Prostir Talks до Дня Незалежності: перемоги, больові точки та перспективи

Громадський Простір

Україна здобула свою Незалежність 26 років тому – і стверджує її щодня. А чи багато це чи мало, аби зробити рішучі прориви у різних сферах суспільного життя, сформувати власне обличчя у світі, побороти не лише зовнішніх ворогів, але й власні внутрішні комплекси, заскорублі пережитки минулого, а часами – лінь, страхи, небажання брати на себе відповідальність? Спробували пошукати відповіді на ці та інші питання, запросивши представників (ць) з різних сфер – і  у форматі Prostir Talks  проаналізувавши здобутки та прогалини останніх років, також поміркували і над тим, що нас чекає в перспективі, коли б ми всі спільно доклали достатньо зусиль.

Нагадаємо, Громадський Простір започаткував серію тематичних зустрічей Prostir Talks – фокусних обговорень важливих та актуальних тем, тенденцій та викликів. Як медіатор інформаційно-комунікаційних процесів та подій в громадському секторі – Простір зацікавлений звертатися до експертів, людей, які працюють в полях – по їхні оцінки та бачення – аби почуте врахувати зокрема і у своїй медіа-роботі, а також проявляти і доносити нашій аудиторії важливі меседжі від спільнот експертів-практиків. 

Пропонуємо до Вашої уваги віддзеркалення найбільш важливих, на нашу думку, моментів цієї бесіди.

 Prostir Talks – поділились думками:

“Для Громадського Простору вже стало певною традицією на визначні для нашої держави дати давати певний підсумок пройденого – від наших експертів та експерток. Для нас важливо робити заміри того місця, в якому ми знаходимося саме зараз – які у ньому є плюси (адже про них теж не варто забувати), якими є проблемні моменти, на які нам конче варто звернути увагу, та куди рухатися далі. Саме цьому й присвячена наша бесіда”, – говорить Любов Єремічева.

“Напередодні Дня Незалежності хочемо за Вашої допомоги ширше про це поговорити, бо зрештою цей формат Prostir Talks і задуманий був для того, аби спільно фокусувати і обговорювати важливі/актуальні теми, процеси, які відбуваються, і хочемо, щоб у нас це вийшло в практичній площині, з певними меседжами і до громадян, і до громадських організацій, і до журналістів. Є бажання подивитися на нашу Незалежність, чим, можливо, новий рік незалежності Вам запам’ятався – конкретними подіями, досягненнями. Коли звучить багато “зради-перемоги” довкола, ми мусимо розуміти – а що посередині, оцей баланс”, – поділилась очікуваннями Алла Прунь.

ЗДОБУТКИ

“Вважаю найбільшим успіхом останніх трьох років – процес декомунізації, – говорить Євген Букет. – Думки є різні, але в будь-якому разі на підсвідомому рівні з вивісок на вулицях, із паспортів, із оголошень ми чуємо менше того, що пов’язує нас із радянським минулим. Це є дуже великим позитивом для України в цілому, для радянських людей, якими є фактично десь дві третини наших громадян (наші дідусі, батьки, які отримували освіту в Радянському Союзі і прожили там свою молодість). Дуже важливо відірвати їх від того минулого і показати нашу сучасність, наше майбутнє”.

“Мушу погодитися, що, на жаль, російська агресія для української незалежності, для об’єднання України дала більше, ніж 25 років незалежності. Тому що образ зовнішнього ворога прискорив як розуміння своєї громадянської свідомості кожним українцем, адже перед небезпекою треба об’єднуватися, так і допоміг зрозуміти значення України в світі, перш за все, для самих себе.

Дуже великі перемоги у нас здобуваються у тих процесах, які іноді відбуваються на фоновому рівні, але відбуваються щодня об’єднавчою працею багатьох українців.

