Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини – що показав громадський моніторинг

Громадський Простір

Національній стратегії у сфері прав людини, яка увібрала найнагальніші запити суспільства у цій площині – 2 роки.  На зустрічі кілька днів тому правозахисники представили результати моніторингу виконання Національної стратегії у сфері прав людини. Тематичний звіт містив аналіз тем, які можна об’єднати через категорії: ефективне розслідування, компенсація та механізми захисту: запровадження інституту конституційної скарги, забезпечення якісної і доступної безоплатної правової допомоги, ратифікація Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, забезпечення ефективного розслідування злочинів, пов’язаних із катуваннями, і злочинів в зоні проведення АТО. Громадський Простір пропонує до Вашої уваги резюме тематичних презентацій доповідачів/ок.

Запровадження інституту конституційної скарги

Олександр Євсеєв, науковий консультант судді Конституційного Суду України:

З прийняттям поправок до Конституції України минулого року, ініційоване Президентом, і в особливості з прийняттям 15 липня цього року нового закону про Конституційний суд України, наші громадяни отримали реальну можливість звертатися до Конституційного Суду. І до прийняття всіх цих змін громадяни зверталися в Конституційний Суд, але було одне “але” – простий громадянин, юридична особа приватного права, іноземець і навіть особа без громадянства могли клопотати перед Конституційним судом виключно про тлумачення певного положення Конституції чи певного положення закону України. Проте клопотати про те, щоб визнати неконституційним, щоб позбавити юридичної сили котрийсь закон, який на думку громадянина порушує його конституційні права – це до літа цього року було цілком неможливим. 

І законодавець, автори другого закону про Конституційний Суд ’96 року, який фактично й застосовувався весь цей час як поступка, півміра, у тих випадках, коли громадянин звертався із проханням про тлумачення, надали змогу Конституційному Суду визнавати неконституційним той закон, який громадянин початково хотів лише витлумачити, але конституційні судді, по ходу його тлумачення, раптом прийшли до висновку, що він не відповідає Конституції України. І загалом такі прецеденти у практиці Конституційного Суду за його 25-річну діяльність, мали місце. 

Тепер вперше громадяни без усіляких напівмір, не маскуючи це під маркою тлумачення Конституції і законів України, можуть напряму звертатися до Конституційного Суду із тим, щоб визнати той чи інший закон неконституційним. 

Ще навесні 1997 року коли створювався Конституційний Суд, більшість правозахисників і прогресивних представників депутатського корпусу вважали, що вже тоді необхідно ввести Конституційну скаргу. І навіть зверталися до досвіду Федеративної Республіки Німеччина. 90% діяльності Федерального Конституційного суду ФРН – це по суті розгляд Конституційних скарг від німців. Більше того, якщо ми в Україні врешті зупинилися на моделі часткової Конституційної скарги (коли громадянин може оскаржити в процедурі Конституційного судочинства тільки закон України і ніякий інший акт), то у німців існує інститут не часткової, як у нас, а повної Конституційної скарги. Німецькі громадяни можуть оскаржити в процедурі Конституційного судочинства і закони Бундестагу, і якісь місцеві акти органів державної влади, акти суб’єктів федерації, і навіть судові рішення загальних судів на тій підставі, що вони за своїм духом вступають у протиріччя із текстом Основного Закону ФРН ’49 року. 

На жаль, на впровадження такої повної Конституційної скарги і тоді, на рубежі 96-97 років, і зараз у 2017 році, український законодавець не пішов. У нас так звана часткова Конституційна скарга, оскарження обмежено у нашій державі деякими додатковими обтяженнями для громадянина, який би хотів звернутися до Конституційного Суду, пов’язані, в першу чергу, з тим, що громадянин повинен звертатися до Конституційного Суду з проханням про відміну закону не заради абстрактної цікавості, не заради якоїсь гіпотетичної можливості того, що цей закон буде із часом загрожувати його інтересам…

Наприклад, у практиці Федерального Конституційного суду ФРН була цікава справа, коли після 11 вересня 2001 року, після теракту в Америці, німецькі депутати прийняли закон, який дозволяв військам збивати пасажирські літаки в тому випадку, якщо розвідка чи війська ППО отримають інформацію про те, що цивільний лайнер захоплено терористами. І пілоти цивільної авіації, ще не зіштовхнувшись, слава Богу, із подібними терактами на території Німеччини, звернулися до Федерального Конституційного суду ФРН і оскаржили цей закон на тій підставі, що гіпотетично, колись, якщо Німеччина виявиться під загрозою терористів, відповідно війська ППО теоретично застосують цю можливість і як наслідок – будуть порушені права ні в чому не винних громадян. Адже інформація про мінування може бути і фальшивою, тому що бойовики можуть  в останній момент відступити, тому що екіпаж може гіпотетично самостійно впоратися з терористами і т.д. 

Нічого подібного в Україні, на жаль, не буде, принаймні, поки. Тому що оскаржити в процедурі Конституційного судочинства можна тільки той закон, який вже зачепив чи, як вважає, громадянин уже порушив його конституційні права. 

