Письменниця з Луганська: легше бути зі своїми однодумцями

Prostir.Ua

20 січня у книгарні “Є” відбулась презентація книги молодої письменниці з Луганська Маргарити Сурженко “АТО: історії зі Сходу на Захід”. Автору цих рядків було надзвичайно важливо почути людину, яка витримала тяжкий удар долі – переїзд із рідного міста і втрату колишнього мирного життя. Маргарита – щира і відверта особистість. Її розповідь виявилась пізнавальною, адже була не лише про книжку, а й про війну на Сході України, про те, як вона стала патріоткою, чому говорить українською мовою. І, звичайно, про те, як зважилась видати свою першу книгу.

Найцікавіші думки Маргарити Ви можете прочитати нижче:

Про те чому Маргарита вирішила їхати з Луганська.

“У мене патріотична родина, тому ми ходили на мітинги за Україну, вболівали за Майдан. Мені було дуже важко знаходитись у тому середовищі. Друзі, з якими нещодавно пили каву і які проявляли до тебе людяність, і ти їх дуже любив, почали просто на очах перетворюватися на людей, з якими неможливо знаходити спільну мову. І неясно чому. Дуже важко знайти причину. Вони бажають смерті людям, які, на мою думку, мають почуття гідності і виходять за свою країну. А вони хочуть, щоб скоріше все це б завершилось і настала стабільність, тому що їм важливіші соціальні виплати, які можуть затримати через ці події. І тому хотілось якомога швидше втекти від всього цього негативу, і бути зі своїми однодумцями, з якими було морально легше.

Сталося це 9-го червня, коли у Луганську все почало загострюватись. В один момент я зрозуміла, що там уже неможливо знаходитись, це вже небезпечно для моєї дитини. Тому ми просто сіли на поїзд і поїхали. Поїхали спочатку до друзів. Гадали, що їдемо на два тижні – думали, скоро все закінчиться.Порошенко став президентом і значить скоро у нас буде мир і український Луганськ. Тому взяли із собою дуже мало речей. Але, як виявилось, повертатись досі немає куди”.

Чому вирішила написати книгу

“Я давно писала. Писала зовсім іншу книжку, але оскільки стала свідком цих подій, то вони не могли мене не надихнути написати цю книгу. Тримати у собі уже було неможливо і в один день просто захотілось сісти написати”.

Хто допомагав з виїздом

“Спочатку ми поїхали до Кривого Рогу, до моєї подруги, яку я дуже давно не бачила. Я пам’ятаю, як збирала сумки, реально брала із собою кілька речей: джинси, сорочку, футболку, кілька речей моєї дитини. І ми їхали з однією сумкою подарунків і дуже маленькою сумкою моїх речей, тому що збиралися погостювати на два тижні. Тиждень ми були у моєї подруги, потім тиждень у друзів у Києві і зрозуміли: повертатись немає куди, все стає ще гірше. Хоча моя мама мене заспокоювала, казала, що все добре, нас звільняють потихеньку… Але я розуміла, читаючи новини, що ще небезпечно повертатись, тому ми скористались допомогою волонтерів і поїхали на Волинь.

Спочатку жили в Луцьку, потім у селі у Волинській області, біля Шацьких озер і потім повернулись до Києва. Тут нам допомогли наші друзі. У Києві дороге житло. Але за допомогою друзів з’явилась така можливість жити в Києві, про що я дуже давно мріяла”.

Сюжет

“Книжка про трьох героїв, всі вони вигадані. І в кожному з цих героїв є частинка мене, з однієї сторони, а з іншої сторони, історії, які я чула і які я бачила. Про людей, яких я зустрічала, негативних і позитивних, але загалом – книжка про виключення з правил. Тобто про тих луганчан, які виїхали і змогли полюбити Україну. На жаль, це дійсно виключення – зазвичай, луганчани, які виїжджають, не дуже, так би мовити, є свідомими людьми і з високими цінностями. Але це книжка саме про ці виключення, але вони реальні і теж не варто про них забувати.

Перша історія про Ангеліну- дівчину, яка, думаю, досі б жила в Луганську, якби снаряд не потрапив у її квартиру. Тобто лише це змусило її виїхати. Дійсно, у нас є дуже багато знайомих, які в той час, коли біля їх будинків вибухають снаряди, все одно бояться залишати свої квартири, тому що це їх цінність… Краще вони будуть сидіти у підвалі, але не можуть розлучитись із тим, що у них є, що вони роками наживали. І це про тих людей, у яких зона комфорту важливіша, ніж своя безпека. І ось дівчина одного разу приходить додому і розуміє, що у неї нічого не залишилось, тому вона просто з однією сумкою вирушає на вокзал і починає нове життя.