Насправді, в України потенціал дуже великий і два Майдани реально показали, наскільки сильна українська нація. Тому що Майдан – це була Січ, самокерований організм, який мобілізовував всі сили суспільства. Для російської нації поняття Січі просто відсутнє, тому Росія і програла в своїх глобальних технологіях, коли вона хотіла відтяти пів-України. Вона просто не могла уявити, що буде Майдан, який потім організує волонтерський рух, який організує перших добровольців, які вийдуть у перші дні війни… Вони не вірять, що таке можливо. Це є українське, наше, і це показує нашу відмінність від них, зокрема”, – додає  Євген Букет.

 “Оптимістичне у медіа. Вочевидь, те, що журналісти намагаються вчитися. В регіонах ми робимо тренінги, різні тренінги відвідують різні групи людей – вони не бояться вчитися новому, щось для себе виносити, критикувати в тому числі, і переносити це на місцевий ґрунт. Плюс запущено процес децентралізації ЗМІ. Це, зокрема, стосується тих видань, які раніше сиділи на шиї місцевої влади. Звісно, місцева влада так само їх зі свого боку використовувала, надсилаючи прес-релізи, поздоровлення, джинсові матеріали. Цей процес поставив їх перед фактом, що щось треба міняти, вчитися, виходити на нові перспективи”, – зауважує зміни Роман Кабачій.

“З’являються нові медіа, інші медіа закриваються – постійно йде перетасування кадрів. Я навіть знаю багатьох людей, котрі з кожної редакції виносять щось нове. Тобто зростають професійно. Наші медіа вже не бояться лонгрідів, історій – коли гарно зроблений матеріал, це цікаво читається. З’являються нові теми. Звісно, цього не можна сказати про всі медіа, адже ті, які виконують ідеологічне чи політичне замовлення, то тут не йдеться про цікавість. Але чимало ЗМІ показують досить непоганий рівень розвитку. Мені здається, що від українських ЗМІ, принаймні деяким сусіднім країнам, можна повчитися.

Якщо говорити порівняно з минулим роком  – цього року ми разом із соціологічною компанією GfK провели медіа-дослідження ситуації в областях Півдня і Сходу України, яке показує, що рівень медіа зростає. Інше, те, що власне GfK досліджувало по опитуваннях, то збільшується кількість людей людей, які довіряють українським медіа і також збільшується кількість людей, для яких комфортним є прийняття інформації українською мовою. Про це сказало 86% людей. Україна цементується в ідеологічному плані і, я думаю, чимало медіа в цьому допомагають, у тому числі на регіональному рівні”, – зазначає Роман Кабачій. 

“Я вважаю, що один із позитивів, якщо ми говоримо про незалежну Україну, може більше про постМайданну саме – збільшується внутрішній інтерес українців самих до себе. Тому що на Майдані ми відкрили самих собі, бо я вважаю, що ми самі про себе не знали, що побачили на Майдані. Пожвавилась внутрішня міграція – ми більше їздимо один до одного, внутрішній туризм розвивається.

Крім того, це і дає той клімат, щоб ми могли об’єднуватися. Ми знаємо, що ми можемо, що це в нас виходить, кожен позитивний крок,  кожна наша перемога наснажують, дають більше віри в наші сили – що ми можемо, значить ми зуміли,  значить можемо досягати результатів”, – переконана Алла Прунь.

“Якщо говорити про кризу, яка зараз існує, що спричинена війною і агресією Росії, то приблизно говорячи, суспільство поділилося на дві частини, – вважає Олена Вострова, – Якщо брати особистість, при будь-якій кризі, травматичній ситуації, людина або регресує в дитинство, западає в дитячу, інфантильну позицію, або навпаки – акумулює весь свій потенціал, бачить свої ресурси і виходить на новий рівень. Те саме приблизно відбулося в суспільстві. Одна його частина, яка довго готувалася до цього переходу, різко пішла вгору, і ми це бачимо в розбудові громадянського суспільства, в тому, як люди починають набувати компетенцій дорослості. Тобто відбулося дорослішання – перехід із дитячої або підліткової позиції у дорослу, коли люди починають мислити проектами, починають брати відповідальність за своє життя, перестають думати, що держава про них попіклується, починають самі забезпечувати свої базові потреби”.

