Prostir Talks: трансформації в регіонах — експертний погляд

Громадський Простір

Як трансформації крокують країною? Який супротив та протидію зустрічають реформи? Наскільки люди в регіонах усвідомлюють значення цих процесів, розуміють їх та підтримують? Як громадськість по всій країні об’єднується в коаліції, аби наблизити жадані зміни? Разом з експертами/ками, які системно працюють з регіонами, фахово докладаються до трансформацій – у форматі Prostir Talks ми поговорили про те, чи відчуває країна зміни, як громади будують свою нову реальність та який рецепт для ефективної взаємодії громадського сектору та влади на локальному рівні. 

Тематичний зріз:

• Децентралізаційний процес
• Як суспільство сприймає реформу децентралізації
• Децентралізація: виклики
• Планування змін
•  Електронна демократія в регіонах
• Громадські коаліції в регіонах: досвід РПР
• Міста. Школа мерів
•  Замість висновків 

Експертне коло Prostir Talks:

Олександр Солонтай, експерт з політики
Наталія Ключник, виконавча директорка Всеукраїнської асоціації органів місцевого самоврядування “Асоціація сільських, селищних рад та об’єднаних громад України”
Наталія Морозюк, директорка Аналітичного центру АССОГУ
Катерина Іванченко, експертка Центру розвитку інновацій
Наталія Євченко, керівниця Секретаріату РПР
Іван Омелян, регіональний координатор РПР
Руслан Рохов, керівник проекту “Школа мерів“

Децентралізаційний процес

“Ідея ця не нова, – розповідає Олександр Солонтай, експерт з політики, про децентралізацію. – Кажуть, що їй близько півтисячі чи сімсот років, залежно від того, яка це європейська країна. В Україні в ті часи було й Магдебурзьке право, і своя місцева система самоврядування, однак в часи Радянського Союзу все це було знищено. Система стала повністю централізованою, тоталітарна держава та модель не передбачала наявності місцевого самоврядування. Відповідно, всі люди, які на цьому розумілись, або ж були вбиті, знищені, або ж історична пам’ять була стерта. Після розпаду Радянського Союзу ідея незалежності України перемогла, а ідея про те, що незалежна Україна має місцеве самоврядування, перемагає просто зараз. Сьогодні все більше людей схиляються до думки, що нам потрібна не просто незалежна Україна, а потрібно зробити такий вибір, щоб Україна була країною з розвиненим місцевим самоврядуванням”.

“У нас останнім часом люди, котрі вірять у самоврядування, значно перемагають тих, які вірять в державу в єдиному блоці, – аналізує досягнення у реформі децентралізації Олександр Солонтай. – Зараз ми вже багато чого досягли, а зробимо іще більше – так, що громади будуть повністю самостійними, компетентними, повновладними органами з вирішення усіх питань місцевого життя, наділені грошима, владою, правами та обов’язками.

Я є одним з прихильників цієї боротьби, тих, хто просуває цю реформу. Моя роль полягає у тому, що я кожного тижня їжджу Україною – заїжджаю в якесь містечко чи селище, збираю людей та пояснюю, чому місцеве самоврядування принесе краще життя та чому, якщо будувати централізовану державу, всі програють. Я пояснюю, який є варіант розвитку подій, якщо будувати централізовану державу, та який є варіант побудови децентралізованої держави, тобто держави місцевого самоврядування, і чому завдяки цьому можна досягти економічного зростання.

На національному рівні існують великі коаліції експертів, «отці децентралізації», котрі прописують різноманітні документи, є молодь, яка вже підтягнулась, розібравшись у цьому питанні, у нас є союзники в різних партіях, є союзники-мери. Ми дуже багатьох союзників втратили останнім часом, але все одно ми перемагаємо”.

“Кого саме ми втратили? – продовжує думку Олександр Солонтай. – У нас був дуже “сильний союзник” – Путін. Він був за децентралізацію, за місцеве самоврядування, бо вважав, що ми будемо будувати федералізацію, тобто розіб’ємо Україну на десять регіонів (Волинь, Буковина, Галичина, Закарпаття, Поділля, Сіверщина, Наддніпрянщина, Донбас, Слобожанщина, Таврія).  Крим він на той момент вже відірвав – і йому доведеться провести лише десять таких спецоперацій, як він провів в Криму. А потім виявилось, що ми виступаємо за місцеве самоврядування, децентралізацію, але не на рівні регіонів, а на рівні людей: усі питання повинні вирішувати люди; лише ті питання, які люди не можуть вирішити самі, вирішують в громаді; і лише ті питання, які люди не змогли вирішити самі і не змогла вирішити громада, виносять на рівень регіону або ж держави.

Тому під час перших мирних переговорів в Мінську ще наполягали, щоб Україна записала в обов’язки впровадження децентралізації, а коли зустрічались в Мінську вдруге, то Путін вже не згадував про децентралізацію, бо зрозумів, що ми її проводимо, але зовсім не так, як він хоче. Таким чином, у нас відпали деякі “союзники”.

Також у нас був дуже потужний союзник – правоохоронна система (судді, прокурори, поліція). Вони всі зрозуміли, що децентралізація – це дуже круто, адже віддавати «нагору» тепер треба буде менше, все, що тут зібрали, награбували – це все їхнє. Але потім вони зрозуміли, що прокурори при децентралізації взагалі ліквідуються як нагляд, оскільки функція нагляду передається громаді, тобто це вже справа громади, а не прокурора. А ще збагнули, що в умовах цього часу судова та поліцейська системи не будуть децентралізовуватись, адже це вже наступне завдання, а пріоритети – це економіка, соціальні питання, освіта. Найголовніше – це економічний розвиток. У таких умовах, звісно, ми втратили цих союзників, бо вони чекали, що їх також децентралізують і вони будуть віддавати меншу частину хабарів, а виявилось, що вони поки залишаються централізованими.