Інститут Конституційної скарги восени починає свою роботу – і нам залишається надіятися на те, що судді Конституційного суду і працівники апарату виявлять достатню громадянськість і почуття відповідальності  для того, щоб дати переконливу реакцію на Конституційні скарги наших громадян. 

Доповідь Олександра Євсеєва повністю – на цьому відео.

Забезпечення якісної і доступної безоплатної правової допомоги

Олексій Бонюк, в.о. директора Координаційного центру з надання правової допомоги:

Система стрімко розвинулася – буквально десь за рік,  з 1 вересня 2016 року до цього часу, у нас з’явилося в Україні 432 бюро, в яких працює мінімум два-три фахівці системи безоплатної допомоги. Вони не тільки надають консультації, а також здійснюють представництво громадян у суді, тобто люди отримують первинну і вторинну допомогу. Це можна оцінити навіть як певний прорив у питаннях доступності правосуддя. Оскільки до цього часу такого потужного розгалуження подібної правозахисної системи в країні не існувало. Були окремі ситуативні, консультативні офіси щодо представництва громадян у судах. 

 З нового року істотно розширилося коло осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу. Додалися не тільки ті особи, які мають статус учасника АТО, статус учасника бойових дій або внутрішньо переміщені особи, а навіть ті особи, які звернулися із відповідною заявою про набуття цього статусу, ситуація з доступністю покращується. Невирішеним є питання по певним категоріям осіб, по людям з інвалідністю – не всі категорії із подібними проблемами мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, ці питання будуть поступово вирішуватися на законодавчому рівні. 

Система зосереджена не тільки на правовій допомозі, а й на тому, щоб забезпечити правову спроможність як територіальних громад, так і окремих громадян. Що це значить? Можливо, для суспільства є ціннішим, коли не якась окрема справа буде вирішена позитивно, а важливо, щоб наші громадяни через просвітництво, через наявність відповідних інституцій, будуть мати такі правові знання, правові можливості, певні механізми, щоб були самі здатні захищати свої права.

У цій площині  реалізуються проекти щодо створення ресурсно-комунікаційних платформ, а також ряд інших програм. Очікується відкриття у Дніпрі, Одесі, Львові, трохи пізніше у Харкові та Києві. Це, фактично, будуть такі потужні хаби по збиранню, опрацюванню, управлінню правовою інформацією, правовими знаннями. Можна буде одночасно на всіх платформах проводити захід, і при чому всі будуть у ньому задіяні. 

Завдяки появі системи безоплатної правової допомоги, практичного змісту набуває право на доступ до правосуддя, право на справедливий суд. З початку року до системи звернулися 350 тисяч громадян України, з них близько 20% – це люди, які скористалися правом на представництво їх інтересів у суді. 

Доповідь Олексія Бонюка повністю можна переглянути на відео.

Ратифікація Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів

Вадим Човган, радник з правової реформи Консультативної місії Європейського Союзу:

Уявімо собі ситуацію, коли особа постраждала від злочину – це можуть бути тяжкі тілесні ушкодження, це може бути зґвалтування, вбивство. Починаються судові процедури, розслідування, встановлюють, хто є правопорушником, і потерпілий або його адвокат подає так званий цивільний позов, де просить відшкодувати завдану шкоду. Це може бути шкода у зв’язку із тим, що треба було витратити гроші на лікування після цього злочину, це може бути моральна шкода, це може бути матеріальна шкода. Проходять тривалі баталії і суд присуджує компенсацію. Наприклад, особі за те, що вона постраждала від злочину потрібно відшкодувати 100 тисяч гривень, теоретично. З’являється так званий виконавчий документ і потрапляє на виконавчу службу – стягнути з цього правопорушника цю суму коштів. Цей виконавчий документ часто потрапляє в тюрму, де й перебуває цей правопорушник. Не завжди, але часто це саме так. Але виявляється, що у цього злочинця немає ніякого майна, щоб відшкодувати. Найчастіше люди, які вчиняють такі страшні злочини, це саме ті, у кого немає за що відшкодовувати завдану шкоду.  Тож якщо у нього немає будинку, нічого, то засуджений працює і відраховує… практика показує, що копійки. Це може бути 10, 20 гривень на місяць цьому потерпілому. 

Наприклад, представник в’язничного відомства у Львівській області розповів про таку статистику: 5,8 мільйона гривень по Львівській області було отаких позовів, які мали відшкодувати люди, які знаходяться в умовах виконання покарання. Із цих 5,8 мільйона гривень було відшкодовано лише 230 тисяч гривень, і то – лишень тому, що це було умова для дострокового звільнення цих засуджених. 