“Інша частина суспільства (на те є багато причин) починає депресувати, западати в інфантильну позицію, чекати або не чекати, взагалі зневірюватися в тому, що відбувається. Тому та частина суспільства, яка акумулювалася, яка бачить більше перемог, це та частина, яка розбудовується, а інша частина більше концентрується на “зраді”.

Тому плюси в тому, що таки подорослішали, і Революція Гідності дала потужний поштовх українському суспільству для усвідомлення гідності. Коли в людини розвивається почуття власної гідності, тоді вона може продукувати досить конструктивні ідеї і розбудовувати своє життя і життя навколо.

Також до плюсів – виникає дуже багато НУО, що свідчить про підвищення громадянської свідомості і відповідальності за своє життя. Ми подорослішали, але якщо брати іншу частину, то там такого не відбувається. І саме оця частина потребує психо-соціальної підтримки. Існування просто меседжів, що підтримка є, може вивести цю частину на новий рівень, і дати новий ресурс для того, щоб зробити оцей перехід до дорослості і набути компетенцій дорослості”, – додає Олена Вострова.

Любов Єремічева: Волонтерський рух – це також свідчення про дорослість?

“Волонтерський рух – це взагалі феномен України, коли утворився самостійний прошарок суспільства, який самоорганізовується, при потребі він деактивується, при потребі активується, живе своїм життям. Навіть саме волонтерство перейшло на новий рівень, адже волонтери помітили, що вони досить швидко вигорають – люди зрозуміли: аби бути продуктивними в допомозі іншим, потрібно мати ресурси, тобто дбати про себе”, – відповідає Олена Вострова

“Я є майже ровесником Незалежності, оскільки зараз час реформ та змін, то нам доводиться це все втілювати. Оскільки наша організація займається дослідженням регіонального різноманіття, можу сказати з нашого фокусу, що у нас немає розбрату у суспільстві. Це все такі “фейки”.

Так само, вважаю, у нас немає зрадо-перемоги, це все накручено. А накручується це тому, що у нас обізнаність і свідомість суспільства дуже на низькому рівні, особливо в тих регіонах, про які, ми слава Богу, почали говорити з точки зору, що на них треба звертати свою увагу, а не тільки на Київ, столичне суспільство”, – додає Павло Остапенко.

“Одне із основних завдань реформи децентралізації, якою теж займається наша організація, це виявити точки місцевої активності. Адже першими почали об’єднуватися ті, хто був активним і хто розумів, що це інструмент до кращого життя. Зараз вони почали розвиватися по такій геометричній прогресії і добре, що за ними підтягуються інші. Але якщо дивитися по відсотку об’єднання, то за три роки ми об’єднали 15%. Якщо брати загалом – статистика інших країн – то це супер успіхи. До того ж у інших не було збройного конфлікту, тому у нас набагато більші стимули об’єднуватися і отримувати ці стимули для розвитку і вже самим господарювати”.

“Якщо продовжити тему, маю цікаві спостереження: на початку липня Громадський Простір разом із партнерами з Польщі організували навчальний візит для білоруських активістів. За тиждень я мала змогу трішки відсторонено, очима білорусів, подивитися на наші громадські організації  (відвідали понад 20 ГО Києва, області, Івано-Франківська та локальних громадських ініціатив Франківщини). Наскрізною темою була якраз децентралізація, але на фоні цієї реформи багато що відбувається громадсько активного”, – розповідає Алла Прунь.