Третій союзник, якого ми втратили – це місцеві губернатори, олігархи, васали (феодали певних територій). Вони сподівались, що в результаті децентралізації саме місцеві олігархи будуть вирішувати долю території. А виявилось, що ми домоглись від держави визнання того, що держава в результаті децентралізації буде ліквідовувати пост губернатора, а мережі обласних і районних державних адміністрацій взагалі не буде”.

“Станом на сьогодні вони дуже сильно ослаблені, оскільки у губернатора та районних адміністрацій забрали дуже багато влади, повноважень, коштів, рішень, – говорить експерт. – Навіть влада схилилась до нашої думки про те, що на тих територіях, де майже закінчились усі їхні повноваження, потрібно скорочувати склад адміністрацій. У нас є такі успішні випадки, коли адміністрацію скоротили майже повністю, залишивши лише деякі соціальні питання та реєстр виборців.

У цих умовах ми втратили таких сильних союзників, як куратори, васали, олігархи, губернатори тощо. Але за цей час ми “завербували” величезну кількість громадських активістів, місцевих депутатів, мерів, місцевих бізнесменів.

У нас зараз народжується громадянське суспільство. І воно народжується з необхідністю будувати демократичну державу та утримувати фронт з Росією, але багатьох людей ми навернули на те, що потрібно ще займатись своєю громадою, своїм селищем, містом, своєю територією, оскільки необхідно підіймати економіку. І все більше й більше людей пристають до нашої віри, переконань, тому ми точно переможемо. Бо кількість втрачених союзників та їхня міць є набагато меншою, ніж кількість спільників, яких ми здобули”.

Як суспільство сприймає реформу децентралізації

“Навіть результати соціологічних досліджень показують, що суспільство позитивно ставиться до децентралізації, а надто, в результаті реформи децентралізації в Україні вперше з’явились інституції владних повноважень невійськового характеру, яким на певних територіях довіряють, – говорить О.Солонтай. – До початку війни у нас довіряли виключно громадським організаціям та церкві. Звісно, є люди, які не довіряють церкві, і ті, хто не довіряє громадським організаціям, але загалом до початку війни українці більше вірили, ніж не вірили, виключно громадським організаціям і церкві. Усім іншим не вірили за жодних обставин. Коли розпочалась війна, в Україні з’явився дуже потужний волонтерський рух, люди об’єднались та почали допомагати військовим, медикам, поліцейським, владі. І так з’явилась ще одна категорія, кому люди довіряють – це волонтери.

Як бачимо, це все не стосується державних структур. Україна як країна –  відбулась, а Україна як держава –  почала формуватись. Хоч Путін розраховував, що вона розвалиться. Однак, багато хто записався в добровольці воювати за Україну – так виникли добровольчі батальйони, а багато хто пішов в регулярну армію. Внаслідок цього, вперше в історії нашої країни з’являється якийсь державний інститут, котрому люди довіряють – це армія (як комплексне поняття, тобто Збройні сили України і добровольчі батальйони, Нацгвардія, регулярні сили, прикордонники тощо). В результаті, у нас на виборах перемагають керівники-армійці в камуфляжній формі, які кажуть, що воювали за Україну – люди за них голосують, тому що довіряють армії.

Але люди не довіряють ні Президенту, ні уряду, ні губернаторам. Однак, після запуску реформи децентралізації, після багатьох її успіхів у створенні місцевого самоврядування вперше на території України зафіксували, – це не окремі випадки, а масово, – що люди довіряють сільському, селищному чи міському голові та місцевій раді. Тобто це перший прецедент, коли якимось органам, які мають владу, почали довіряти.

Щоправда, у нас був такий період, коли три роки тому розпочали реформу поліції: першим новим патрульним поліцейським на вулицях довіряли. Але іншу частину поліцейської системи не відремонтували, було багато огріхів, і зрештою поліцейським знову більше людей не довіряє, ніж довіряє, хоч рівень довіри до них, звісно, зріс. Але вже три роки поспіль в різних рейтингах ми бачимо, що місцевій владі більше довіряють, ніж не довіряють. А у нас через два роки будуть місцеві вибори, тоді ще більше нових активних людей прийде, запровадить ще більше позитивних змін – ось тоді ми будемо відчувати, що є довіра до місцевої влади”.

Децентралізація: виклики

“Насправді, війна між централізацією та децентралізацією триває в усіх розвинених країнах, – переконаний Олександр Солонтай. –  Я дуже добре пам’ятаю, як багато років тому привіз групу лідерів на стажування в Швейцарію – одну з найбільш децентралізованих демократичних країн, вийшов мер міста, заснованого в часи Римської імперії, дві з половиною тисячі років тому, і каже: «Знаєте, ми зараз розпочали процес децентралізації. Ми відвойовуємо громадами одне важливе право в уряду, питання полягає в коштах», – в кожній країні постає питання, скільки коштів у держави, а скільки у громади, скільки податкових платежів залишається в громаді, а скільки йде державі. Цей відсоток є показником рівня фінансової децентралізації.

Така ж ситуація і з повноваженнями, правоохоронною сферою, економічним впливом, земельними питаннями. Тобто баланс «централізація-децентралізація» – це вибір кожної країни окремо.

Нашим досягненням в Україні є виникнення самого питання, адже до початку Революції Гідності Янукович рухався шляхом ліквідації місцевого самоврядування: відбирали повноваження, податки, гроші; ліквідували місцеву владу. 

