Потім ще менше. Всі мають відводити зброю, йти собі додому, до хати, спати і жити в своїй хаті. Без війни, без нічого. А ми тут собі самі розберемось. Ми собі, українці, між собою якось розберемось. Розумієте? Так що я бачу майбутнє дуже оптимістично. Наші ті руські люди, які не росіяни, прийдуть до тями, мирним шляхом пояснять Кремлю, що потрібно все ж таки повертатися додому і звільняти українські землі, і що все мирно, без війни закінчиться. Ми відбудуємо країну, нову іншу країну. Бо будь-яка криза – це поштовх до розвитку, до нового шляху. Ми будемо щасливою, розвинутою країною з усміхненими людьми. Я не бачу ніяких величезних проблем, які б ми не могли вирішити, щоб це зробити. Просто треба трошки бути сміливішими, не боятись говорити правду і не боятися робити вчинки, а не думати, що ж мені за це буде… Ось як буде – це наша земля, наша країна, ми маємо її любити, берегти і звільняти. Все дуже просто”.

Автор: Любов Єремічева, Галина Жовтко