“Що мені впало до ока, так це, мабуть, те, що хвиля такої ейфорії, емоції після Майдану трішки спала, спілкуючись із громадськими лідерами в різних містах, вже проявляється така прагматичність, що шлейфом простежується в їхніх розмовах, в тому як вони доносять, що в них виходить-не виходить, які успіхи. І з`являється оця нотка прагматичності. Десь  в українському суспільстві воно може вже і зашкалює до зради, йде трохи не в ту сторону… Але прагматична стратегія в розмові  – це дуже приємно було відчути.

Білоруси побачили, що навіть на низовому рівні є зміни. Вони слухали експертів в Києві, Івано-Франківську, тобто міське громадське активне життя,  але коли приїхали в невелику об`єднану громаду (Старобогородчанська ОТГ) і побачили нове футбольне поле, результати проектів, робиться дитячий садочок, там амбулаторія, тут придбано машину швидкої допомоги, будується ЦНАП, ще багато речей – вони були дуже приємно вражені побаченим. До речі, білоруські колеги подякували українцям – за те, що ми такі є… Маю нагоду переказати!”

Алла Прунь: а що у нас з елітою, моральними авторитетами та провідниками національної ідеї, Ваша думка?

“Із початком українсько-російського конфлікту ми можемо вже говорити про те, що побудова незалежної держави з українськими символами, в українських кордонах, зі свідомими громадянами – це і є, до певної міри, еталон тієї української національної ідеї, яка у попередні роки була досить таки розмазаною. Тепер вона точно є і точно формується. Щодо еліти, то в усі часи нею були люди, які є провідниками цієї ідеї до загалу, на яких рівняються в тій чи іншій сфері. У сфері духовності – це  Любомир Гузар (нині покійний). Можна назвати Патріарха Філарета, ми всі бачили, як Київський патріархат показав себе на Майдані і як доводить свою позицію щодня, у цій війні.

У сфері культури є дуже багато людей, яких ми бачимо на ТБ-екранах, яких ми читаємо і дослухаємось до їхніх думок в Інтернеті. Я не буду персоніфікувати, але ключове тут – вони формують наше розуміння сучасності та майбутнього. Щодо національної еліти, яка буде в найближчій перспективі… Все ж таки, війна мусить закінчитися (вона закінчиться досить швидко), і ті люди, які були на фронті, повернуться до своїх домівок, будуть для багатьох представниками тієї еліти на місцях, до яких треба тягнутися, до яких треба прислухатися, тому що вони показали свою громадянську свідомість. Це буде дуже широкий пласт еліти, який буде формувати позицію конкретної територіальної громади. З цими людьми треба буде працювати представникам активного сектору, аби готувати  їх до життя у мирній Україні”, – відповідає Євген Букет.

“Показовим для мене є те, що студенти починають заявляти про свої права, – говорить представниця молодіжного активу Слава Сергійчук. – З’являється багато кейсів, коли студенти подають якісь запити, вони судяться за свої права з університетами – і навіть перемагають. У нашому суспільстві існує таке поняття, воно накручене навіть не самою молоддю, що якщо ти активіст, то матимеш проблеми. Насправді ж, коли ти активіст, то у тебе більше інструментів захисту від порушення твоїх прав. З власного досвіду – під час Майдану я яскраво показувала свою позицію, і зі мною все було окей в університеті”.

Зростає кількість молодіжних ініціатив. До Майдану люди більше асоціювали громадські організації з політичними партіями, напевне, це відголосок радянського минулого. Показовим моментом є те, що у цьому році молодь організувала в Києві День молоді. Зазвичай, це роблять державні органи. Після Майдану ця наша спільнота активістів вирішила, що протестувати – це добре, але треба ще й працювати. Тому ми почали далі активно співпрацювати. По суті, це увійшло в нашу рутину – не бути байдужими до різних питань. Наприклад, ось тут у нас проблеми у плані реформи освіти, тут у нас проблеми в культурному житті, тут у нас “Міс університет” проходить по-совковому тощо. Молодь уже покриває своєю активністю різні напрямки діяльності нашого громадянського суспільства”, – додає Слава Сергійчук.