Планування змін

“У цілому ви повинні зрозуміти одне: якщо людям дати більше повноважень, це не означає, що вони зможуть одразу з усім впоратись, – вважає Наталія Ключник, виконавча директорка Всеукраїнської асоціації органів місцевого самоврядування “Асоціація сільських, селищних рад та об’єднаних громад України”. – Вони будуть вимагати підтримки в цих повноваженнях, наприклад, у тому, як сформувати стратегічний план. Якщо в Україні до цього часу не було стратегічних планів, а були плани соціально-економічного розвитку, то люди просто не знають, як це зробити, адже це нова форма, новий підхід.

А якщо цей стратегічний план партисипативний?! Партисипація – це залучення великої кількості людей. Громаду запитують: «А ви хочете зробити тут дорогу? Чи вона вам тут потрібна? До чого ця дорога веде, який вона матиме економічний ефект? Скільки треба вкласти в це грошей?» – і дуже багато інших питань, які потім виникають у процесі, зокрема: «Як заробити гроші громаді?» – адже раніше їм давали гроші, а тепер треба самим навчитись заробляти. «З чого формуються доходи громадян, як вони мають розподілятись? За рахунок чого має підвищитись якість життя людей?» – цих питань дуже багато і вони виникають одразу після того, як сформувалась нова громада.

У цих питаннях фахові організації, зокрема ми як Асоціація, якраз повинні допомагати і допомагаємо нашим громадам. Тому питаємо: «В чому вам потрібна допомога?». Вони відповідають: «Нам потрібна допомога ось тут і тут». І тоді експертна організація виступає комунікатором, який шукає можливості для вирішення проблем в громаді, та пропонує варіанти. Це може бути залучення зовнішніх експертів або ж просто інформування”.

“Наша Асоціація (АССОГУ) утворилась в 2016 році в результаті трансформації: раніше існувала Асоціація сільських і селищних рад, а тепер утворились нові об’єднані громади (ОТГ), – пояснює Наталія Ключник. - Ми є неприбутковою організацією, мета – розвиток громад. Ми не ставимо себе над громадою, а кажемо: «Ми разом з вами в одній площині». Ми допомагаємо, по-перше, в обміні досвідом з тими громадами, які вже пройшли такий шлях. Ми возимо представників громад в Польщу та інші країни Європи, також в США (для навчання в темах, які їх цікавлять) – за допомогою донорських програм. Напрямки діяльності – поширення знань, залучення інвестицій, стратегічне планування, комунікація, розробка планів покращення послуг, допомога у розробці проектів з бюджетами участі”.

“Потрібно залучати велику кількість мешканців, активістів у процес стратегічного планування, бо раніше плануванням займались виключно органи влади, ніхто у громади не питав, чого вона хоче”, – говорить Наталія Ключник.

Важливо робочі групи формувати так, аби обов’язково охопити всі верстви: і молодь, і бізнес, і людей пенсійного віку, і представників органів влади, – продовжує думку колеги Наталія Морозюк, директорка Аналітичного центру АССОГУ. – Особливістю цього методу є те, що запитують навіть думку дітей: «А де ви хотіли б жити? Якою ви бачите свою громаду?». Також проводяться соціологічні опитування, висвітлюється реальна думка жителів: «А які у вас є проблеми? Чого вам не вистачає?» – таким чином, ми маємо об’єктивну картину ситуації в громаді. Спільно з мешканцями формуються стратегічні і операційні цілі. Обов’язковим для цього методу є громадське обговорення, коли кожен мешканець може прийти на засідання робочої групи, внести свої пропозиції, які неодмінно обговорюються та враховуються в цьому стратегічному плані.

Потім проводяться громадські слухання, інформація публікується на сайті, два тижні йде процес обговорення громадськістю, створюються спеціальні групи для обговорення, і всі ці результати є публічними.

Окрім цього, громади використовують зустрічі, зобов’язують членів кожної робочої групи зустрічатись на своїй вулиці, у своєму кварталі з мешканцями, пояснювати і вислуховувати думку щодо стратегічних планів і того, як вони бачать своє майбутнє”.

“Запрошуємо ті громади, які перебувають в процесі і не можуть ще до цього часу об’єднатись, тому що є різноманітні інтереси: інтереси політичних сил, які тягнуть у свій бік, інтереси економічні (коли, наприклад, в громаді є земельні ділянки, які не хочуть віддавати), – а буває, що люди просто бояться, не знають, що це таке, не користуються інтернетом, не слідкують за тим, що відбувається в країні, – підсумовує Наталія Ключник. – В кожній ситуації виходить по-різному, але коли є відкритий діалог з людьми, і вам можуть поставити будь-яке питання, а ви можете відповісти на це питання і пояснити, чому це так, а не інакше, тоді люди схиляються до дій.

Коли я говорю з людьми, я їх просто запитую: «Скажіть мені, будь ласка, у кого є земля?» – піваудиторії підіймає руку. – «А як ви її використовуєте?» – «Здаємо в оренду», – кажуть, – «І що ви з того маєте? А ви знаєте, скільки з одного гектара землі можна зібрати, якщо у вас є техніка, сприяння і т.д.» – і тоді люди починають думати. Ти їм не кажеш: «Ходімо всі, бо там буде гарно!» – ні, так не працює, потрібно чітко пояснювати, що ми робимо, і людям треба казати правду, що це буде непросто.

На початку доведеться вийти зі своєї зони комфорту, потрібно буде включитись. Ми кажемо, що будемо це робити разом, і ви будете учасниками цього процесу. Та людина, яка про це говорить, яка є лідером, повинна чітко знати, що вона робить, повинна бути сама в цьому переконана. Було важко об’єднати перших 159, але коли вони об’єднались і в них почались зміни, через рік їх бюджети збільшились в п’ять-шість разів, то наступного року друга хвиля вже була сильніша, на третій рік – ще сильніша, а зараз вже в ЦВК не встигають приймати документи на об’єднання, тому що люди побачили реальні зміни.

