Переселенці: життя з чистої сторінки чи повернення “додому”?
Станом на 2 жовтня, згідно із даними УВКБ ООН, в Україні налічується більше 379 тисяч внутрішньо переміщених осіб (більше 18 тисяч з Криму, 360 зі східних регіонів України). Про те, хто і як ...
Додано:
Галина Жовтко
Станом на 2 жовтня, згідно із даними УВКБ ООН, в Україні налічується більше 379 тисяч внутрішньо переміщених осіб (більше 18 тисяч з Криму, 360 зі східних регіонів України). Про те, хто і як допомагає внутрішньо переміщеним особам, та з якими труднощами наразі стикаються люди, яким довелося покинути рідний дім, розповіла Громадському Простору людина, яка на власному досвіді пережила те, що переживають українські переселенці – Світлана Олєйнікова, соціальний консультант “КримSOS”.
Розкажіть про роботу Крим SOS?
КримSOS – це організація, створенаТамілою Ташевою, Алімом Алієвим, Севгіль Мусаєвою, які до того працювали у медіа бізнесі. Таміла була PR директором гурту ТІК, Севгіль створювала свої медійні проекти, а Алім працював у “PROмові”. 27 лютого 2014 року, коли відбулася окупація, вони зрозуміли, що потрібно інформувати людей про те, що відбувається у Криму.
Спочатку ініціатива займалася інформуванням через соціальні мережі про події, що відбувалися на півострові. З тим, як росли проблеми в Криму, ініціатива розширювала свою діяльність. Коли почали виїжджати люди, волонтери допомагали шукати їм житло (через сайт Одна Країна) та соціально адаптуватися, надавали гуманітарну допомогу. Допомагали армії, військовим.) – люди дзвонили десятками, потім сотнями та пропонували житло кримчанам, які виїжджали на материкову частину України. До цих пір ми цим займаємось, але наша діяльність розширюється ще більше – ми займаємось тепер не тільки переселенцями із Криму, але й переселенцями із сходу України, надаємо юридичні консультації. Зараз “КримSOS” є виконавчим партнером УВКБ ООН.
У нас є 4 напрямки. Ми надаємо гуманітарну допомогу – ми звертаємося до людей, чи можуть вони допомогти сім’ї чи якомусь поселенню місць компактного проживання. Люди допомагають чим можуть – іноді грошима, іноді товарами, які потребують переселенці. Бо часто люди, що приїжджають, особливо із Донбасу, з однією сумочкою, з паспортом, та разом з дітьми, як і я колись приїхала. І цим людям потрібна для життя, по-перше, гуманітарна допомога. Також багато часу займає надання безкоштовних юридичних консультацій для переселенців. Є дуже багато питань, якими цікавляться люди. У кримчан найбільше проблем із вкладами – українські банки зараз знаходяться на “території Росії” і їхні рахунки заблоковані, і це займає багато часу та сил, щоб люди могли отримати свої гроші. Також, все, що стосується дітей – школи, дитячі садки, медичне обслуговування. Один із наших юристів працює у режимі онлайн (люди надсилають заявки і юрист їм відповідає), а другий юрист приймає у нас в офісі, а також надає консультації телефоном. Також будь-які види соціального супроводу – ми навіть супроводжуємо людину у всі інстанції допоки питання не буде вирішено. Ми зв’язуємося із Міністерствами, з якими дуже тісно співпрацюємо, та інколи кажемо, що потрібно зробити, щоб покращити життя людини.
Ще один блок – це поселення. Наразі у нас не так багато пропозицій із житлом, бо виїжджає дуже багато людей. У Києві та Львові у нас уже немає житла. Люди, які пропонують житло, хочуть надати його безкоштовно, або за якусь мінімальну плату, наприклад, це можуть бути комунальні послуги. Навіть є хостели, які поселяють тільки переселенців. Люди платять 1 тис. гривень у місяць та нормально живуть, і можуть шукати роботу.