“Насправді, зараз відбувається багато змін, але пересічна людина не завжди їх відчуває. Але я, наприклад, помічаю їх по тому, що цього року багато людей десь поїхало відпочивати.  Я дивлюся по своїх знайомих. Люди скаржаться, але не помічають, що девчому стає краще.

Ще до змін – уже немає такого відчуття, що я зробив свою справу і пішов додому, вже люди активно проявляють свою позицію – і так має продовжуватися. Коли ти щось робиш, і це в тебе виходить, то виникає внутрішній заряд робити ще і ще краще”, – вважає Віталій Ніщименко.

“БОЛЬОВІ ТОЧКИ”

“У проблемних регіонах не викорінено радянський рудимент. Люди живуть у своїй зоні комфорту і якщо її почати розхитувати якимись незрозумілими для них реформами, то також починаються такі слова, як зрадо-перемога: а навіщо це потрібно? не чіпайте мене! Але оскільки ми живемо у час змін, то по-іншому державу не будують. Хочете жити в українській державі – треба змінювати те, що нам дісталося у спадок. Хочете далі бути “меншим братом”, живіть ось так. Перш за все, нам треба переконувати людей, показувати, що потрібно жити по-новому. Головний виклик для нас – перероджувати суспільство.

Для майбутнього нам необхідно позбавлення всіх тих нелогічних речей в суспільстві, тих, які не підлягають здоровому глузду, не підлягають поясненню. Переважна більшість цих речей – радянські. Декомунізація – яскравий цьому приклад. Ми також долучалися як громадська організація до цієї реформи. Ми передали Інституту національної пам’яті найбільш повний перелік комуністичних топонімів в Україні”, –  розповідає Павло Остапенко.

“Я теж вважаю, що всі ці радянські рудименти, які присутні в усіх сферах життя – це найбільша наша проблема, яку ми мусимо викорінити і таким чином подолати, – підтверджує Євген Букет, –  Зараз в Уряді України радянським рудиментом є Міністерство культури. Тому що в усіх тоталітарних країнах існує міністерство культури, яке виконує функцію міністерства пропаганди. Це ведеться через концерти, через мистецтво, ЗМІ, інші культурні інституції, в тому числі книговидання.

Якщо брати європейську модель за основу, яка найбільше підходить нам по духу, то міністерство культури ми маємо замінити на інше, яке вкрай важливе для нашої держави – міністерство охорони пам’яток і національної спадщини. У нас досі немає єдиного реєстру пам’яток історії культури, його просто фізично не існує. ГО “Вікімедіа Україна”, яка опікується Вікіпедією, починаючи із 2012 року, створила перший електронний реєстр цих пам’яток, тому що вона щороку проводить конкурс “Вікі любить пам’ятки”. Якраз у 2012 році, коли я був головою правління “Вікімедіа Україна”, започатковував цей процес. На сьогоднішній день зібрано близько 50-70 тис. цих об’єктів, які вже є у цьому електронному реєстрі. Тобто нам, як мінімум, треба сформувати реєстр пам’яток.

“Є питання із прозорістю медіа-власності, це упирається в існування чи неіснування незалежної судової системи. Якщо немає незалежних судів, людина буде боятися відкривати те, що вона володіє тими чи іншими ЗМІ. Тенденції показують, що влада, прикриваючись гарними словами, створює прецеденти, за якими СБУ перетворюється на досить репресивний орган. Тому медіа викручуються, отримують замовні матеріали з різних кошиків, балансують в цьому. При тому розуміють, що якщо втратити здобутки свободи слова, які принесли Майдани, то буде все гірше. Змія корупції вивертається і знову відрощує свої голови”, – говорить Роман Кабачій.