Раніше їм постійно обіцяли, що буде добре, прекрасно, буде комунізм, а зараз є горизонтальна комунікація, вони можуть прийти і подивитись, скільки об’єктів зроблено за цих три роки. А ті, хто був у першій хвилі, отримали підтримку держави – лишень вчись і роби. Якщо ти щось робиш, то тебе підтримує держава, донорські організації, включаються також громадські організації – виходить, що більше людей на території задіяні та це виконують. Якщо тільки голова авторитарний і, наприклад, каже: «Я сам приймаю рішення, більше нікого не потрібно!» – то буде дуже складно, як тільки відбудеться перший збій, люди почнуть віддалятись. Тому дуже важливим аспектом є активізація громадськості. Саме завдяки діяльності громадських організацій, які працюють з органами місцевого самоврядування, є перспектива змін на краще, адже усі завдання, які потрібно зробити, треба поділити як пиріг: одні займаються екологією, інші – активізацією громадськості, молоддю тощо”.

 Електронна демократія в регіонах

“В Україні, насправді, є маленькі містечка та села, де доступ до інтернету обмежений – це проблема саме маленьких населених пунктів, – розповідає Катерина Іванченко, експертка Центру розвитку інновацій. – Але ж демократія – це форма взаємовідносин суспільства з владою, і ось що дала електронна демократія Україні завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям: по-перше, влада стала більш прозорою, на сайтах почали публікувати звіти, наприклад, бюджет мерії; по-друге, у нас з’явився механізм, який зараз задіяний в 150 українських містах – це бюджет участі; також згідно з законодавством в кожному місті повинен існувати сервіс електронних петицій. Наприклад, в Києві, де найвищий поріг, – петиція повинна набрати 10 тисяч голосів, – таку кількість голосів петиції набирають і реалізуються. Так, є нюанси та перепони, але все одно цей механізм зараз працює. У нас інструмент електронної демократії покращив зворотній зв’язок із владою.

Одне з наших досліджень продемонструвало, що на сьогодні кількість українських громадян, які постійно користуються інструментами електронної демократії (чи то електронними петиціями, чи то громадським бюджетом), складає один мільйон. Звісно, є й ті, хто просто зайшов на сайт, спробував, щось не вдалось – вийшов. Але кількість тих людей, які постійно користуються сервісами петицій та громадського бюджету, постійно зростає.

Також ми розробили карту електронних інструментів та порталів, які є у нас в обласних центрах України та Києві. Проаналізувавши цю інформацію, ми побачили, що майже в кожній області є по декілька ІТ-рішень, адже петиції, громадський бюджет повинні існувати на якійсь платформі – або на сайті міської ради, або ж на платформі, яку пропонують айтішники. Ми побачили, що платформи у всіх різні, тобто немає якогось єдиного уніфікованого рішення, щоб кожен міг зайти, просто обрати своє місто, область і, наприклад, подати петицію або проект на громадський бюджет. Тож ми замислились над тим, що в Україні потрібно створити уніфіковану платформу електронної демократії, де будуть зібрані всі електронні рішення. У нас є різноманітні платформи: e-dem.in.ua, rozumnemisto.org, Громадський Проект”.

“Ми вирішили зібрати усе найкраще з цього і попрацювати над єдиною платформою, – продовжує думку Катерина Іванченко, – Паралельно з цим ми також провели опитування користувачів цих систем і запитали: «Чи хотіли б Ви, щоб вся ця система була уніфікована?» – близько 98% респондентів, які користуються інструментами електронної демократії, відповіли: «Так, ми хотіли б мати один кабінет, єдину платформу, де ми зможемо подавати і петиції, і проекти на громадський бюджет» – це було б доступно та мало б однаковий формат для всієї країни, зараз ми над цим працюємо.

Також ми створили Національний банк ІТ-рішень (НБІТ), де ми зібрали близько 250 сервісів, які існують в Україні; більше 70 ІТ-розробників, які пропонують містам різноманітні ІТ-рішення; більше 400 учасників розробки електронних сервісів. По суті, виходить безлад, адже існує аж 250 різноманітних сервісів, і у кожного щось своє. А ми усе це зібрали докупи, сюди можуть заходити і представники органів влади, і громадських організацій, голосувати за ці сервіси, залишати коментарі. Таким чином, ми можемо обрати єдину форму платформи ІТ-рішень, яка влаштує всю країну, і нею будуть користуватись всі.

Коли у нас почали створюватись ОТГ (об’єднані територіальні громади), то в маленьких містечках та селах з електронною демократією ще було складно, туди всі ці рішення ще не доходили, тому ми в основному працювали з великими містами. Після того, як почали створюватись ОТГ, ми провели дослідження, щоб з’ясувати, яка ситуація там, на місцях. На сьогодні ми маємо 705 сформованих громад, і як не дивно, майже у всіх є власні сайти, у 80% на сайті є розділ «Електронні сервіси». Так, у декого це не працює, немає, наприклад, сервісу петицій, який за законодавством є обов’язковим, але такий розділ існує, люди заходять, тобто у них є потреба цим скористатись.

З цим звітом можна ознайомитись на нашому сайті, подивитись, скільки в кого є сервісів. У декого є, наприклад, електронна приймальня, інші можуть спостерігати онлайн засідання ради або ж подавати петиції, тобто у кожної області є власне рішення”.