Які міста найактивніше пропонують допомогу із поселенням для внутрішньо переміщених осіб?
Вони всі пропонують. Вони самі дзвонять та пропонують нам житло. Але в основному це села та невеликі міста. Люди, звичайно, не дуже охоче туди їдуть, бо там немає роботи.
Чи є дискримінація внутрішньо переміщених осіб?
У ході своєї роботи ми зіткнулися з тим, що переселенці, особливо це стосується людей із Сходу, стикаються з дуже великими проблемами. Якщо для киянина чи жителя квартира коштувала б 4 тис. гривень, то якщо у тебе є донецька прописка, квартира буде тобі коштувати на 50% дорожче, але це у кращому випадку. І гіршому – люди просто не хочуть здавати квартиру. Якщо чують Донецьк чи Луганськ, то відмовляються здавати житло. Навіть за гроші, не говорячи про якісь мінімальні знижки. Це найбільша проблема зараз.
Друга проблема, з якою вони стикаються – це те, що людей не хочуть брати на роботу. Чи то з упереджень, що люди пропрацюють короткий період, і раптово можуть повернутися додому. Але в більшості випадків це те, що у тебе є донецька чи луганська прописка, і це значить, що ти ворог. Апріорі ти є ворогом, не розуміючи те, що люди їдуть у Київ чи інші міста потребуючи якогось захисту. Немає куди діватися, і люди залишилися без житла, без роботи, без даху над головою, без якогось такого психологічного затишку, комфорту, який у них був до початку ведення воєнних дій.
І ми разом із Телекритикою зараз розпочали такий проект щодо дискримінації переселенців – висвітлення позитивних сторін переселенців. Ми спочатку зібрали такі медіа, які були відомі нам та поговорили з ними про те, як потрібно називати цих людей – не біженці… Ми так жартуємо, коли нам дзвонять на гарячу лінію і питають – “а це ви займаєтесь біженцями?”, або “ми біженці із Донецька”, а ми їм кажемо – “ви не є біженці, ви є переселенці”….”ні, я біженець, я ж утік” – “ні, ви не є біженець, бо якщо ви кажете, що ви біженець, то ви визнаєте окупацію Криму та Сходу”. Ми так кажемо, але насправді біженці знаходяться під більшим захистом інших держав, бо у них є офіційний статус, є права, є компенсація, а люди, які виїжджають із Криму та Сходу, є тут ніким, держава надає тільки консультаційні послуги. Основну допомогу надають тільки волонтери. Більше ніякої допомоги немає ні від держави, ні від якихось відомств.
Щоб переоформити пенсію потрібно від двох місяців часу. А людина, яка жила на цю маленьку пенсію, та опиняється далеко від дому, та місяцями не отримує цих грошей – як вона буде себе почувати? Вона відчуває себе покинутою, і це найменше. У людей дуже часто депресія.
В основному ми часто відвідуємо місця компактного проживання. У нас є три офіси – київський, львівський та херсонський. Ми так поділили Україну на області, що знаходяться у радіусі дії – їздимо у ці поселення, виявляємо потреби, зв’язуємося із координаторами місць компактного проживання та дізнаємося, що потрібно цим людям. Далі ми знаходимо можливості їм допомогти – нам або УВКБ ООН надає, наприклад, матраци, рушники, посуд, побутову техніку, або ж якісь компанії, які звертаються до нас та надають, наприклад, молочні продукти, засоби гігієни. Потім ми розповсюджуємо цю продукцію по тих місцях, де це найбільш необхідно.
Також до нас звертаються відомі люди, що хочуть допомогти. Нам часто допомагає Санта Дімопулос. Вона просто дзвонить та запитує, що потрібно, перед тим як приїхати в Україну. В основному вона опікується дітьми – їздить в ці місця та допомагає з одягом для дітей. Дуже багатьох дітей вона зібрала у школу. До нас також звернулась канадська організація“Євромайдан Оттава” та надала 2 тис. доларів.
