Ольга Омельченко: кожен має достатньо сил, щоб гідно прожити життя

Громадський Простір

Громадський Простір продовжує серію матеріалів “ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі” –  розмов з людьми з різних міст Сходу України, людей різних сфер та інтересів, поглядів, усвідомлень, бачень свого майбутнього, але яких усіх об’єднує сьогодні цей такий вже майже будній, сповнений контроверзами статус “внутрішньо переміщені особи”. Наша чергова щира розмова з Ольгою Омельченко з рідного їй Донецька, до якого, як вона стверджує, вже ніколи не повернеться.

Г.П.: Ольго, розкажи кількома словами про себе – хто ти, що робила на той момент, коли війна почалась в Донецьку. Чи могла взагалі уявити собі такий хід подій?

Ольга. У першу чергу, я людина, яка має певні свободи та права. Ніколи особливо не замислювалась над цим питанням, але у зв’язку із подіями за останні 2 роки та постійним і методичним їхнім порушенням з боку як місцевої, так державної влади на перше місце вийшли: право на життя, від себе додам – мирне і гідне життя; свобода на пересування та вибір місця проживання, підкреслюю – за власним бажанням; гідність особистості.

Що стосується іншого, то мені 28 років, я молодий спеціаліст вищої категорії. На момент початку війни у Донецьку, я обіймала посаду спеціаліста зі зв’язків з громадськістю та керувала відділом зв’язків із державними установами у компанії, що спеціалізується на розробці програмного забезпечення. Постійно займалась самовдосконаленням, самостійно шукала можливості до розвитку, подорожувала в країни ЄС на освітні заходи, набутий досвід тим чи іншим чином використовувала для того, щоб змінити Україну, бо змінювала насамперед себе у кращий бік: брала участь та допомагала організовувати різні заходи у Донецьку, пов’язані із євроінтеграцією, неформальними засобами освіти, волонтерила та висвітлювала різнотематичні заходи в Донецьку для Громадського та Європейського Просторів та дружила із великою кількістю таких же  молодих активістів Донецька та різними НУО. Мала чітке уявлення того, як і куди рухатись.

Звісно, як для усіх “донецьких” такий розвиток подій після перемоги Майдану, який підтримувала усею своєю волелюбною українською душею, став для мене спочатку шоком, а потім і страхом, страхом за все: життя, близьких, майбутнє – усі сторони мого “Я” потерпали від нерозуміння та неприйняття тієї реальності, яку мені запропонували. А запропонували мені дуже мало: або мені потрібно самостійно бігти з власної домівки, або схрестити пальці та потерпати від жаху та страху, щоб не загинути під час військових дій у Донецьку.

Проте надія все ж таки була: я сподівалась і навіть не мала й гадки, що мені все ж таки доведеться переїжджати до іншого міста. Я готова була до спеціальної операції – як це було з Маріуполем або Слов’янськом – та з надією в серці чекала на українську армію у Донецьку. А отримала лише бомбардування міста, неготовність Головнокомандувача воювати, продовження міжнародних відносин України з Росією та байдуже ставлення більшості українців до війни та людей, що мешкають на Сході країни і не мають змоги виїхати. Себто тотальну нездатність держави гідно захистити свою територію. І взагалі все зараз виглядає так, що війна на Донбасі вигідна не тільки Росії, але і керівництву України, яка не вирішує конфлікт рішучими діями, хоча і отримує фінансову та воєнну допомогу від міжнародної спільноти.

Г.П.: За яких умов, коли прийнято було рішення про виїзд. Де ти тепер, чи вдалось адаптуватись?

Ольга. Рішення було прийняте у серпні, коли до квартири прилетів ГРАД та повністю зруйнував квартиру моїх батьків, які на той момент (я не знаю – певно у них дуже сильний Ангел-охоронець), були у справах десь у центрі міста. Спочатку ми переїхали до Миколаєва та прожили там приблизно 3 місяці … проте, мої батьки, яким за 60 років, так і не змогли прийняти нове життя, та почати його заново і вони повернулись до Донецька. Я теж повернулась із ними, бо немала чіткого уявлення, куди, як і насамперед з яких фінансів далі рухатись.