“Наталія Лігачова з “Детектор медіа” називає нинішню ситуацію з медіа “свободою корупційних можливостей”. Тобто хто скільки заніс на канал, скільки й має входів на ефіри. Проста людина дуже часто над цим не замислюється. Важливо, щоб ми розвивали медіа-грамотність населення, щоб люди вчилися відрізняти полову від зерна, зважувати різні трактування, принаймні, вони у нас є, на відміну від білорусів.

Дуже багато медіа поставлені на межу виживання. Процес децентралізації для деяких ЗМІ буде останнім квитком. Вони скаржаться, а проте не хочуть шукати нових можливостей, об’єднуватися з іншими виданнями, пропонувати рекламу – багато маленьких ЗМІ можуть дати рекламу одного великого когось. Вони не хочуть думати про такі можливості.  Але я сподіваюся, що медіа-спільнота в Україні ростиме і в якісному, і кількісному плані”, – додає Роман Кабачій.

“Ще як приклад нелогічності можу навести районні газети. Якщо вона потрібна, то її люди збережуть, але якщо це радянський рудимент і вона утримувалась для того, щоб оплачувати три ставки журналістів, і плюс під вибори – це чудовий майданчик, щоб висвітлити здобутки влади, яка хоче залишитися далі, то звісно що в такій формі вона не може існувати. Якщо є на неї запит, вона неодмінно залишиться, перейде далі в комерційну сферу і буде існувати. І так щодо всього”, – додає Павло Остапенко.

Обличчя України закордоном. “Україна в цьому дуже не доопрацьовує, – гадає Роман Кабачій, – Ми програємо далі в тому, що Україна не створила умов для нормальних кореспондентських пунктів тут для західних медіа. Чимало медіа і громадських організацій мають офіси в Москві і дивляться на нас через призму московську або через призму людей, які виховані на русистиках чи східно-слов’яністиках. Їм прищеплюють погляд на Україну як на “меншого брата”. Якщо ми не підтримуємо україністики закордоном, то це нуль практичної діяльності. Натомість російська пропагандистська машина – величезна. Лише в Чехії є близько 30 фейкових сайтів. Україна не розуміє, що з нашими друзями в Європі можна якось спільно організувати фронт. Це роблять окремі організації (наприклад, Stop Fake), але глобального розуміння немає. Україні допомагають, але вона дуже невміло використовує точки, на які можна тиснути у плані інформаційної війни.

У нас немає образу у світі, ми якась тінь Росії в цьому сенсі. Треба формувати бренд. Навіщо винаходити велосипед? У кожному номері журналу “Український тиждень” є колонка Єжи Онуха, який очолював Польський Інститут у Києві, який є польським українцем, який був директором Польського Інституту в Нью-Йорку, який роками займався культурною дипломатією. Почитати його – і ти маєш відкрити все. А у нас люди заснували для промоції української книги закордоном Інститут Книги, і знаходяться такі, які говорять: “А навіщо нам Інститут Книги?” Подумайте: навіщо Інститут Книги існує в тій самій Польщі? Коли репортажистику ми знаємо через польську літературу, саме тому, що польський Інститут Книги фінансує переклади. Якщо ми будемо фінансувати переклади наших людей закордоном, то ми так само будемо більш відомі”.

“Подивіться на уряди інших країн. Саме формуванням позитивного іміджу України в світі, збереженням спадщини, розвитком туристичної інфраструктури, щоб до нас їхали, має займатися спеціалізована державна інституція. А розподіляти гранти, книговидання, художні виставки, їздити закордон популяризувати Україну – якраз можна робити за комерційні ресурси і зовсім не обов’язоково витрачати десятки тисяч гривень державних коштів”, – вважає Євген Букет.

“У сусідньої держави дуже потужні інформаційні технології, вони над цим працюють, вони вкладають у це гроші, – говорить Олена Вострова, – Наприклад, в Україні немає такого потужного інформаційного потоку, який би міг цьому протистояти. Це наш дуже сильний мінус.

