Польська перекладачка Анна Коженьовська-Бігун: книжка також може працювати як гармата

Тіна Пересунько

Наприкінці минулого року в Польщі вийшла перша антологія сучасної української драматургії «Нова українська драма. В очікуванні Майдану». Це наразі єдина концептуальна збірка п’єс з України, яка з’явилась в середовищі польських театрознавців і на видавничому ринку сусідньої країни. Такий некомерційний продукт, який представляє культуру певної країни за кордоном, завжди підтримується її культурними чи дипломатичними інституціями. Натомість українська антологія вийшла завдяки зусиллям польських ентузіастів-україністів і за польські кошти.

Перекладачка і видавець збірки Анна Коженьовська-Бігун спільно зі своїм білоруським колегою Андрієм Москвіним, котрий до того видав білоруську, російську і словацьку антології, мусили дочекатись Майдану, як резонансного явища, перш ніж знайти мінімальні кошти на видання українського проекту. «На початку я думала, що україністика буде чимось додатковим, а сталася на все моє життя. Зараз займаюсь виключно Україною з професійної точки зору», – зізнається перекладачка. Свого часу Анна Коженьовська-Бігун переклала і видала в Польщі два культових твори Марії Матіос «Нація» (2006 р.) і «Солодка Даруся» (2010 р.). Зараз вона займається промоцією української драматургії в Польщі, а також перекладами українських фільмів для польського телебачення. Маючи мінімальний запит на свою проукраїнську промоційну діяльність з боку польських установ пані Анна сподівається, що її професійний ентузіазм, як і колег з її середовища, невдовзі буде підтримано українськими державними інституціями.

Громадський Простір поспілкувався з польською театрознавицею і перекладачкою скайп-зв’язком про здобутки громадянської промоції української культури в Польщі, а також про організаційні потреби польських українофілів з огляду на наміри українського уряду розвивати інституції культурної дипломатії.

Анна Коженьовська-Бігун разом з театральною агенткою Елжбєтою Мантей на стенді Товариства перекладачів літератури презентувала свої переклади. Варшавський книжковий ярмарок, травень, 2016

Місяць тому я розмовляла з видатною польською поетесою, перекладачкою української поезії Анетою Камінською, котра свого часу видала першу антологію віршів про Майдан і про війну в Україні. Ми сиділи і думали, на як довго вистачить нам сил, аби що-небудь робити для української культури. Те, що в Україні прагнуть відкривати інститути для підтримки української культури за кордоном – дуже добре і на часі. Бо скажу, відверто, це дуже потрібно. Я дивлюсь на моїх друзів, які перекладають з французької, чеської чи російської. Вони завжди мають підтримку з тих держав, і не мають проблем зі знаходженням коштів для видання книжки чи бодай організації перформативних читань п’єс. Ми ж усе це мусимо робити за свої кошти. І якщо їх знайдемо – то вийде книга, якщо грошей не знайдемо – то український продукт в Польщі не з’явиться. На жаль, так це сьогодні виглядає. Ми не маємо жодної підтримки нашої діяльності з боку української держави і ніхто нами не зацікавлений.

Коли я переклала і видавала в 2010 році у Польщі «Солодку Дарусю» Марії Матіос, то отримала грантову підтримку з України від фонду «Open Ukraine». Це було єдиний раз за всю мою двадцятилітню перекладацьку діяльність, коли з українського боку було надано допомогу. «Націю» ми видавали за свої гроші.

Анна Коженьовська-Бігун разом з Марією Матіос. “Солодка Даруся” в її перекладі була номінована на нагороду “Ангелус” – найбільш престижну літературну відзнаку для країн Центральної Європи

І хоча українська культура активно з’являється в Польщі, але не цілком, як би нам хотілось. Польські комерційні видавництва видають українських авторів, але це дуже вузька література, яка цікавить ринок. Натомість те, що не цікавить комерційного видавця, наприклад поезія чи драматургія – дуже важко видається. Але ми працюємо і робимо все, щоб вона з’являлась.