Друга історія про Толіка – хлопця, який народився в Луганську. У мене є дуже багато знайомих чоловіків, які поїхали, а зараз воюють за Схід. Тобто, це теж такі виключення з правила. Але теж не варто забувати, що такі приклади є, що не всі чоловіки кидають Луганськ і просто п’ють пиво на Світязі. Є свідомі, справжні чоловіки, які борються за свій регіон. Цього хлопця дуже мучить сумління і він не може сидіти дома. Його сумління, врешті-решт, виштовхує туди, на війну. Він був там 14 днів і потім повернувся, тому що його поранили.

Третя історія про таких людей, які схожі на мене. Тобто про дівчину, яка ходила на мітинги, підтримувала єдину Україну… Але потім вона розуміє, що програла і їй від того дуже сумно. Вона розуміє, що втрачає місто, яке дуже любила і хотіла в ньому жити. Але їй теж доводиться починати нове життя. Хоча це дозволило втілити всі її мрії в життя”.

Про майбутнє свого міста.

“Мені б дуже хотілось, щоб Луганськ був українським, звичайно. Тому що не хочеться, щоб стільки людей віддали своє життя даремно. І дуже б не хотілось, щоб це була гаряча точка. При цьому я розумію, що людей, які там живуть, не зміниш, їх цінності не зміниш, на жаль. Тому, наприклад, особисто себе я не бачу в Луганську поруч з людьми, які ненавидять Україну і звинувачують не себе у своїх проблемах, а Україну”.

Про політичні погляди людей у Луганську і своїх луганських подруг

“У мене склалось враження, що у Луганську 70% людей, які просто нічого не хочуть робити. Можливо, проросійсько налаштованих 20% і проукраїнських 10%. Але це моя суб’єктивна думка. Я пам’ятаю дуже багато моїх друзів, яких я запрошувала на мітинги, а вони казали, що це нічого не змінить, бо ми всі маріонетки, навіщо нам це робити.
У Луганську залишились друзі, з якими я ще спілкувалась до навчання у Києві. У них усіх проросійські погляди. Всі вони зараз у Росії. Одна в Новосибірську, інша – в Ростовській області і одна в Москві”.

Про свою українську мову

“Я 16 років розмовляла російською мовою. Практика української у мене була у Києві, коли я приїхала на навчання і жила тут. Якось так сталось, що всі мої друзі україномовні. Тому я з ними спілкувалась і практикувала українську, а коли жила в Луганську, то завжди мріяла розмовляти українською. У мене була патріотична бабуся і патріотизм, мабуть, передався генетично.

Мабуть, 95% шкіл у Луганську російськомовні. Я навчалась в україномовному ліцеї. Але мені доводилось до нього добиратись годину. Викладання велось українською мовою і на перервах намагались українською розмовляти. І всі заходи були українською мовою.

До речі, коли ми приїхали на Волинь, то нам казали: “Чому Ви переходите на українську мову? Не підлаштовуйтесь під нас. Розмовляйте російською, як Вам легше буде”. На це ми відповідали: “Українською нам говорити за щастя, бо у Луганську не комфортно”.

Про плани

“Я працюю копірайтером і збираюсь залишатись у Києві, чи десь біля Києва. Я живу ще з мамою і дитиною. І дуже хотілось би купити квартиру, щоб і у мами була своя квартира. Я розумію, що в її віці дуже важко залишитись без якоїсь стабільності, і розуміти, що все життя було своє гніздечко і потім нічого не залишилось. Мені, наприклад, легше у цьому плані. У тебе нічого немає і тебе нічого не тримає. Весь світ у твоїх руках, роби що хочеш. Але у мами було своє житло і вона знала, що його ніхто не відбере…”

Як було видано книгу

“Це перша моя видана книга. А у мене є ще багато написаних. І постійно у голові крутяться якісь ідеї. Цю книгу я написала і зрозуміла, що хочу, щоб її світ побачив, не хочеться, щоб вона залишалась просто “вордівським” документом, який буде у папці десь лежати. І мені здавалось, що це надзвичайно важко. Мені казали, що безкоштовно видати в Україні книгу взагалі неможливо. Я написала у три видавництва і від третього отримала позитивну відповідь, і розцінку мені вислали… Потім відписали, що якщо сподобається, то безкоштовно видадуть. Їм сподобалось і я думала, що це жарти якісь. Потім вони сказали, що будуть презентації по різних містах. Я не вірила своєму щастю… і досі не вірю”.

Автор цієї статті прочитав книжку за вечір. Читалось швидко і легко. Це книжка про гарну Україну, якою варто подорожувати, про те, що світ не без добрих людей. Герої книги потрапляють у ситуації, коли їм здається, що втратили все, але насправді вони набувають сенс життя і стають кращими.

Підготував Віталій Ніщименко

Джерело : Громадський простір