“Також в рамках своїх досліджень ми вирішили виміряти температуру електронної демократії по всій Україні і розробили пілотний, перший в Україні, індекс електронної демократії, щоб зрозуміти, на якому рівні перебувають міста, хто потребує допомоги, кому потрібно більше на цьому акцентувати увагу, – пояснює експертка, –  В результаті ми отримали три топ-міста. Київ посів перше місце, оскільки тут великим попитом користуються електронні петиції і вони реалізуються, на відміну від інших міст, де є певні труднощі. Всі проекти, які були подані на громадський бюджет, втілюються в життя (більше 90% реалізації), також автори проектів мають змогу спостерігати за тим, як їх проект реалізується, куди були направлені кошти, як пройшов тендер на закупівлю всього необхідного.

У цьому році в Києві було подано 1137 проектів на громадський бюджет – це справді феноменальна кількість. По всій Україні в деяких містах подають 20-30 проектів, в Києві так багато – тобто люди повірили в цей механізм. На всі 150 мільйонів гривень, які передбачені на фінансування проектів громадського бюджету в Києві, було подано проектів на майже 735 мільйонів, тобто варто замислитись над тим, що цю суму потрібно збільшувати. Ми вже домагаємось того, щоб вона була збільшена – хоча б до 175 чи 200 мільйонів, тому що багато проектів є інноваційними”.

“Ще унікальність громадського бюджету в Україні полягає в тому, що він не регулюється законодавством так, як електронні петиції, він не є обов’язковим, тобто це ініціатива кожного міста окремо – чи хоче воно мати громадський бюджет, чи ні, – зауважує Катерина Іванченко. – В Україні таких міст, які мають громадський бюджет, 150, загальна сума усіх бюджетів участі складає 1 мільярд гривень. Ми збирали усі ці міста на спільний воркшоп, обговорювали з ними цю модель. Були присутні не лише активісти, а й представники органів місцевої влади, котрі погодились із тим, що потрібно залучати більше громадян, вони говорили: «Ми хочемо вибудувати довіру, щоб у нас був спільний діалог. Ми готові розвивати цю модель громадського бюджету».

Громадський бюджет настільки розвинувся, став механізмом, за допомогою якого залучаються громадяни, тому нещодавно Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман на форумі, організованому РПР, заявив, що наступного року з державного бюджету буде виділено 500 мільйонів гривень на національний бюджет участі – це є значущим кроком, адже навіть не у всіх європейських країн є бюджет участі на національному рівні. Україна може стати унікальною країною, яка залучить цей механізм на рівні всієї країни.

Зараз ми спільно з Коаліцією з розвитку електронної демократії розробляємо модель, механізми, продумуємо, як це має відбуватись, щоб не було такого, що подаються проекти з реконструкції шкіл чи встановлення нових вікон в будинки – все це справа держави, саме вона повинна виділяти на це кошти та забезпечувати нашу інфраструктуру. Однією з концептуальних ідей є, що на національний бюджет участі повинні подавати такі проекти, які робитимуть нашу країну інвестиційно привабливою, залучатимуть інвесторів, стануть акселератором таких рішень, що сприятимуть появі нових робочих місць, збільшенню рівня ВВП в країні, робити Україну більш інноваційною, економічно розвиненою та демократичною”.

Громадські коаліції в регіонах: досвід РПР

“На сьогодні наші регіональні коаліції налічують 18 команд, як обласних (Одеса, Львів, Рівне, Кропивницький тощо), так і, наприклад, Богуслав, тобто також в районних невеликих містах, – розповідає про досвід роботи з регіональними організаціями Наталія Євченко, керівниця Секретаріату РПР. – Ми підтримуємо та співпрацюємо з будь-якими коаліціями, незалежно від того, в якому вони місці. Зараз вісім з цих вісімнадцяти коаліцій працюють над власними регіональними дорожніми картами реформ. Ми також попрацювали над тим, щоб ці регіональні коаліції отримали підтримку від донорів, адже нас також підтримують донори. Наразі три коаліції вже отримали фінансування від Pact. Ми провели переговори, і в Pact розробили спеціальну програму, в рамках якої агенція зобов’язується надати підтримку десяти регіональним коаліціям.

Також вони надають підтримку секретаріату на те, щоб ми менторили, передавали досвід, забезпечували співпрацю регіональних експертів на національному рівні та проводили різноманітні спільні заходи, щоб ці коаліції працювали разом. До цього ми намагались проводити спільні заходи, і нарешті у вересні цього року отримали [фінансування] і на секретаріат. Зараз відбувається запуск цього проекту – стартує форум для регіональних коаліцій. Щоправда, дві регіональні коаліції вже встигли пройти у нас стажування минулого тижня, тобто ми з ними активно співпрацюємо. Ми хотіли б і надалі розвивати цю співпрацю, надавати статус регіонального партнера тим коаліціям, котрі пройдуть стажування.

П’ять коаліцій подали заявку на спільний проект, а ми намагаємось забезпечити цю співпрацю. Першого разу ми зібрали їх 1-го грудня 2017 року, привезли сюди більше 450 людей з різних регіонів. Ми спробували зробити 12 тематичних груп, бо хотіли подивитись, чи напрацюють вони якісь спільні пріоритети, наприклад, наші антикорупційники тут та експерти, які працюють в регіонах. Ми побачили, що можуть бути питання, над якими можна спільно працювати. Відповідно, ми хочемо поступово прийти саме до цього. Можливо, наша наступна Дорожня карта реформ (ДКР) буде вже з урахуванням і регіональних, і національних пріоритетів”.