Під час дебатів у польському Сеймі «Україна після Майдану», організованої під патронатом віце-спікерки парламенту Польщі Ванди Новіцької. Світлина Ядвіги Жуковської

Ви також займаєтесь перекладом українських фільмів для польського телебачення. Чи збільшились замовлення в цій царині з огляду на події останніх двох років в Україні?

Так. Такої кількості українських фільмів, як в минулому році, я в житті не перекладала. В  лютому, коли була річниця кривавих подій на Майдані, польське телебачення показувало дев’ять українських фільмів в моєму перекладі . І це лише в лютому. Це була серія групи Babylon’13 і фільм про Надію Савченко. Нещодавно також переклала дуже цікаву історичну серію українських фільмів про Другу світову війну для державного телебачення Польщі.

Перекладачка розповідає про українське кіно і мистецтво Євромайдану під час дебатів в польському Сеймі «Україна після Майдану». 24 березня, 2014 р. Світлина Ядвіги Жуковської

Як з’явилась перша антологія сучасної української драми «В очікуванні Майдану» і які твори до неї увійшли?

Збірка п’єс «Nowy dramat ukraiński» вийшла в грудні 2015 року. Грошей звичайно не було. І це абсолютна норма в моїй праці – аби зробити якийсь український проект, мушу їх шукати самотужки. Зрештою нам вдалось трішки здобути на друк книжки і технічні справи від Варшавського університету і польського Інституту Книжки. Презентація відбулась у Кракові і Варшаві. Ми попросили студентів кафедри міжкультурних досліджень Центрально-східної Європи Варшавського університету, де я викладаю, влаштувати читку однієї з українських п’єс. Вони приготували дві сцени, і це була чудова забава для усіх, і для студентів, і для нас, перекладачів – почути звучання твору, і для глядачів, адже вийшла дуже добра смішна комедія.

Читання п’єси «Дев’ятий місячний день» Олександри Громової у Варшавському Університеті

З’явилась українська антологія з ініціативи польсько-білоруського дослідника сучасної драми, професора Варшавського університету Андрія Москвіна. Це його чергова книжка. До цього він видав три томи білоруської драми, російської, словацької, тепер – української. Андрій запропонував мені співпрацю і ми почали шукати українські п’єси. Це було досить давно, тож коли ми їх зібрали, а грошей так і не знайшли, почалась українська революція. І ми постали перед проблемою. Чи видавати збірку в запланованому вигляді, чи в першу чергу включити п’єси про Майдан. Але оскільки проект передбачав вихід першої антології сучасної української драми в Польщі, точніше хоч якої-небудь української драми, то ми вирішили показати щось більше, ніж фрагмент української історії, нехай і дуже важливий. І надрукували шість п’єс різних авторів з цілої України, які з’явились до Майдану, і дають якусь уяву про сучасну українську драму (Павло Ар’є «На початку і наприкінці часів», Наталя Ворожбит «Вій», Олександра Громова, «Дев’ятий місячний день» Неда Неждана, «Коли повертається дощ», Сашко Брама «Свиняча печінка», Ден Ґуменний «ФЕМЕН‘ізм»).

Там порушуються універсальні теми. Це тексти про людей, про їхню боротьбу з різними небезпеками, яка на них чекає. П’єса Павла Ар’є дуже українська, про Чорнобильську зону. Сучасна комедія Олександри Громової ніби й відбувається в Києві, але описані події цілком могли б відбутись у Варшаві. Авторка п’єси дуже здібна і талановита. Презентація української антології також відбулась у Львові і Києві в Центрі Леся Курбаса.

Чи раніше друкувались українські п’єси в Польщі?

Це не перші п’єси, які я переклала українською в Польщі. В 2014 році в червні в польському журналі «Діалог», який присвячено світовій драматургії, був спеціальний випуск, присвячений Україні. Там з’явилась п’єса Олексія Росича «Останній забій» в моєму перекладі. Дуже добра, шедевральна п’єса. Дуже класна річ. Крім того «Ніч вовків» Олександра Вітера у перекладі  Анджея Щитка, а в 2001 вийшла збірка трьох п’єс Олександра Ірванця у перекладі Пшемислава Томанка.