До прикладу, коли я шукала інформацію про дітей Донбасу, я ввела в пошуковці Donbass children – і що я там побачила? Введіть, і ви побачите – це російська пропаганда, яка говорить про те, як зараз знищують дітей на Донбасі. І жодного на першій сторінці google меседжу про те, що Україна піклується про цих дітей, дбає про них, допомагає, що є купа волонтерських організацій. Жодної інформації. То про що це говорить? Про те, що наш голос дуже тихий, він навіть не перекладений англійською мовою для міжнародного простору.

Що цікаво, єдиної інформаційної політики поки що не випрацювано, принаймні, я її не спостерігаю. Зробити це вкрай необхідно, тому що є інформаційна війна і вона триває вже досить довго, а у нас ще немає якісних технологій того ж піару, того створення іміджу, образу України в світі. Хоча потенціал є, піарники хороші є, до того ж люди, які володіють технологіями. І правда на нашій стороні, а це – найпотужніший заряд. Ми можемо створити потужний заряд для світової спільноти про те, хто така Україна, створити її образ”.

“Звичайно, – погоджується із Оленою Євген Букет, – Якщо говорити про прифронтові території, то мало того, що телевізійний сигнал іде, так вони ще й завалені їхньою друкованою пресою. Коли ми говоримо про те, що не роздержавили ще певні газети і журнали – і при Міністерстві культури і при Уряді, то варто, аби українська держава зробила передплату в кожну оселю на Луганську та Донецьку область, на  проблемні території, які є на Півдні України. І таким чином, свої ж державні підприємства будуть профінансовані, і разом з тим, буде забезпечена якась відповідь на ту пропаганду.

Щодо суспільства – якщо одні люди мобілізувалися, активізувалися і хочуть змін, то інші – це наскільки інтертність, що далі нікуди. В контексті української незалежності, це проблема навіть не одного покоління, а історична”, – додає Євген Букет.

ПЕРСПЕКТИВИ-МЕСЕДЖІ

Роман Кабачій: Перспективи наші як громадянського суспільства в тому, щоб ми вчилися коефіцієнту корисної дії, з кожного чогось маленького укріплювати позитиви, досвід і йти далі. Тобто не втрачати там, де потім, на наступний день, ти захочеш винаходити велосипед – досвідів вистачає.

Алла Прунь: Як медіа можуть сприяти об’єднанню суспільства?

Роман Кабачій: Медіа дуже багато чого роблять у цьому напрямку. Після того, як чимало людей поїхало з Донбасу та Криму, заснували свої бізнеси, медіа показують історії успіхів цих людей. Показують волонтерів, вояків і цим самим переламується теза про те, що українці люблять Україну, а не люблять українців. Ми починаємо любити українців, потихеньку, але починаємо один одного шанувати через такі речі.

Павло Остапенко:  Щодо декомунізації, то більшість вулиць Леніна на Півдні та Сході стали “Травневими” або “Вишневими”, це теж нелогічно – центральна вулиця “Каштанова”… Ця нелогічність має бути подолана – ми маємо над цим працювати. Ми як громадянське суспільство маємо боротися за те, щоб у нашому суспільстві нелогічних речей, радянщини ставало менше.

Віталій Ніщименко: Не все так погано, як нам часом здається, не так багато того, що можна назвати “зрадою”, тому все буде добре.

Олена Вострова: Незалежність держави – витікає із незалежності кожної особистості. Якщо брати людину, то вона в певний період свого розвитку, дорослішання і зростання, доходить до точки автономії і сепарації.«І ось ми зараз в цій точці знаходимось – сепарації від того, від чого ми залежали. І коли ми пройдемо цей шлях сепарації і наберемо критичну масу людей, внутрішньо незалежних і вільних, ми як держава будемо незалежні і вільні. При чому про залежності я говорю зараз в широкому спектрі, починаючи від хімічних – наркоманії, алкоголізму, і нехімічних, закінчуючи культовими залежностями – не важливо від чого людина залежить, але якщо вона залежить, значить має залежну структуру психіки і тоді нею легко маніпулювати. Коли людина починає усвідомлювати, що має залежну структуру психіки, і що їй щось треба робити, аби набути свою незалежність, вона починає рухатися, розвиватися, позбуватися оцих залежностей і виходить на рівень автономії. І тоді можливо, при критичній масі людей, які усвідомлюють свою автономію, вийти на рівень незалежної України, розбудовувати своє власне суспільство.

Молодь починає навчатися компетенцій, як бути громадянами, як знати свої права, як їх захищати, так само потрібно створювати якісь навчальні програми, тренінги для того, щоб навчати нових компетенцій, саме дорослих компетенцій усе суспільство.

Євген Букет: Якщо ми про це говоримо, то це вже величезний позитив. Ті, хто будуть знайомитися із матераліом за результатами нашої розмови, подумають: “А чому б нам не створити такий центр, де ми будемо цього навчати?“

Я думаю, у кожної людини є своя місія. Чому, наприклад, важливо знати свій родовід? Щоб ми знали, хто за нами стоїть і не були, принаймні, гіршими, ніж наші предки.

Дуже багато говорять про покоління незалежності. Що таке покоління незалежності? Це ті, які про Радянський Союз знають лише з підручника історії, реально, вони не знають, що це була за держава. Я народився в 1981 році, для мене Радянський Союз закінчується червоними прапорцями на паличках – це все, що я чітко пам’ятаю про радянську дійсність, як і мої однолітки, а менші тим паче.  Коли покоління незалежності прийде абсолютно на всі посади в цій державі, починаючи від школи, бібліотеки, сільського господарства, коли всі рішення будуть прийматися людьми, які не знають системи, як працювала та машина, тоді наша держава буде якісно і набагато швидше розвиватися.

Алла Прунь: Мені здається, що будь-яка тактика, стратегія, щоб ми не робили, спирається на довіру. І наша Незалежність, боротьба за яку й досі триває, це не про якісь вигоди – це про цінності, це про гідність, недаремно наша революція має назву Революція Гідності. Насправді, ми багато чуємо в різних діалогах, в тому числі з міжнародними організаціями, саме про гідність. Слова, які ми продукуємо, несуть дуже великий заряд. Довіра! Щоб ми об’єднувалися, аби швидше та ефективніше працювали, знаходили спільні інтереси і ефекти від цієї співпраці. Ми маємо клімат, атмосферу, в якій можливо все.

Громадський актив працює. Звісно, він ще трохи не доопрацьовує десь, але ми рухаємося. Я бачу в цьому плані динаміку. Довіра – необхідна складова і для конкретних справ, і для більш глобальних. Синергія і довіра – маємо працювати на те, щоб вони перетворювалися на конкретні справи.

Слава Сергійчук: Ми маємо бути гідними тих змін, яких уже досягли. Ми подолали чимало перешкод, дуже кульмінаційних моментів в розвитку нашого суспільства. Якщо ми після цього почнемо згасати, то покажемо, що є негідними себе і тієї історії, яку маємо, ми будемо негідними перед Небесною Сотнею і перед тими предками, які поклали життя за нашу Незалежність. Наша гідність проявляється навіть на такому елементарному рівні, не треба говорити про якісь глобальні речі. Якщо ми будемо свідомими в дрібничках, у дбанні про довкілля, наприклад, це почне переростати у макрорівень. Тому що без побутових дрібниць, де ми показуємо себе гідними, не зможемо подолати цю планку до якихось глобальних питань.

Мій меседж у тому, щоб ми були гідними тих змін, які вже маємо, і щоб ми зважували свої негативні фактори, але не в плані, що це “зрада”, а в тому, що ми не доопрацьовуємо, а значить можемо використати ресурси, які в нас ще є. Насправді,  у наш час ми маємо багато можливостей, навіть у плані європейської підтримки, треба цим користуватися. Починати з малого і показувати себе гідними у цьому.