“Найбільша перемога, яка у нас була в 2014-2015 роках – влада чекала активної участі громадськості в державних справах, – вважає Іван Омелян, регіональний координатор РПР. – У багатьох сферах вони чекали пропозицій від громадськості: «Скажіть, як зробити – ми зробимо. Ми, державний апарат, розуміємо, що влада змінилась. Якщо у вас є нові думки, ми їх одразу ж імплементуємо». Наша Дорожня карта реформ – це якраз і є збірка таких пропозицій. Ви ж розумієте, що десь влада їх пускає, а десь ні.

На національному рівні, я вважаю, у нас відбувся вибух в нормативній базі, адже лише РПР зміг пролобіювати 120 законопроектів, які стали законами в Україні. Але що відбувалось далі? Коли ці законопроекти почали імплементовуватись, ми зрозуміли, що вони не скрізь працюють, тому що влада на місцях, – хоч піариться, вітається за руку з громадськістю, – не хоче відкривати всі свої закупівлі, бо ж, наприклад, вже десятиліття краде, а тепер повинна показати, що саме краде. Закони, які були прийняті, на локальному, регіональному рівні почали зазнавати протидії, їх почали підправляти, видавати якийсь місцевий нормативний акт з думкою: «Так, ми прозорі, відкриті, але ось тут, наприклад, ми такими не будемо».

Тоді ми зрозуміли нашу велику помилку – ми не вибудували мережу громадських активістів, які б були готові на всіх рівнях одразу тиснути на владу там, де вона не хоче бути прозорою та відкритою. Пройшло два роки, і в 2016 році ми в РПР вирішили, що потрібно розробити цілу програму регіонального співробітництва для того, щоб підсилювати ті організації, які можуть і хочуть діяти спільно з владою, а інколи проти влади, а саме тоді, коли вона захищається та ховається в темні кутки. Ми проїхали по всій країні, розповіли, як працює РПР, поклали на стіл всі документи – пояснили, як ми приймаємо рішення, як обираємо раду, яким чином працюємо. У 18 містах з 28, в яких ми були, громадські організації почали об’єднуватись. Ми це не вибудовували, вони самі приймали рішення. Коли ці коаліції громадських організацій почали рости, тоді вже ми їх підтримали експертно, як ментори і фасилітатори цього процесу зростання”.

“Партисипація – це той механізм, який влада майже в усіх містах хоче використовувати, – продовжує тему Іван Омелян, – Однак, виникає питання: «А хто ж розподіляє ці гроші?» – у більшості великих міст в комісіях, котрі розподіляють гроші, активісти можуть складати 1/5 частину. В Києві 2/3 – тут громадські активісти змогли дотиснути. Тепер місцеві коаліції разом здійснюють адвокацію того, щоб комісії, відповідальні за розподіл коштів, в більшості складались із громадських активістів. Коаліції на місцях також займаються тим, що лобіюють більшу прозорість, підзвітність органів влади, роблять усе можливе, щоб національні реформи, нові закони, прийняті Верховною Радою, дістались до кінцевого споживача реформ. Адже усі соціологічні опитування в Україні свідчать, що люди не відчувають та не розуміють реформ.

Проблеми будуть в будь-якій країні з такими реформами, якщо держава буде дуже поганим комунікатором, як у нас: про хороше не розповідають, люди цим не користуються, а погане люди бачать кожного дня (поганий транспорт, дороги і т.д.) і не розуміють, як це стратегічно буде вирішуватись, хоч багато де вже закладений під це фундамент. А там, де виділяють кошти на реформи, їх розкрадає місцева влада або ж це відбувається ще на етапі міністерства – громадські активісти про це розповідають. Тому я кажу, що в країні зароджується великий кризовий пухир, коли політики, з одного боку, повинні показувати результат, а з іншого боку – система, яку ці політики збудували, повинна красти; водночас з’являється великий фронт громадських активістів, які не дозволяють красти так, щоб про це не довідались, а ще вони намагаються якось домовлятись, щоб імплементувати те, що можна зробити.

Тому, на мою думку, ми підходимо в Україні до великої соціальної трансформації, коли громадський сектор повинен бути настільки професійним, щоб бути готовим піти в органи влади і зробити ту роботу, яку вони зараз зробити не здатні. У нас, на жаль, недостатньо експертності та мало готовності йти у владу – це зараз ми намагаємось розвивати в наших регіональних коаліціях. Ми зараз їм допомагаємо в тому, щоб вони краще працювали разом, були більш професійними, розвивали експертність та працювали з владою за дуже чітким механізмом: перший крок – аналіз проблеми; другий – комунікація з усіма стейкхолдерами; третій – розробка варіантів вирішення проблеми; четвертий – круглий стіл з владою, де ми знаходимо компроміс та приходимо до одного рішення; п’ятий – адвокація цього рішення, обговорення з кожним депутатом або ж мером, чому за це потрібно проголосувати. І таким чином, приходимо до того, що рішення приймається, а потім ми контролюємо, як воно виконується.

На цьому етапі, коли відбувається виконання і контроль, буває багато випадків, коли влада говорить: «Ми це не зробимо, бо у нас немає інституційної спроможності». Наведу приклад Житомира, де склалась така ситуація: громадські активісти хотіли, щоб в місті був єдиний електронний квиток на трамвай, тролейбус, автобус та, можливо, навіть на маршрутку. Перед місцевими виборами вони про це спілкувались, і одна з партій сказала: «Йдіть до нас в списки. Якщо пройдемо, то ви будете відповідальними за те, щоб його імплементувати». Партія отримала більшість в раді, а людина, яка хотіла це втілити, стала заступником мера з питань транспорту. Третій рік вони реалізовують цю систему, і це перше місто в Україні, де є єдиний квиток. Усе відбувається дуже складно, громадськість часто говорить: «Продався!» – а людина розуміє, в яку яму втрапила, бо до цього там була корупція і багато чого неприємного. Але ж як інакше вийти з цієї ситуації?!”