Окрім цього вийшло два випуски польського журналу «Театр», присвячені Україні. Найбільш українським був жовтневий номер 2014 року з жовто-блакитною обкладинкою, зроблений здебільшого українськими театрознавцями. Цікава передісторія його виходу. У квітневому номері «Театру» була надрукована розмова головного редактора часопису Яцека Копцінського і режисера Павла Водзінського з українськими театрознавцями, в якій я брала участь як перекладачка. Там обговорювались події на Майдані і ситуація в Україні. Наприкінці розмови з українськими колегами редактор Копцінський запитує: «Що ми польські театрознавці можемо зробити для українських театрознавців в такому часі?». І професор Ганна Веселовська відповіла: «Зробіть випуск про український театр, аби поляки більше про нас дізнались». Ось так вийшов окремий номер польського журналу «Театр» про Україну. А зараз вже другий рік поспіль щомісяця в цьому журналі з’являється фейлетони українського драматурга Наталії Ворожбит. Я їх перекладаю польською. Це дуже міцні тексти, до сліз.

Як виглядає стан промоції українського театру в Польщі – не на папері, а на сцені? Чи відбуваються постановки в театрах?

Наприкінці 2014 року була прем’єра «Щоденників Майдану» в Театрі Повшехнім у Варшаві, в кількох містах Польщі свою документальну п’єсу «Донбасс, повстань! Казка про Новоросію» представив режисер Павло Юров, який більше двох місяців просидів у заручниках у Слов’янську. Зараз Театр Польський у Варшаві запрошує український театр «Арабески», також відбуваються читки різних українських текстів і спогадів. Окрім тогоз’явивсяу Польщі український «Декамерон» Влада Троїцького з польськими акторами.

Спектакль «Дзяди» Адама Міцкевича, що розповідає про боротьбу поляків за незалежність. Режисерка Наталія Корчаковська залучила в контекст драми українців з Майдану. Автор фото – Бартек Важеха (фото з сайту dramatyczny.pl)

В Любліні працює також файна дівчина Ольга Мацюпа, яка рекламує українську п’єсу, організовує читки, робить майстерні перекладу. Вона дуже енергійна. Створила групу людей, яка над тим працює. Але вони також тримаються на ентузіазмі. Потрібно організовувати в польських театрах читання українських п’єс, бо після цього вони мають шанс з’явитись на сцені в постановках. Але нам дуже бракує підтримки з українського боку в організації таких заходів.

Мої друзі, які перекладають австрійську драматургію, отримують підтримку від культурного інституту Австрії, і організовують чудові читання в центрі Варшави. Я вже не кажу, що вони видають чергову антологію австрійської драми.

Український центр Леся Курбаса нас підтримує морально, але він не є дипломатичною установою. Вони підтримують українську драматургію, видають книжки в міру можливостей, але не можуть підтримувати український театр за кордоном на організаційному рівні. Тут є важлива роль дипломатичної інституції. Так як Польський Інститут в Києві підтримує польську культуру в Україні, так Український Інститут в Польщі мав би підтримував українську культуру. Хотілося б, аби в Польщі з’явилась така інституція.

В Україні питання культурної дипломатії ставиться зараз в площину публічної дискусії. Що порадите нашим урядовцям?

Ви собі навіть не уявляєте, наскільки важливою є культурна дипломатія і створення відповідних інституцій. Це питання основне для України. Особливо зараз, коли держава переживає важкі часи і має потребу у промоції за кордоном. Потрібно показувати Україну демократичною державою, яка робить щось в цьому напрямку. Говорити про себе «ми є, ми працюємо і показуємо себе за кордоном». Не можна думати в дивних категоріях, ніби культура і книжка – це неважливо. Книжка також може працювати як гармата. Дуже важливо зараз займатись промоцією держави саме через культуру.

Спілкувалась Тіна Пересунько