У Донецьку мені довелось прожити ще до квітня 2015 року, я застала все: постійні військові дії та “приліти”: мін, ГРАДІВ, пересування важкої військової техніки так званих “захисників”, скасування соціальних виплат, припинення роботи банків, прийняття закону про мультивалюту та перехід на російський рубль, зникнення усього українського з вулиць Донецька, поступову заміну товарів українського виробництва на російське, гуманітарні конвої, прийняття закону про статус ВПО та заборону на вільне пересування власною країною без довідки та пропуску. Усе. Я чекала на можливість виїхати, бо чітко уявляла, що мені ніхто допомогати не буде, а так званої фінансової допомоги від держави, будемо відвертими – не вистачить ні на що. А жити у таборах … ні, я все ж таки маю гідність.

У квітні 2015 року моя компанія відкрила нову філію у Харкові та посприяла тому, щоб працівники з донецького офісу переїхали до Харкова. Я тут же зібрала речі та переїхала, бо чим донецькі люди і відрізняються, то відрізняються працелюбленістю. І чітко знають, що їхати туди, де немає роботи – це безглуздо.

Підкреслюю, що мені дуже не подобається питання про “адаптацію” та усю діяльність для ВПО, яка називається “давайте допоможемо адаптуватись ВПО” в новому місті. Вибачте, кого зачеплять мої слова, але адаптація – це суто біологічний процес організму людини до абсолютно нових зовнішніх процесів та мінливих умов зовнішнього середовища. Я не переїхала до якоїсь екзотичної країни з іншим кліматом, мовою, іншим державним устроєм, традиціями, стилем життя, нарешті їжею. До чого мені потрібно адаптуватись? Я не розумію.

Г.П.: Що ти відчуваєш, коли чуєш цю абревіатуру ВПО, як сама бачиш ситуацію і як змінюється (чи змінюється) її бачення?

Ольга. Відчуваю роздратованість та агресивне ставлення до ярлика, який на мене начепили, мене не спитавши. І, можливо, агресії було б менше, якщо б мені дали справедливий та чесний з боку міжнародного права статус – біженець. Та захищали мої права згідно Женевської Конвенції про статус біженців ООН від 1951 року, але де ж там. В реальності мою гідність  постійно принижують та систематично порушують мої права, маніпулюючи якимось статусом ВПО. Я не маю гадки, що потрібно усім тим 1-1,5 мільйонам людей, які наважились почати життя наново. Проте мені здається, що в першу чергу, потрібні гроші: на оренду житла та життя, ще раз повторюся життя, а не існування та виживання. Ефективно посприяйте тому, щоб люди знайшли роботу з гідною зарплатнею, та на перші 2-3 місяці допоможіть фінансово із орендою квартири, мені здається – це більш ефективніше, аніж запрошувати людей, яким потрібно родину годувати, на тренінг, де з ними будуть розмовляти психологи чи будуть грати у модулюючі ігри. Знаю, бачила такі тренінги, на мою думку – це смішно, хоча знову ж, я можу і помилятись.

Особисто мене фінансова ситуація і не стосується, я працюю у міжнародній ІТ компанії зараз, та дуже добре заробляю, вистачає на все. Проте щопівроку мені треба проходити, на мій погляд, дуже принизливу процедуру так званого підтвердження реєстрації місця проживання та підтвердження статусу ВПО. Мені не особливо потрібні гроші, хоч я маю на них право, але так виходить, якщо я не буду проходити цю процедуру для власної держави, я буду вважатися особою, що повернулась до постійного місця реєстрації. А себто, я сепаратист, я зрадник …

З іншого боку, витрачати 2-3 робочих дня на простоювання у задушливих державних установах у чергах з постійними сварками (бо так по-нелюдськи організований процес) – для мене кожен раз це нонсенс. Тут проявляється моя практична сторона особистості: 3 дня це 24 робочі години, за які я отримую на роботі в 7 разів більше аніж мінімальна державана допомога працездатній особі у розмірі 400 гривень. Себто, або я знову зрадник, або за ці години простоювання у держустановах я сплачую із власної кишені, усе щоб моя держава не сприймала мене як зрадника.