Від УВКБ ООН у нас є список завдань, які ми намагаємось виконувати. Зараз багато людей їдуть додому, і в них такий відчай у очах… ці очі потім сняться. Коли ти бачиш цих людей, та запитуєш чому вони їдуть додому, то вони мовчать, а в очах така безнадія. В основному, це люди, які кажуть, що їдуть назавжди. В основному повертаються у Донецьк. Зараз так зване “перемир’я”, хоча все рівно йдуть воєнні дії, але люди хоча б знають…у них, звичайно, там немає електрики, ні газу, ні води, але у них є дах над головою, і там є ті люди, з якими вони прожили все життя, і вони тепер шукають там прихистку, бо тут вони біля розбитого корита, якщо так можна сказати. Ми продовжуємо роздавати матеріали, в яких вказано, що в Донецькій та Луганські областях ще відбуваються воєнні дії, але люди їдуть з дітьми, бо їм елементарно немає чого їсти.
Якщо людині пощастило, вона раніше приїхала, то це добре, а якщо зараз – то людина стикається з цією дискримінацією. І люди у відчаї повертаються додому, бо розуміють, що тут вони нікому не потрібні.
Якщо зараз приїжджає сім’я із Донецька, то допомоги їм нізвідки чекати?
Перше, що треба зробити переселенцю – це зареєструватися на вокзалі. Раніше, коли люди приїжджали до червня, то держава навіть надавала якісь місця компактного проживання, але в основному піклуються про переселенців релігійні общини, які надають житло. Вони самі шукають роботу. Ті люди, які до них приходять з тим, щоб чимось допомогти, то вони ж потім надають роботу – тимчасову або не тимчасову. Цим людям легше, і ці релігійні общини їх потім супроводжують при поверненні додому – у Слов’янськ, Краматорськ, або просто їдуть у Донецьку область – не у свої міста, а в інші. Релігійні общини найбільше піклуються про своїх людей.
Але зараз, коли людина приходить на вокзал, щоб реєструватись на 2 поверсі, то їй просто надають консультацію – що робити, дають список волонтерських організацій. Наприклад у “Волонтерської Сотні” є склад, де можна отримати одяг, якщо простояти від 4 до 6 годин у черзі. Ми в основному співпрацюємо із Восток SOS. Людина отримала консультаційні послуги та починає обдзвонювати волонтерські організації, але житла немає, у село, якщо людина там ніколи не жила, то не може чи не хоче їхати, грошей немає…люди просто впадають у відчай. Така у нас зараз плачевна ситуація. Якщо людей, які виїжджають із Сходу, не вивозять в якесь конкретне місце, то ситуація плачевна. Нам часто дзвонять люди, які вже два дні ночують на вокзалі – у них немає їжі, вони не знають куди їм їхати. Ми також намагаємося їм допомогти. Ми, перш за все, шукаємо їм житло. Діти та люди похилого віку у нас, звичайно, у пріоритеті. Бо якщо це чоловік чи жінка, то вони рідко до нас звертаються. Але якщо це мати, що приїхала із трьома дітьми, то ми намагаємося вирішити ці проблеми будь-якими способами.
Чи багато людей покидають Схід у даний час – кінець вересня – початок жовтня?
Телефони дзвонять постійно. Окрім основної роботи, яку ми як соцпрацівники повинні робити, у нас є ще гаряча лінія.
Що найважче пережити людині, яка змушена була покинути свій дім?
Мені звичайно пощастило, що у мене була моральна підтримка людей, які знаходилися тут у Києві. Я спочатку приїхала не у Київ, але коли я дізналася, що всі мої друзі у Києві і мені запропонували роботу, то я переїхала. У моральному плані було легше – більше перспектив, одразу я знайшла місце для дітей, бо я одна їх виховую. І мені важливо було, щоб вони не у квартирі сиділи, а займались чимось. І це ще одна волонтерська ініціатива, у якій я беру участь“Київ-Схід-Діти”. Я віддавала дітей туди вранці та забирала ввечері, а в цей час могла вирішувати свої питання. Я не пішла на роботу, на яку мене запрошували, бо я зараз не можу бути відстороненою від того, що зараз відбувається в країні. Хоча мені пропонували роботу із зарплатою у два рази більшу, проте я вибрала собі дорогу, я не могла залишатись осторонь.