У такій ситуації, коли у правопорушника немає коштів, держава повинна брати на себе відповідальність за відшкодування завданої шкоди. Чому? Якраз Конвенція (документи до неї) і пояснює: держава певною мірою відповідає за той злочин, який було вчинено. Тобто, якщо когось побили – виходить, держава недопрацювала. Десь не спрацювали превентивні заходи, а можливо, ту особу вчасно не засудили, можуть бути різні ситуації, але, певною мірою, держава несе відповідальність за такі злочини. Тому, якщо у правопорушника немає коштів, має відшкодовувати держава – така логіка знаходиться в Конвенції. 

Доповідь Вадима Човгана повністю можна переглянути на відео.

Аспекти забезпечення ефективного розслідування злочинів, пов’язаних із катуваннями

Іван Юрчик, експерт Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів:

Створення Державного бюро розслідувань (ДБР) – дуже важлива реформа (зокрема, створення передбачено Національною стратегією у сфері прав людини). Більше року триває процес відбору кандидатів, в роботі самої комісії зафіксовано певні порушення чинного законодавства.

До прикладу, двоє із членів не можуть підтвердити свою вищу освіту, а це є однією із вимог до членів цієї комісії. Як наслідок – роботу цієї комісії, після того, як буде проведено відбір, може бути поставлено під сумнів. Все це робиться, очевидно, для того, щоб відсунути фактичне створення і запуск цього органу на довгий, невизначений час. 

Попри моменти з порушеннями в роботі самої комісії, є спроби обмежити повноваження або навпаки – начебто розширити, але тим самим завалити роботу самого по собі органу. 

Штатну чисельність, яка закладалася – 1,5 тис. осіб (в концепцію, на яку зараз рівняються) – вираховували саме з того, що розслідуватися будуть тільки насильницькі злочини. Додалося багато іншого, тепер вони просто сядуть над купою документів, які їх не мали би стосуватися. 

Є проблеми, пов’язані з тим, що відбір керівництва ДБРу передбачає обов’язкове проходження тестування на поліграфі. Це так само було встановлено в 2016 році, а відповідне положення про проходження кандидатами цього тестування на поліграфі було прийняте лише в 2017 році. Тобто ще заздалегідь було відомо, що це положення потрібне, а його таким чином готували більше року. Як виявилося, положення так само не може працювати, тому що там, наприклад, не передбачено джерела фінансування цієї процедури. Вирішили, що це можна робити у два шляхи – або ж шукати з державного бюджету, або ж просити у міжнародних організацій, які сприяють реформуванню. Спостерігаємо з різних точок протидію цьому процесу. 

Доповідь Івана Юрчика повністю можна переглянути на відео.

Розслідування злочинів в зоні проведення антитерористичної операції

 Аліна Павлюк, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ:

Уже чотири роки спостерігається досить складна ситуація в цьому напрямку.  3 вересня 2015 року при ГПУ створено управління по розслідуванню злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. По суті, управління займається всіма справами, що стосуються воєнних злочинів, тобто тортури, викрадення людей, позасудові страти, та зокрема фактами збройної агресії Російської Федерації на території України. Їх роботу слід відзначити досить позитивно, але все ж таки залишаються деякі “але”…

По-перше, якщо створюється таке спеціалізоване управління, то добре, щоб тільки його залучали до розслідування таких злочинів. З однієї сторони, працівники управління можуть використовуватися у розслідуванні інших категорій злочинів, про що вони самі зазначають у розмовах, а з іншої сторони, територіальне управління Національної поліції України – відкривають кримінальне провадження за фактами, наприклад, викрадення людей, або зникнення людей у зоні АТО за загальнокримінальними статтями Кримінального Кодексу України. Тобто тут ми спостерігаємо відсутність доступу правоохоронців до загального стану інформації, до загальної ситуації, яка відбувається в зоні АТО в той чи інший період, до бази свідків або більш широкого бачення обстановки. Завдяки цьому ми маємо масив кримінальних проваджень, які розслідуються неефективно.

Другий, дуже важливий момент – як велика перешкода у діяльності цього управління, це недосконалість нашого кримінального та кримінально-процесуального законодавства. Розділ 20 Кримінального кодексу України не адаптований до вимог, зокрема, Римського статуту міжнародного кримінального суду, – він не передбачає всіх злочинів під час збройного конфлікту, які передбачені там. Робота Головної військової прокуратури та самого управління не зазначена окремо у Кримінально-процесуальному кодексі України. Є невеличке посилання на те, що статті воєнних злочинів, розділу 20 Кримінального кодексу України розслідуються у спеціальному порядку, але все одно не визначено головний орган, який це має здійснювати, і не визначено його як збирача бази усіх воєнних злочинів…

Доповідь Аліни Павлюк повністю можна переглянути на відео.

……………………………………………………

Підготували: Любов Єремічева та Віталій Ніщименко

Тематичний звіт за результатами моніторингу імплементації Національної стратегії у сфері прав людини доступний тут. (Публікація є результатом спільної роботи Громадської платформи моніторингу імплементації Національної стратегії у сфері прав людини. Звіт підготовлений за матеріалами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів, Консультативної місії Європейського Союзу та Української Гельсінської спілки з прав людини).