Що отримую натомість? Я отримую замість підписання, накладення вето президентом країни на законодавчий акт №2166 «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який більшістю голосів 3 листопада прийняла Верховна Рада України та скасовувала пункт, згідно якого всім ВПО не потрібно підтверджувати щопівроку свою присутність. Себто, президент пропонує і надалі знущатися і нехтувати правами громадян. Як я бачу ситуацію? Я бачу що можновладцям вигідно підтримувати нестабільність в країні, спеціально створювати такі умови для ВПО, щоб вони були вимущені повертатися до дому, а натомість набивати власні кишені грошима, які надаються міжнародними спільнотами та державами, наживатись на продажу озброєння на зовнішні ринки, в той час, коли власна армія та вояки не мають змоги захистити власні кордони. Напевно тут треба зупинитись, бо я вибрала сторону більше не хвилюватись за речі та процеси, на які я не маю змоги впливати. В мене є я, разом ми впораємось. Бажається одного, щоб нам не заважали.

Г.П.: Ти з когорти тих молодих активних донецьких, які вже поїздили світом, бачила на власні очі ті цінності та стандарти, за які стояли люди на Майдані. А як твої друзі, знайомі в Донецьку- з усіма вдалось зберегти порозуміння?

Ольга. Так, усе правда і про активність, і про подорожі, і про цінності та стандарти. Усі мої друзі такі ж, як і я: самостійні, цікаві особистості, які мають вищу освіту, високо кваліфіковані спеціалісти, які ніколи не чекали та не шукали допомоги ззовні, завжди і всього досягали самі. На даний час в Донецьку не залишилось жодного з них, усі живуть у різних куточках України, у всіх все скалось добре, бо усі, насамперед, навчені мислити категоріями: “допоможи собі сам” та сприймають усі ці події як нові можливості до розвитку. Ми якимось чином вирішили, що якщо так трапилось, напевно це доля, напевно там у Донецьку навіть за умови відсутності війни у нас не було би змоги розвиватись як особистість далі, досягти таких результатів, які маємо зараз.

Одна тенденція сумна – жодний (і я разом з ними) не відчуваємо більше себе потрібними Україні. Країна програла війну за нас, за нове покоління, яке було першим, що не ввібрало радянських цінностей, що було спроможним та бажало змінити на краще країну. Наскільки мені відомо, усі ставляться зараз до місць, де проживають, як до тимчасової схованки, де можна стати на ноги міцніше, вийти на той рівень життя, що був у Донецьку та … іммігрувати. Назавжди виїхати з країни, такої рідної, такої коханої, проте подалі-подалі від усіх цих геополітичних ігор та можливостей, де завжди буде існувати можливість ескалації конфлікту із Росією та, хто знає, може і ще більшої загрози, пов’язаної із ситуацією у Сирії.

Г.П.: Ти пробувала звертатись до міжнародних організацій та фондів за сприянням в налагодженні своєї справи, навчання, подання заявок – розкажи про цей процес і результати?

Ольга. Сама нікого навмисне не шукала, ні до кого не зверталась. Можливості та люди, які їх створили, самі знайшли мене. По-перше, хочу подякувати “КІГА” (Kyiv Initiative Group Alpbach), особисто Олені Черновій , які наприкінці серпня 2015 знайшли спонсорів, провели конкурсний відбір серед молоді ВПО та надали можливість участі у European Forum Alpbach в Австрії, а тим самим донести до всього світу свої погляди та думки про війну в Україні. Особисто, ще хочу подякувати моєму спонсору Марку Дросту (СЕО компанії SmartDocuments).

Ще, зараз безкоштовно навчаюсь веб-розробці (PHP, MySQL, AJAX) за спеціальною програмою для ВПО та учасників АТО, від харківського коворкінг центру та IT-школи в одному обличчі – “Spalah IT-school”. Організатори написала проект та отримали грант від USAID на безкоштовну освіту для 100 переселенців. Народ, щиро дякую вам – ви робите дуже вагомий внесок!

Г.П.: Чи віриш ти, що все може повернутися назад, чи хочеш цього?

Ольга. Я знаю точно, що я вже не повернусь до Донецька. Якщо стисло, то конфлікт, як і будь-які взаємодії людей, регулюється нормами соціальної поведінки. Велике значення при цьому мають моральні норми, вони зачіпають наші уявлення про добро і зло, правильну і неправильну поведінку, справедливість і порядність тощо. Отже, якщо людина зуміла усвідомити і прийняти толерантність як цінність, вона дозволяє йому надалі жити по іншим (узгодженим з самим собою і зі світом) нормам, тоді і суспільство, в якому він живе, теж буде трансформуватись та змінюватися. Це інший рівень свідомості, який дозволяє думати вже не тільки про себе і власну шкуру, але і про інших. Я не бачу будь-яких суттєвих рухів у цьому напрямку з боку влади, тому ні, я не вірю, що все може повернутись назад.