Я завжди хотіла працювати у Києві та жити, але одна справа, коли ти спокійно збираєшся, приймаєш це рішення поїхати та жити в іншому місці, навіть у такому чудовому місті як Київ, яке я дуже люблю, але коли ти розумієш, що протягом 20 хвилин тобі потрібно покинути область через свої переконання, хоча нічого поганого ти не робиш…. Я хочу додому, але це не те відчуття, що начебто я хочу жити у своєму домі…у мене там є великий дім, у мене все було впорядковано у житті, я, скоріше за все, хочу того комфорту, спокою, якого так не вистачає нашій країні. Все рівно я думаю про військових, про людей, які там залишилися. Це найбільш плачевна ситуація, коли мені дзвонять мої друзі, які там залишилися і розповідають, що там відбувається. Коли вони розповідають, що там розстрілюють людей на площі за крадіжки, коли розповідають, що сусідка, з якою спілкувались все життя, померла з голоду…не дійшла до магазину. То як можна бути байдужими?
Це найважче, коли ти розумієш, що ти в чомусь обмежений. Я не можу поїхати додому, взяти свій одяг…я поїхала лише з паспортом, я навіть не взяла документів дітей, чи одяг на перший час, бо я не думала про це. Я думала, щоб швидше поїхати, та якомога дальше.
Важко у всьому. Це все можна пережити, але я, перш за все, думаю про безпеку дітей та щоб їм було добре. Коли я не можу їм це дати, то погано себе почуваю. Найважче те, що дитина постійно проситься додому. Однокласники Ксенії усі роз’їхалися, а всі однокласники сина залишилися у місті, і вони постійно з ним переписуються. Мені теж було важко втрачати своїх знайомих, друзів, які опинилися по іншу сторону барикад. Це одне з найважчих – що ти раптом стаєш ворогом для людей, з якими ти прожив багато років, і в дуже добрих стосунках.
Життя з чистої сторінки. У мене в Торезі був дім у спальному районі, який я облаштовувала, була робота, школа для дітей, музична школа, спортивна школа, художня школа… Зараз у Києві теж так, хоча багато часу витрачається на дорогу. Прийшлось обманути ріелтора, що я уже в Києві два роки…бо були такі фрази “ви не з Донецька, бо ми цих біженців терпіти не можемо”, а я -“Чому?”. “Нехай собі живуть на Донбасі” – такою була відповідь.
Коли я дізналася, що є така вакансія у “КримSOS”, та що вони ще й переселенцями із Сходу займаються, то я подумала, що коли я буду бачити проблеми інших людей, то, можливо, мені стане легше. Мої діти не бачили ні стрілянини, не чули вибухів, не ховалися у бомбосховища. Я вивезла їх, але все одно психологічна травма у них залишиться на все життя. Наприклад, до бабусі, до якої вони їздили кожні вихідні, вони уже не можуть поїхати. Ми їх не бачили уже чотири місяці. Мої батьки поїхали до родичів у Росію, але не через свої переконання, а через те, що там їм запропонували роботу. Але мені все рівно, які у них зараз переконання, мені важливо, щоб вони були живими та здоровими.
У мене переоцінка цінностей, бо коли я там жила, то я хотіла, щоб ці люди (авт. – сепаратисти) там померли. Ми допомагали військовим, вели таку активну діяльність, але коли я сюди приїхала сюди, я зрозуміла, де я можу шукати спокій. Я зрозуміла, що я не бажаю нікому смерті. Люди не повинні помирати через свої переконання чи через чиїсь амбіції, які є у президента іншої держави, яка є зараз ворогом для нас, та у наших людей, які бездумно відправляють людей на вірну смерть.
Джерело : Громадський простір