Міста

“Школа мерів – це перший проект, який був покликаний вирішити найпростішу проблему – дати знання, пояснити, якою є роль міського голови, який предмет його відповідальності, які рішення і як він повинен приймати для того, щоб місто розвивалось, яку політику та на яких принципах здійснювати, якими інструментами, з якою командою тощо – від загального до конкретного”, – розповідає Руслан Рохов, керівник проекту “Школа мерів“.

Ви ж розумієте, що просто пояснити – недостатньо, тому в результаті опанування восьми модулів вони не лише отримують різноманітні знання, дискутують, вивчають кейси, а й навідуються з навчальними візитами до муніципалітетів Польщі. В різні роки це були різні міста: першого разу ми були в Кракові, Познані, Любліні; потім – Краків, Лодзь, Люблін; далі – Люблін, Варшава, Бидгощ, Гданськ, Гдиня, Сопот. Ми намагались, відповідно до тієї групи, яка з нами їде, підняти ті теми і проблеми, які є актуальними сьогодні в українських містах, щоб ті кейси, які були успішно реалізовані, можна було наслідувати, а ті помилки, які були допущені в межах розвитку за останні двадцять з лишком років в Польщі, не повторювати, бачачи, які бувають негативні наслідки, якщо робити такі кроки.

Ми поговорили, повчили, наситили їх певними знаннями, спробували підняти їх спроможності та компетенції, подивились, як усе відбувається в Польщі, але зрозуміли, що цього все одно недостатньо. Важливо побачити, чи є в них певна логіка, чи присутній такий спосіб мислення, а для цього потрібно подивитись, як вони це роблять на практиці – покласти на папір свої думки, бачення та розробити стратегії розвитку міста, у відповідності до тих речей, котрим ми їх навчали, залучаючи в цей процес ключових зацікавлених сторін (як кажуть на заході – стейкхолдерів), щоб картинка не була одноосібним баченням та ідеєю майбутнього лідера команди, а ідеєю ключових гравців місць.

Потрібно, щоб кожен розумів: де я в цій ідеї майбутнього, чому я маю щось робити, щоб ця стратегія була реалізована. Важливо, щоб це не був, як в пострадянських країнах часто буває, «документ полковника» (як кажуть у Польщі), який лежить на поличці, а люди в реальності живуть по-іншому.  Для того, щоб такого не було, потрібно, щоб в громаді були люди, котрі хочуть, щоб ця стратегія була реалізована. Кращого способу зробити так, щоб ця стратегія реалізовувалась, ще ніхто не придумав, аніж залучити людей, врахувавши їхні бажання та інтереси в цій картині майбутнього міста. Ми працюємо за цією логікою, і на виході з навчання наші слухачі повинні захистити свою стратегію розвитку міста перед експертною комісією”.

“Ми підготували базові проектні рішення, щоб мери знали і могли, але потім проаналізували ландшафт і побачили, що це працює лише там, де мери цього хочуть. У наших випускників, які стали мерами або ж заступниками, є драйв, вони намагаються щось робити. А в інших містах мери часто знають, що робити, бо вони вже не першу каденцію на цій посаді, але не мають бажання, –  ділиться досвідом Руслан Рохов.

У нас, наприклад, сільський голова в селі Петропавлівська Борщагівка поряд зі столицею, вже 34 роки на цій посаді, він вже довше головує, ніж ми маємо незалежність. Очевидно, якщо людина не хоче, то вчи її чи не вчи, створюй інструменти чи ні – вона все одно не буде нічого реалізовувати. Ми розмірковували над тим, як вирішити цю проблему. Передусім, нам здалось, що якщо створити об’єктивний інструмент оцінки ефективності роботи мерів, то це був би певний стимул. Адже можна сказати, хто хороший, а хто ні не суб’єктивно (бо він, наприклад, з іншої партії), а об’єктивно – за певними  параметрами. Так виникла ідея створити City Progress Index – індекс динаміки розвитку міста, щоб можна було вимірювати, як місто саме над собою зростає, порівнюючи стан речей за певними індикаторами цьогоріч та минулого року і бачити, чи з’являється дельта, тобто, чи ми зростаємо за цими індикаторами, чи ні.

Коли ми будемо порівнювати різні міста за цією дельтою зростання, то зможемо сказати, яке місто швидше розвивається, яке повільніше, а можливо, десь міста деградують. Можна буде стверджувати, що там, де міста деградують, погані мери, бо за їх каденції ситуація погіршилась; там, де прогресують – кращі мери; а найкращі там, де найбільша динаміка розвитку”. Більше.

 Замість висновків

Олександр Солонтай, експерт з політики: “Ми переможемо, тому що є залученість мешканців, а залученість – це заробітки, можливість жити на своєму місці, а не емігрувати, не виїжджати. Реформа децентралізації є комплексною, вона охоплює все, пронизує усі сфери, це концептуальне питання, реальна декомунізація. А децентралізація реально змінює спосіб проживання у певному місці: не так, що я – громадянин держави, і держава вирішує мою долю, а я і мої сусіди є членами нашої громади, яка має той чи інший економічний профіль, і ми всі питання вирішуємо тут за наші кошти, адже це наша економіка і наша громада, ми тут усе вирішуємо, окрім питань, якими займається держава, як от армія, посольства, форма паспорта тощо”.

“У нас і зараз дуже багато звучить: «Зрада, зрада!», – зауважує Наталія Євченко, керівниця Секретаріату РПР. – Нам потрібна підтримка суспільства для того, щоб люди – особливо в цей передвиборчий період – не купувались на популістські гасла й обіцянки, а для цього вони повинні знати та розуміти, що робота, все ж таки, ведеться. Зараз у нас вже є базове законодавство в багатьох сферах, тепер постає задача його правильно імплементувати, а не заважати роботі цих інституцій.

Так, ми збудували антикорупційну інфраструктуру, але, на жаль, поки створюються такі умови, щоб вона не працювала. Тому тут іде боротьба: законодавство прийняли під тиском, а тепер потрібно боротись за те, щоб цим інституціям не заважали і вони нормально працювали. Люди вже і так негативно реагують на реформи. За останніми опитуваннями найважливішою вважають антикорупційну реформу, але і найбільш провальною також вважають саме її. Медична реформа показала, що 50% людей взагалі не знають, наприклад, як підписати декларацію з лікарем, хоч, можливо, вони б це і зробили – відповідно, відчувають негатив, адже раніше вони знали, що робити, а тепер ні, і ніхто їм не пояснює”.

“Те саме відбувається і в інших сферах, – підсумовує Наталія Євченко. – Цих кроків просто зараз не видно, бо вони запрацюють через п’ять років. Ми знаємо, що такого законодавства не було, а зараз воно є, і якими зусиллями це далось, відповідно, і людям треба пояснювати, що є певні здобутки. Насправді, ми ж не можемо сказати, що Кабмін чи міністерства взагалі не працюють. Коли ми буваємо на зустрічах, то вони розповідають, що багато чого робиться, просто цих кроків поки не видно, адже потрібен час, щоб це запрацювало. Наприклад, що дає Угода про асоціацію? Опитування свідчать, що люди не можуть точно пояснити, що вона передбачає, кожен сприймає по-різному, а головне – не розуміють, що стане краще саме для них, коли ця Угода буде імплементована, як це позначиться на їхньому житті – це потрібно пояснювати, щоб здобути позитивну підтримку не лише від міжнародних партнерів та інституцій, а перш за все, серед населення України, бо ж голосувати будуть громадяни”.

“Колеги з Грузії нам завжди кажуть: «Якщо бачите, що структура працює, разом з нею вибудовуйте нову, а потім зносьте стару і ставте нову» – так в Україні не завжди виходить, особливо на місцевому рівні, – зауважує Іван Омелян, регіональний координатор РПР. – По цьому циклу необхідна дуже велика співпраця з владою, що в Україні не завжди вдається. З іншого боку – потрібно зберігати прозорість та відкритість, адже як тільки ви заходите в кабінет, де вас ніхто не бачить, люди починають думати, що ці активісти дуже погані.

Тому у нас є декілька дуже узагальнених порад. Зокрема, прозорість та відкритість в усіх питаннях, всі пункти циклу проходять лише публічно. Зараз ми намагаємось експертно та комунікаційно підтримати усі коаліції, і в роботі з владою також. Є надія на те, що вже на наступних місцевих виборах такі Дорожні карти реформ, які в нас є для країни, будуть в кожному місті, і кожен кандидат, котрий захоче прийти у владу, буде розуміти, що потрібно громадськості. І це, я вважаю, є нашим великим спільним громадським досягненням, що ми змогли об’єднатись не заради грошової вигоди, а задля конкретних змін, яких ми хочемо досягнути”.

“Зараз ми реалізуємо проект «Е-рішення для громад», де розробляємо повністю електронну систему, наприклад, реєстр активів, майна, землі. Усі білі плями, які є в реєстрі землі на певних територіях, будуть зафіксовані, занесені в електронну систему, тобто усе буде прозоро та доступно. У нас буде 10 пілотних громад, котрі матимуть повний реєстр своєї землі, бачитимуть, які податки сплачуються за цю землю, відслідковуватимуть усі надходження. Ця інформація буде доступна усім громадянам та значно знизить рівень корупції в країні”, – поділилась планами Катерина Іванченко, експертка Центру розвитку інновацій.

“Все йшло рутинно. А тепер потрібно йти зі світом в ногу, і для того, щоб наздогнати те, що відбувається в Європі та інших країнах, нам потрібно дуже багато працювати на рівні управління та ще на початку створення громади думати, що нам з цим робити, – говорить Наталія Ключник,  виконавча директорка Всеукраїнської асоціації органів місцевого самоврядування “Асоціація сільських, селищних рад та об’єднаних громад України”, – Хочу сказати, що за чотири роки в Україні, багато змінилось: з’явились нові школи, спортзали тощо – тобто з’явилась нова якість життя. Звісно, ми лише на порозі, тільки почали це робити серйозно, оскільки одна людина, чи то Президент, чи депутат, не може щось змінити – всі мешканці мають включитись в цей процес. Якщо всі мешканці не включаться, нічого не буде. Звісно, одні ставляться позитивно, а інші не вірять. У нас більше 800 громад, які об’єднались, а решта все одно ще придивляються. А перших було лише 159, тому перші успіхи дуже важливі”.

“Загалом, світовий тренд – це наявність окремого Міністерства з міського розвитку. Це не про регіональний розвиток і вирівнювання ям, прогалин в розвитку, тобто підтягування слабших, це про стимулювання того, щоб міста були кращими. Є різні політики, але якщо це наш пріоритет, якщо ми говоримо про децентралізацію в Україні, то, на нашу думку, це мало б бути ключовим завданням (як мінімум – серйозна складова міністерства з окремим заступником міністра з цих питань, а максимум – окреме міністерство, яке б цим опікувалось)”, – Руслан Рохов, керівник проекту “Школа мерів“. 

…………………………………………………………………………………….

Матеріал підготували: Ірина Гузій, Любов Єремічева
Фото: Віталій Ніщименко, Слава Сергійчук