Г.П,: Харків – не маленьке місто, ти бачиш себе тут? Є відчуття, що зможеш тут жити, працювати?

Ольга.  Харків для мене завжди асоціювався з поняттям “перша столиця України” і я дуже напевно романтизувала власні погляди та уявлення про Харків, бо я вважала, що тут живуть одні представники інтелігенції. Проте, реальність така що “не маленьке місто” – це мабуть єдина характеристика, з якою я згідна. Місто занедбане, старе, з дуже кривою логікою та забудовою житлових районів, погані дороги, дуже не ввічливі водії, комунальних служб, таке уявлення, зовсім не існує … я не розумію, за що тут так поважають Кернеса і чим тут пишаються. Наприклад, в Донецьку навіть, коли вже ГРАДИ долітали і до центра міста, не було опалого листя та бруду. Я поважаю комунальників Донецька, хто і вартий якихось наград у Донецьку та назви “героїв” так це саме вони: які ремонтували водопосточання, знеструмлені райони та інше під постійною загрозою для життя.

А в Харкові не має жодної військової загрози життю, просто завжди є причина до знеструмлення та відключення води. Наприклад, в мене на районі у дворах не було такого звичного освітлення, дякувати бабусям, які віддали свої голоси за Кернеса та отримали нарешті довогоочікуване. Мене, до речі, влада позбавила права голосу. Я вже мовчу про ціни у Харкові, які наприклад вдвічі більші аніж, наприклад у Львові. Не можу сказати, що львів’яни отримують більші зарплати, але я купувала продукти цієї осені в обох містах, і суттєва різниця розміру суми у чеку вражає.

Щодо питання –  чи бачу я себе в Харкові? То я не бачу себе у будь якому місті України. Для мене Харків – це друге за кількістю місто, де сконцентровані міжнародні ІТ компанії, а це значить, що тут я ніколи не буду без роботи. На відміну від більшості інших галузей, де зовсім не зрозуміло, як працює механізм прийняття на роботу: чи по знайомству, чи то не “для донецьких” – в ІТ компанії завжди дивляться не на прописку в паспорті чи хто твої батьки. Дивляться на твою кваліфікацію: освітній бекграунд, досвід праці, досвід подорожей, рівень володіння мовами, протягом випробувального періоду вивчають твою особистість, бажання та вміння вибудовувати відносини із ТОП-менеджерами, колективом. Все чисто, прозоро, все справжнє і гідне. Нещодавно, я змінила місце роботи і зараз вже працюю в ІТ компанії, яка спеціалізується на розробці ігор для мобільних пристроїв, спеціалістом зі зв’язків з громадськістю – дуже задоволена та почуваюсь на “власному місці”. Проте для мене це лише тимчасовий етап, адже паралельно я вивчаю веб-розробку (самотужки вивчила HTML та CSS, основи кодування на JavaScript, зараз вивчаю PHP). Моя довготривала ціль через 1-2 роки стати Junior Front-End Developer, отримати job offer у Нідерландах (до вибору країни підійшла свідомо, довго вивчала різні можливості та різні країни) та переїхати туди працювати і жити. Ще хочу отримати досвід роботи та життя (приблизно 1-2 роки) у ІТ компанії десь у країні, де теплий клімат, щорічний доступ до свіжих фруктів, овочей та океан. Зараз схиляюсь більшою мірою до Малайзії. Таке я собі вигадала. І це обов’язкове стане моєю реальністю.

Г.П.: Ми завжди питаємо на завершення про якийсь важливий меседж. Маєш такий і для кого він ?

Ольга. В мене є побажання. Перше до громадян України:

Всіляко уникайте приписувати собі статус жертви. По-перше, яким би огидним не було ваше становище, намагайтеся не звинувачувати в цьому зовнішні сили: історію, державу, начальство, расу, батьків, фазу місяця, дитинство, несвоєчасну висадку на горщик і т.д. У момент, коли ви покладаєте провину на щось, ви підриваєте власну рішучість що-небудь змінити.

 

По-друге, кожен має достатньо сил, щоб гідно прожити життя. А всі ці розмови, про те, який зараз важкий час – це хитромудрий спосіб виправдати свою бездіяльність та лінь. Працювати над собою треба, а там дивись і часи зміняться.

Друге до влади: