Prostir Talks з правозахисниками/цями: ЩО українці знають і думають про права людини

Громадський Простір

Щорічно 10 грудня, за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, знаменуючи річницю ухвалення Асамблеєю Загальної декларації прав людини в 1948 році, відзначається День прав людини. З цієї нагоди у Києві та по всій Україні проходили тематичні заходи, зокрема у столиці відбулась Національна ​​правозахисна​​ НЕконференція, одним із аспектів якої стала презентація результатів загальнонаціонального дослідження “Що українці знають і думають про права людини”. Звіт став результатом співпраці Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Центру інформації про права людини та Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва за підтримки ПРООН в Україні. З результатів дослідження, зокрема, випливає, які цінності є головними для прав людини, на думку українців, адже представлено і регіональний зріз.

Власне цьому надактуальному питанню – ЩО українці знають і думають про права людини – ми вирішили присвятити вже традиційний Prostir Talks, запросивши до бесіди експертів/ок у сфері прав людини. Ми говорили про загальний рівень знань суспільством своїх прав, про тенденції у правозахисному русі, наскільки він є сильним у просвіті, про цікаві, і головне корисні проекти, які дають можливості та інструменти для покращення своєї обізнаності щодо прав людини. 

До Prostir Talks долучилися:

Олександра Романцова, заступниця голови правління ГО “Центр Громадянських Свобод”
Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
Тетяна Печончик, голова правління Центру інформації про права людини
Світлана Колишко, керівник групи з прав людини, координатор проекту “Зміцнення потенціалу офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, Програма розвитку ООН в Україні
Ксенія Семьоркіна, координаторка моніторингу імплементації Національної стратегії у сфері прав людини Української Гельсінської спілки з прав людини

та представники команди Громадського Простору: журналісти Любов Єремічева (модераторка) та відеоредактор Віталій Ніщименко (фото/відео).

Що українці знають і думають про права людини

 “Права людини для мене є, перш за все, професією, і в мене склалось враження, що про них стали більше говорити, – говорить Олександра Романцова, ГО “Центр Громадянських Свобод”. –  На жаль, традиційно їх частіше за все використовують в той момент, коли ними трошки треба “поторгувати”, бо хоч кожен політик має бути правозахисником, проте в нашій державі це не завжди так. 

Традиційно, люди знають про свої соціальні права, і, як не дивно, право на своє слово, на вираження своєї думки – це власне те, що, мабуть, найбільше артикулювалось під час Майдану.

 Якщо говорити про рейтинги, то це одне з перших прав, яке в Україні називають найбільше людей. Але сказати, що люди чітко розуміють, як ці права мають захищатися чи, наприклад, чітко розрізняють права людини і громадянина – тут вже складніше. Частіше за все, власне, у цьому дослідженні, люди називають Конституцію, як один з документів, де дійсно, відповідно до міжнародних норм, є про права людини – проте вона, перш за все, для громадян. Тому на семінарах  до вступного курсу з прав людини, в рамках правозахисних уікендів, це один з моментів, які доводилось пояснювати. Наприклад, спільнота в’єтнамців має право вийти на Майдан і проводити свій мітинг, навіть якщо вони не громадяни України. Запитується: “І що – наша поліція має це забезпечувати?” Так, має, бо це право людини, а не обов’язково право  громадянина.

Отже, моє враження, що про це почали більше говорити, цікавитись, але це ще не абетка, не таблиця множення, яку вже всі не люблять, але точно знають. На жаль, ще ні”.

Ксенія Сємьоркіна, координаторка моніторингу імплементації Національної стратегії у сфері прав людини УГСПЛ, підтвержує: “Дійсно, українці починають більше цікавитися правами людини, розуміти саме цінність людини, її гідності, свободи, людського життя. Метою Національної стратегії є саме те, аби державні службовці, при прийнятті будь-яких управлінських рішень, керувалися, в першу чергу, правами людини. На жаль, ми бачимо тенденцію, що права людини є лише складовою галочкою для виконання чергового завдання, яке було поставлене перед урядом.

Втім, влада все ж починає розуміти важливість прав людини,  у правоохоронних органах було створено Управління забезпечення прав людини в Національній поліції, Управління моніторингу дотримання прав людини в Міністерстві внутрішніх справ. Тобто, ми починаємо бачити, що права людини, міжнародні зобов’язання України, починають діяти”.  

“Освіта – це один з найважливіших аспектів, на які ми звертаємо увагу, – продовжує думку Ксенія Сємьоркіна, –  Йдеться і про формальну, і про неформальну освіту. Національною стратегією передбачений  блок із підвищення обізнаності у сфері прав людини. Ми повинні починати зі школи, вчити дітей, але також необхідно акцентувати увагу на тих, хто їх навчає – на вчителях, які будуть викладати ці права людини, на тому, чи вони самі дотримуються цих принципів, і чи є сприятливий клімат у трудовому колективі, між викладацьким складом та адміністрацією, чи дозволяють ці норми поведінки доносити цінності  потім до учнів. Тому зараз, за ініціативи УГСПЛ з Міністерством освіти та науки, буде розроблятися цілий план дій з підвищення рівня обізнаності у сфері прав людини, будуть складатися навчальні програми. Але один із ризиків, які ми бачимо, у тому, що курс прав людини, який повинен викладатися в школах, буде як дисципліна на вибір, не обов’язковою. Для нас є пріоритетом, щоб права людини були включені всюди. 

Що українці знають і думають про права людини? – дослідження 

Ми обмірковували, як краще підійти до цього питання: чи спочатку ми беремо конкретний курс прав людини, який будуть викладати професіонали, чи це має бути інтегровано – тобто всі предмети мають включати в себе права людини, чи то історія, чи то держава і право… Оскільки, в основному, зараз права людини викладаються в контексті правознавства, але, як відомо, це лише частинка знань в межах Конституції України. Тому ми сподіваємося, що вчителі будуть зацікавлені, оскільки це і їх права також, і вони зможуть передати, навчити цінності прав людини, гідності кожної особистості. Потім сподіваємося перейти на університети, і третій етап – це вже навчання держслужбовців, відповідно суддів, адвокатів. В УГСПЛ є такий проект, де навчаються адвокати, судді – на жаль, не всі з них знають, що таке права людини. Багато ставлять питання: “Є права, а як же обов’язки?” Вони це ототожнюють, бачать все в комплексі, не бачать різниці між правами громадянина і правами людини, і що це обов’язок держави забезпечувати і поважати права людини”. 

Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, пояснює Громадському Простору: “Коли ми говоримо про рівень обізнаності, то саме це й стало об’єктом дослідження, яке було проведено в кінці минулого року і було презентовано в цьому році.

Ситуація показує, що рівень ознайомлення людей і розуміння в тому, наскільки їхні права дотримуються, захищаються, розвивається. В цьому дослідженні, зокрема, цікавим було те, що різні професійні групи чи групи за певною оформленістю, належністю – чи це правозахисники, чи вчителі, скажімо, визначали своє ставлення до таких основних прав, які захищаються, і до можливості втручання держави в порушення прав. Зокрема, наскільки визнавалося співвідношення і можливість поступитися правом відносно ситого життя чи навпаки, наскільки толерантне у нас суспільство по відношенню до окремих груп, які є вразливими, і загалом – наскільки індикатор дотримання в умовах здійснення збройного конфлікту на Сході України вплинув саме на загальний стан дотримання прав людини.

Якщо ці питання можна підсумувати, то можна сказати, що, звичайно, в Україні відбувається розвиток і правозахисного руху, і правоусвідомлення, як процесу. Питання показували, що відповіді є диференційованими, респонденти розуміють і складність, і різні рівні захисту… Скажімо, не можна дати однозначної відповіді, і це буде показано в презентаціях – є різні групи в кожному опитаному кластері, які дають різні оцінки цій ситуації, оскільки є різний рівень знань, різний рівень залучення до самого правозахисного середовища, і знання, і розуміння цього. Загалом, на сьогоднішній день, є великий потенціал, тому що права людини ще не є на першому місці. Це – одна з наших резолюцій щодо цього дослідження. Є над чим працювати, є недооцінка правозахисних організацій. Правозахисні організації мають самі позиціонувати себе більше і потужніше в суспільному житті, в правозахисті. І це також один із висновків. Крім того, є національні механізми захисту прав людини, які також мають бути покращені і актуалізовані більш серйозно”.

Світлана Колишко, Програма розвитку ООН в Україні, продовжує колегу: “Дійсно, можливо, прогрес є, але працювати ще багато. Адже у людей є бажання, щоб все було добре, є загальне враження, що права людини асоціюються з тим, що є добре і всі прагнуть до цього. Але співставлення бажання конкретної людини, щоб все було добре і щоб її права були захищені, і перевірка її власної готовності до захисту, до рівного ставлення до інших – ось це просідає.

Дійсно, люди хочуть, щоб права були захищені, але самі дуже мляво їх захищають. Вони побоюються вразливих груп, і тому, мені здається, саме побоювання і нерозуміння відмінностей викликає певну готовність до обмеження. Недостатній рівень толерантності, я вважаю, дещо обумовлений незнанням і нерозумінням, а не тим, що дійсно ми такі нетолерантні, а можливо тим, що ми не до кінця розуміємо проблему. 

Було помітно, що є дуже серйозні регіональні відмінності, які говорять нам про те, що конфлікт дуже серйозно вплинув на ставлення, на цінності людей. І ті, хто на собі відчули серйозність і реальність порушень своїх прав, набагато більше почали їх цінувати і також набагато більше почали цінувати права інших людей. Звісно, погано, що ми опинилися в такій ситуації, але, можливо, саме вона нам допомогла трошки оцінити те, що ми маємо. Адже дуже часто ми не цінуємо те, що маємо”. 

“Коли ми проводили опитування, для нас також було важливим з’ясувати ціннісну картину – як українці ставляться до тих чи інших цінностей, які лежать в основі прав людини, –  доповнює колег по дослідженню “Що українці знають і думають про права людини” Тетяна Печончик, – Ми побачили по всій Україні, що найбільшою цінністю для людей є свобода. Так само вони цінують гідність, справедливість, тобто те, що лежить в основі концепції прав людини. Але якщо говорити про розуміння цієї концепції, то тут ми побачили, що, на жаль, цього недостатньо. Для них права людини – це якась розмита абстракція, вони не знають її природу, а звідти вони не розуміють, коли їхні права порушуються, часто не знають, як їх можна захистити або не вірять в можливість такого захисту. 

Дуже важливо, що права людини лежать у площині відносин людини і держави, людини і влади, а для населення права людини, як ми бачили з багатьох уточнюючих питань, це будь-що. Наприклад, вони не відрізняють правопорушень від порушень прав людини. Якщо сусід у сусіда вкрав курку, це не є порушення прав людини, але це є очевидним правопорушенням. Хоча для наших громадян такі ситуації чи подібні – наприклад, в супермаркеті продали прострочені продукти, – все є порушенням прав людини. Відповідно, не маючи чіткого розуміння концепції (а це розуміння не дає ні система шкільної освіти, ні університети), люди не знають, куди можна звернутися, як відстояти свої права в тих чи інших ситуаціях, коли вони були порушеними”.

“Саме тому з цього понеділка ми починаємо регіональний тур – стартуємо по шести містах України із цим дослідженням, будемо там проводити презентації для місцевих журналістів, громадських активістів, ходити на ефіри на місцеві телеканали, радіостанції, – додає Тетяна Печончик, – Ми матимемо пересувну виставку, яка мандруватиме з нами по вулицях, де ми розповідатимемо людям про дослідження, та його результати, а також про різні конкретні механізми захисту прав для того, щоб вони не боялися їх відстоювати і знали, куди звернутися”. 

“Хотів би додати ще такий цікавий факт, що серед тих інструментів, до яких люди вважають варто вдаватися для захисту прав, на сьогоднішній день найбільш ефективним майже всі респонденти визначили не рівень судового захисту прав людини, а засоби масової інформації, – зауважує Олександр Павліченко, –  Тобто, ЗМІ в усвідомленні більшості із опитуваних категорій,  є тим інструментом, через який можна досягнути поширення інформації і, можливо, вплинути на розв’язання ситуації з порушенням. Це є досить показово, тому що не виокремлюються ті механізми, які мали б стояти на забезпеченні прав людини – судовий механізм, чи безпосередньо ті групи, в тому числі, й правозахисне середовище, які мали б опікуватися саме цією проблемою. Власне, це так само наштовхує на міркування, що варто і треба робити далі, щоб змінювати цю ситуацію на краще”. 

Чи різниться рівень знань прав людини у різних суспільних групах?

 “По відношенню до поліції та державних органів, права людини хоча би стали темою, яку вони бачать у своїх програмах, – говорить Олександра Романцова, – Я не скажу, що вони достатньо глибоко їх вивчають – на жаль, ще не має такого вільного викладання і кількості викладачів, які б надали легко, зрозуміло, перш за все, дорослим людям це розуміння.

Звичайно, серед дітей, студентів, цей відсоток більший. Програм навчання прав людини в школі багато. До нас часто звертаються викладачі, які навіть на нашому сайті знаходять методичні розробки. Ось, наприклад, є невеличка брошура, проте вона включає основні фундаментальні права і основні покажчики-документи, на які треба посилатися. Вчителі звертаються, бо в програмі з’явилась потреба провести одне чи два заняття на тему прав людини, а підготовки, методичних матеріалів ще немає. Тому просунуті вчителі самі шукають в Інтернеті.

Був дуже відомий проект Компас, втім, ще не має контакту між тими, хто поширює інформацію про права людини і тими, хто, власне, ними цікавиться. У цьому є трохи проблема. Правозахисникам потрібно частіше виходити зі свого “гетто” і говорити з людьми. Адже коли ми спілкуємося у своєму експертному середовищі, нам зрозуміло, всі ж в курсі, все окей. Нас може тисяч 3-5 але для 42 мільйонів це замало”.

“Щодо професійних груп, то тут є впевнена, покращена самооцінка кожної з них, – коментує дослідження “Що українці знають і думають про права людини” Олександр Павліченко, – Наприклад, судді вважають, що кращим інструментом захисту прав людини є саме суд, правозахисники піднімають на досить високе місце правозахисні організації, правоохоронні органи ставлять себе на високе місце (у поліції на першому місці ЗМІ, на другому поліція). Тому є вплив професійного чинника і характеру відношення респондентів до тієї чи іншої групи на результат. Разом з тим, він показує, наскільки інші універсальні механізми, такі, як Європейський суд з прав людини, оцінюються цими групами, як належний інструмент. Ті ж самі судді, правозахисники, медійне середовище досить високо ставлять цей інструмент, що є важливо. 

Якщо ми порівняємо цю ситуацію, скажімо, з двадцятирічною давністю, коли навіть не було довіри до універсальних інструментів, які існують і на європейському, і на світовому рівні, то зараз це починає працювати і мати вплив. 

Ми повинні працювати над тим, щоб ті самі рішення Європейського суду були належним чином імплементовані (це одна з проблем України – невиконання судових рішень, в тому числі, Європейського суду). Це великий потенціал, який може вплинути на посилення судової системи в Україні. Відповідно, через належне функціонування цієї судової системи можна справити позитивний влив на захист прав людини”. 

“По регіонах і по вікових групах, дійсно були відмінності, – говорить Світлана Колишко, – Вони є дуже очевидними, тому що, як правило, вікова група  від 30 до 45, середня, була більш активна в захисті своїх прав, молодь просто ще не знає або не зіштовхується із цим, а люди старші взагалі не звикли до таких речей. Тому ця вікова категорія виділялася більш активно – готовністю захищати свої права. Так само і по рівню освіти – ті, хто мають вищу освіту, ті більше захищають свої права. І по достатку – найменше прагнуть і готові захищати свої права ті, хто мають менший рівень достатку. Це доволі очевидні речі, але вони чітко підтвердилися в дослідженні”. 

Тетяна Печончик коментує регіональні відмінності, які виявило дослідження:”Справді, воно показало те, що люди, які на власному досвіді зіштовхуються з обмеженнями своїх прав, бачать конфлікт, його наслідки – набагато більше цінують свої права і свободи. Одним із питань було те, чи готові люди віддати державі частину своїх прав, щоб отримати більше достатку. Це запитання в регіональному розрізі якраз показало те, що, наприклад, на Донбасі, на підконтрольній Україні частині Донбасу, очевидно (ми не могли працювати на іншій території), половина людей не готові віддати свої свободи в обмін на достаток. Хоча на решті території таких менше третини. Тобто, тут ми бачимо певний запит людей – коли вони безпосередньо зіштовхуються із загрозою втратити свою свободу, свої права, то починають набагато більше це цінувати. 

Інше питання було про ставлення людей до тортур, до самосуду. Тут ми бачимо також, що на Донбасі – дуже-дуже маленький відсоток людей підтримують часто незаконні методи здійснення правосуддя, або такі обмеження прав людини, як тортури. Це є світовою забороною – не можна катувати людину за будь-яких умов. У даному випадку, ми бачимо, що на Донбасі щодо тортур відсоток чи півтора людей, які сказали, що так, ворогів можна катувати. Хоча в інших регіонах України цей відсоток людей є більшим.

Так само інше сенситивне питання – щодо злочинів, які були вчинені українськими військовими чи представниками добровольчих батальйонів –  можна їх виправдати, чи ні. Так само на Донбасі значно менший відсоток тих, хто сказали, що такі злочини можна виправдовувати, ніж в інших регіонах України. Для нас це не говорить про те, що на Донбасі живуть якісь особливі українці. Очевидно, що це говорить про те, що люди, які зіштовхуються з конфліктами та обмеженнями своїх прав, зовсім по-іншому дивляться і оцінюють ті чи інші питання дотримання прав людини”. 

Тенденції у правозахисному русі

“Люди мають досить позитивне бачення портрету правозахисника, – розповідає Тетяна Печончик, –  Набагато більше люди відзначали якісь позитивні характеристики – наприклад, правозахисники, як ті, хто бореться за справедливість. Втім, коли ми запитували, яких правозахисників вони знають і чи знають взагалі, то побачили, що тільки кожен п’ятий українець знає когось конкретно. Коли ми попросили назвати таких правозахисників, то виявилося, що цих людей ще сміливо можна поділити на два, тому що половина з названих, тих, кого вони вважали правозахисниками, не є правозахисниками. Вони називали поліцію, чи навіть олігархів, які надають гуманітарну допомогу тощо.

Тобто, реально рівень обізнаності людей з правозахисними організаціями, конкретними правозахисниками, не перевищує 10%. Це означає, що для самого громадянського суспільства є дуже велике поле для роботи, для того, щоб підвищувати поінформованість людей про свою роботу, але не тільки. В державі має працювати освіта з прав людини, починаючи ще з дитячих садочків, в школах, університетах – люди мають звідти отримувати знання про права людини. Очевидно, тут є роль для органів державної влади, Офісу Обмудсмена і правозахисних організацій, які  мають більш активно займатися правопросвітницькою діяльністю,  адже тільки силами одних громадських організацій не можна вирішити проблему поінформованості людей про свої права”. 

“Зростає кількість ГО в цілому, не тільки правозахисних, але й громадських організацій, які працюють на основі прав людини, після Майдану їх значно побільшало, – розповідає про тенденції в секторі Олександра Романцова. – З іншого боку, вони наповнилися людьми, які є професіоналами у різних сферах, частіше в бізнесі, і які після Майдану вирішили перейти до правозахисту. Я одна з таких – власне, я до цього сім років працювала в банківській сфері, а після Майдану вирішила змінити сферу своєї діяльності на правозахист. А це привносить більше менеджменту і розуміння стратегії, в тому числі розуміння, що широка аудиторія – це те, на що ми маємо працювати. Плюс, звичайно, розповсюдженість соціальних мереж дозволяє достатньо швидко дістатись тих, хто цікавиться. Звичайно, лишається питання щодо тих, хто не цікавиться, але воно їм потрібно… Але тих, хто цікавиться, дістаємось легко і пропонуємо їм різні опції. Я не скажу, що правозахисники збирають стадіони  своїми заходами, але якщо форма цікава, під цільову аудиторію, то це дає гарні результати. Ми, наприклад, проводимо невеличкі правозахисні брейн-ринги для студентів, розповідаємо про права людини у формі логічних питань, командних завдань. Їм це цікаво. Головне, щоб правозахисні організації думали про свою цільову аудиторію, обирали ті форми, які будуть цікаві їй”.

“Можливо, громадянське суспільство багато чого робить, але наша громадськість загалом дуже пасивна, і дані дослідження це дуже яскраво продемонстрували, – відверто коментує Світлана Колишко, – Щодо правозахисників говорять: “Це класна робота, ви все правильно робите”, підтримують цю діяльність, але чи готові ви самі долучитися до правозахисного руху?.. Фактично, у нас вийшло, що 19% чи біля того готові підписувати петиції, а до активних дій взагалі готові менше 20%. Знову ж таки, люди говорять, що вони готові, а чи готові насправді, чи вони будуть це робити, невідомо. Тому у нас є певна пасивність населення, чи це втома якась…”

“Це вплив патерналізму, системи, коли всі права забезпечувала держава, – продовжує  цю думку Олександр Павліченко, – Власне, ми відходимо від цієї системи, але для цього має бути сформовано новий підхід для того, щоб кожен розумів: ніхто не прийде захищати його права замість нього. Якщо є кошти, можна наймати адвоката, який буде працювати – це одна ситуація. Або ж треба об’єднуватися і якось спільно вирішувати питання – коли йдеться про захист довкілля, боротьба з тими порушеннями, які спричинюють системно на державному рівні, можливо, порушення права на свободу мирних зібрань.

Зараз відбувається формування моделей поведінки. Це показало навіть опитування щодо того, наскільки змінилася ситуація, яка відбулася після Майдану – покращилася чи погіршилася ситуація з правами людини в Україні. І відповіді ці зовсім неоднозначні, тобто, більшість вважає, що ситуація покращилася щодо окремих прав, але не щодо всіх. Тут є такий диференційований підхід. Ми розвиваємося, ми зараз в дуже транзитивному процесі. І тут важливо, щоб була позитивна динаміка такого розвитку. Для цього потрібно, щоб залучалась молодь, щоб вона була навчена, щоб існували такі механізми захисту права, які будуть ефективними, щоб це було не на словах, а справді реальним досягненням, здобутком, щоб це починалося ще зі шкільної лави, в університеті. Ми знаємо, що молодь є тим активним двигуном, який сприяв підтримці всіх русів під час подій Майдану 2004-2005 років, і останнього, 2013-2014 років. Власне, потрібно, щоб цей потенціал реалізовувався в результати, які б створювали дійсні механізми, які працюватимуть на національному рівні”. 

“Зараз ми бачимо, що дуже посилилася неформальна освіта, – зазначає Ксенія Сємьоркіна, – Це і тренінги, і семінари, і курси. Вже є зацікавленість і шкіл, і університетів, у тому, щоб запрошувати правозахисників, аби вони розказували про права людини. Зараз це дійсно дуже посилилося, що є приємно. Люди після цього навчання загоряються і хочуть далі нести цю ідею. Тому ми дійсно маємо надію, що не лише правозахисники, як професіонали, будуть здійснювати просвіту, а також кожен із нас буде розповідати один одному, своїм друзям, колегам і тим самим будемо підвищувати рівень обізнаності у сфері прав людини. 

На жаль, дійсно є проблема щодо того, наскільки це професійний рівень, але я впевнена, що ми виправимо цю ситуацію. Для цього проводяться моніторинги оцінювання, за результатами чого надаються рекомендації, і тим самим ми виправляємо і ті помилки, які є”. 

Проекти/ініціативи для підвищення обізнаності у сфері прав людини

 “Вже не один рік здійснюється мандрівний фестиваль документальних фільмів Docudays, який супроводжується цілою низкою заходів, – розповідає Олександр Павліченко, – Це і зустрічі із правозахисниками, обговорення конкретних тем, які хвилюють на місцевому рівні саме те середовище, де відбувається фестиваль. І це є одним із прикладів, як працює правоосвіта на регіональному і національному рівні. Але це є одним із компонентів, який не створює повну мозаїку, це лише фрагмент, можливо, 5-7%.

Ось в чому велика проблема – правозахисні організації та ініціативи практично не підтримуються на місцевому рівні тими ж місцевими громадами, органами місцевого самоврядування. Це виключно рідкісні випадки, коли є співпадіння інтересів, але такої загальної практики не існує. Коли ми здійснимо цей крок і коли ті ж самі правозахисні організації матимуть можливість спиратися, безпосередньо, на органи місцевого самоврядування, на всю місцеву громаду, це стане новим етапом. І я сподіваюсь, що ми будемо слідкувати через інші подібні дослідження за тим, як буде змінюватися позитивна динаміка”. 

“Насправді, корисних проектів дуже багато. Це можуть бути тематичні семінари, тренінги тощо. Тут дуже важливо те, про що вже сказав пан Олександр – якщо це не буде системно, якщо це не буде зважено, і не буде певної загальної картини, то це буде дійсно марно. Без співпраці з державними місцевими органами вибудувати таку логічну систему не можна. Міжнародні організації завжди намагаються підтягнути державний сектор, місцеву владу до будь-яких акцій. Тобто, якщо ми говоримо про цей регіональний тур, ми знову намагаємося підтягнути і Офіс Уповноваженого, і Безоплатну правову допомогу, адже це саме ті механізми, які також можуть бути використані людьми. Відтак, просто поінформувати про права – це мало, треба дати ще реальний механізм, яким люди зможуть користуватися. Це загальна робота – не лише громадськості, правозахисників, а всіх, адже реалізація права кожної людини залежить, багато у чому, від самої людини. Якщо людина буде сидіти і взагалі нічого не робити, її права будуть порушуватися, жоден правозахисник, жоден адвокат їй не допоможе”, –  додає Світлана Колишко. 

“Дійсно, є багато програм освіти з прав людини, які в тому числі працюють в регіонах, – говорить Тетяна Печончик, – Серед таких, я би ще хотіла згадати програму Розуміємо права людини, яка спрямована на різні цільові групи і є різні курси з прав людини. Кілька років тому у нас з’явився Освітній дім з прав людини в Чернігові, на базі якого проходить дуже багато просвітницьких семінарів.

Останніми роками з’явилися онлайн курси з прав людини на таких платформах, як Prometheus, vumonline. Це те, що дозволяє заповнювати якісь прогалини, однак не вирішує ситуацію на системному рівні. Адже для того, щоб всі люди могли дізнаватися про права людини, про те, як їх захистити, має ефективно працювати система формальної освіти. Школи, університети мають подавати цю інформацію, і подавати її правильно, коректно.

У цьому плані ми працюємо зараз із колегами з правозахисних організацій, щоб в рамках тих реформ, які зараз відбуваються в освіті, теж включали компонент прав людини. А до того, поки ця реформа не відбулася, не запрацювала системно, ще дуже важливою є роль ЗМІ. Адже саме ЗМІ, як показало наше дослідження, є, в уявленнях українців, не тільки найбільш ефективним способом захисту їхніх прав, а ще й каналом, на підставі якого люди формують уявлення про права людини. ЗМІ є на першому місці, тому для нас зараз важливо в короткостроковій перспективі працювати саме з журналістами, які через свої історії, новини, публікації показують людям конкретні ситуації порушення прав, їх відстоювання.

На жаль, ми не можемо сказати, що всі журналісти на загал розуміють, що таке права людини. Тому зараз ми ще ведемо окремі курси для журналістів. У цьому році ми започаткували разом із колегами з ПРООН піврічний курс з прав людини для викладачів факультетів журналістики, для завідувачів кафедр журналістики з 20 вузів України. Ми зараз працюємо з викладачами для того, щоб вони передавали ці знання своїм студентам-журналістам. Потім ці студенти будуть тими, хто прийдуть в ЗМІ і хто зможе більш фахово і компетентно висвітлювати ці питання”. 

 “У нас в УГСПЛ є цікавий проект – Всеукраїнська школа з прав людини, – розповідає Ксенія Сємьоркіна, – Це такий інтенсив, який проходить кожного року буквально на десять днів, куди запрошуються люди віком від 18 до 30 років (це для молоді), з різних сфер. Туди інтенсивно, зранку і до ночі приїжджають різні правозахисники і експерти з різних сфер, які в експрес-курсі навчають студентів. Я була однією із випускниць такої школи. Напевне, їх було десь 12. Коли я зустрічаюся із колегами, більшість із них були випускниками цієї школи. Кожен із нас загорівся цінністю прав людини, ми повірили в це, це стало метою нашого життя, і ми продовжуємо далі просвітлювати інших, ставати тренерами, підвищувати свій рівень обізнаності, поширювати це серед колег, студентів, школярів. Тому я вважаю, це гарна можливість для всіх зацікавлених, цей базовий курс дійсно може допомогти.

Також зараз багато є онлайн-курсів з прав людини, зокрема, цим займається Офіс Уповноваженого – з доступу до публічної інформації, курси з прав людини робила ed-era, де спікери пояснювали кожну статтю Конвенції з прав людини, механізми захисту прав людини, порядок звернення до Європейського суду з прав людини. За бажання, кожен зацікавлений може здобувати ці знання, адже ці курси безкоштовні”.

“У Центрі Громадянських Свобод декілька таких волонтерських напрямків, з якими працюємо постійно. Зараз розвиваємо моніторинг судів, моніторинг мирних зібрань, поліції і прозорості місцевих рішень –  це взагалі може робити будь-яка людина, тому закликаємо ознайомитись з цією методологією, завжди готові навчити, підтримати, – пояснює Олександра Романцова, –  Крім того, в Центрі Громадянських Свобод ми часто проводимо різні кампанії на актуальні теми в правах людини. Майдан показав, що питання, які нагальні в правах людини, через місяць можуть бути вже нагальними питаннями кожної людини вдома. Одна з таких – “Let my people go” – кампанія на підтримку політичних в’язнів, які знаходяться в Криму та на території РФ (на даний момент їх уже 69 осіб). Ми працюємо і над інформаційною кампанією про них – на міжнародному та національному рівнях. Тож запрошуємо звертатися – на сайті Центру Громадянських Свобод є вся інформація – ласкаво просимо!”

Меседжі

Олександр Павліченко:

Зараз є можливість поступу для розвитку правозахисного середовища. Потрібно не втратити цю динаміку, оскільки ми не говорили про те, що є і ризики, і загрози на сьогоднішній день – обмеження, або звуження, або посилення контролю за неурядовим сектором, за діяльністю, і за організацією всього громадянського суспільства. Оці ризики мають бути подолані тільки через спільну роботу, єднання, згуртування і спільне бачення громадського руху. Це є дуже важливим на сьогоднішній день, оскільки держава сама не віддає добровільно владу в питанні контролю за собою. Йдеться про те, що коли громадськість намагається більше контролювати державу, держава у відповідь робить крок із тим, щоб через тиск цей контроль послабити. Відповідно, це впливає безпосередньо і на захист прав людини. Ми повинні розуміти, що індикатором є оцей зріз дотримання прав людини, ми б хотіли показати, цей поступ відбувається  прогресивно чи регресивно. Наше бажання – щоб  долучалися більше, активніше, професійніше – і до захисту прав осіб, і безпосередньо до правозахисного середовища, оскільки воно так само має бути професійно сформовано.

Олександра Романцова: 

Дуже важливо розуміти, що права людини – це основна місія держави. Коли ми говоримо, що хочемо сильну державу, то, перш за все, хочемо не сильну державу у формі автократії чи взагалі повного тоталітаризму, не державу заради держави. Держава має існувати в тій формі, де вона реалізує права та свободи своїх мешканців і людей, які знаходяться на її території. Тому важливо розуміти пріоритет прав людини в функціях держави. Навіть в балансі між безпекою та свободою – це завжди варто розуміти, адже навіть якщо зараз вам забезпечать безпеку, певним чином скрутивши ваші свободи, це означає, що в якийсь момент ця небезпека може бути створена для вас тими ж людьми. Це важливий аспект, про це потрібно пам’ятати – права людини понад усе!

Тетяна Печончик:

Важливо, щоб громадянське суспільство, правозахисники говорили з людьми зрозумілою мовою, бо дуже часто ми перебуваємо в своєму вакуумі, гетто – говоримо мовою, яка зрозуміла тільки нам. Ми маємо не боятися виходити за його рамки, використовувати цікаві форми, такі як мистецтво, кіно, дискусія, для того, щоб досягати ширших аудиторій і залучати їх до правозахисного руху. 

Світлана Колишко:

Дуже часто у громадськості не вистачає аргументів для того, щоб відстоювати свою позицію. Це зводиться більш до такого популізму, аніж професійного доведення. Тому тут дуже важливо зростати професійно. Чим більш професійнішим буде громадянське суспільство, чим більш аргументовано воно буде доносити свою позицію, тим більше спільних точок з тією ж владою воно знайде. Адже  більш аргументована, професійно складена позиція, набагато легше може бути донесена до інших. Це дуже важливо, адже часто фахової підготовки не вистачає, на жаль.

Ксенія Сємьоркіна:

Потрібно бути зацікавленими у тому, щоб дізнаватися про свої права, постійно підвищувати свої знання, не порушувати права інших, і у м’якій формі, не насаджуючи, а пояснюючи, чому це важливо, навчати інших, розповідати про це. Бо дійсно, у нас – права людини – понад усе!