Руслан Рохов: «Школа мерів» – це перший проект, що пояснює роль міського голови

Громадський Простір

Руслан Рохов, керівник проекту “Школа мерів“, розповів Громадському Простору про актуальні проблеми, на які відповідає даний проект, згадав про конкретні кейси та досягнення школи для міських голів, що прагнуть розвитку, а також поділився новинками, над якими наразі працює команда. 

 Що таке «Школа мерів»?

Організація «Агенція «Спільні Зусилля» постала як інституція, яка покликана заснувати нову управлінську культуру в українських містах. Адже від того, як люди мислять, які управлінські рішення приймають, яка в них ціннісна та світоглядна парадигма, залежить, яку політику вони будуть здійснювати. Ми спробували сформувати проектний ландшафт (ми це називаємо екосистемою проектів стимулювання місцевого розвитку), покликаний вирішити кілька проблем.

Перша проблема – щоб міські голови або ж люди, які хочуть стати міськими головами, знали, що робити. Друга проблема – якщо ти знаєш, це ще не свідчення того, що можеш щось зробити, тому ми також хотіли б допомогти їм бути спроможними. Останнє питання – напевне, найбільш болюче, бо потребує найбільшої роботи з собою – це питання бажання, тобто як зробити так, щоб вони хотіли це робити.

«Школа мерів» – це перший проект, який був покликаний вирішити найпростішу проблему – дати знання, пояснити, якою є роль міського голови, який предмет його відповідальності, які рішення і як він повинен приймати для того, щоб місто розвивалось, яку політику та на яких принципах здійснювати, якими інструментами, з якою командою тощо – від загального до конкретного.

Ви ж розумієте, що просто пояснити – недостатньо, тому в результаті опанування восьми модулів вони не лише отримують різноманітні знання, дискутують, вивчають кейси, а й навідуються з навчальними візитами до муніципалітетів Польщі. В різні роки це були різні міста: першого разу ми були в Кракові, Познані, Любліні; потім – Краків, Лодзь, Люблін; далі – Люблін, Варшава, Бидгощ, Гданськ, Гдиня, Сопот. Ми намагались, відповідно до тієї групи, яка з нами їде, підняти ті теми і проблеми, які є актуальними сьогодні в українських містах, щоб ті кейси, які були успішно реалізовані, можна було наслідувати, а ті помилки, які були допущені в межах розвитку за останні двадцять з лишком років в Польщі, не повторювати, бачачи, які бувають негативні наслідки, якщо робити такі кроки.

Ми поговорили, повчили, наситили їх певними знаннями, спробували підняти їх спроможності та компетенції, подивились, як усе відбувається в Польщі, але зрозуміли, що цього все одно недостатньо. Важливо побачити, чи є в них певна логіка, чи присутній такий спосіб мислення, а для цього потрібно подивитись, як вони це роблять на практиці – покласти на папір свої думки, бачення та розробити стратегії розвитку міста, у відповідності до тих речей, котрим ми їх навчали, залучаючи в цей процес ключових зацікавлених сторін (як кажуть на заході – стейкхолдерів), щоб картинка не була одноосібним баченням та ідеєю майбутнього лідера команди, а ідеєю ключових гравців місць.

Потрібно, щоб кожен розумів: де я в цій ідеї майбутнього, чому я маю щось робити, щоб ця стратегія була реалізована. Важливо, щоб це не був, як в пострадянських країнах часто буває, «документ полковника» (як кажуть у Польщі), який лежить на поличці, а люди в реальності живуть по-іншому.  Для того, щоб такого не було, потрібно, щоб в громаді були люди, котрі хочуть, щоб ця стратегія була реалізована. Кращого способу зробити так, щоб ця стратегія реалізовувалась, ще ніхто не придумав, аніж залучити людей, врахувавши їх бажання та інтереси в цій картині майбутнього міста. Ми працюємо за цією логікою, і на виході з навчання наші слухачі повинні захистити свою стратегію розвитку міста перед експертною комісією.

Що можна розповісти про її результати

Станом на зараз є близько 130 членів alumni club (англ. клуб випускників), котрі в нас навчались – це 33 команди за попередні три роки. Наразі у нас триває четверта програма «Школи мерів». В третьому модулі, який зараз стартує, ми будемо говорити про системне мислення.

Зараз ми готуємо чергову порцію наших слухачів, де навчається дев’ятий міський голова. До цього було вісім міських голів (слухачів, які стали і були мерами), тому що люди навчались до місцевих виборів. У нас навчалось 13 команд, десятеро з них балотувались, троє перемогло – міський голова Житомира, Миколаїв (де зараз мер-айтішник) та містечко Боярка – вони стали першими міськими головами після проходження програми. Я сподіваюсь, що в Черкасах у нас також буде мер-айтішник, зараз у нас там сильна команда, лідер якої є власником ІТ- компанії, має ступінь Phd з Кембриджу.

Ряд інших команд, які не перемогли, зайняли інші серйозні позиції. Наприклад, в Житомирі у нас було дві команди, і лідерка іншої команди Наталія Чиж стала секретарем міської ради, створивши коаліцію з нашим іншим випускником з Житомира. Учасника з Чернівців чинний мер, який переміг, забрав до себе в команду. Лідерку з Чернігова також запросили в команду мера. Тобто люди, які є активними, щось розуміють і вміють, на щось спроможні, очевидно є цікавими, адже з ними можна досягти результату, це хороший кадровий потенціал.

Конкретний кейс

Якщо ти знаєш і хочеш – це ще не факт, що ти зможеш. Тому друге питання, з яким ми вирішили працювати – я вже про це казав – це те, як зробити міського голову спроможним.

Ми мали перший практичний кейс такої роботи в Миколаєві, де наш міський голова Олександр Сєнкевич переміг на останніх виборах до місцевих рад. Там була і досі є опозиційна до нього міська рада. На той момент, коли він прийшов, виконавчий комітет був не його, заступники також, структура була набрана попередніми мерами. Фактично не було інструментів, щоб щось зробити, депутати могли саботувати будь-що, демонструючи повну неспроможність мера.

Днями міський голова Глухова сказав, що йде з посади мера, бо він не спроможний нічого зробити, адже на останню сесію міської ради прийшло два депутати від партії Самопоміч, а всі решта не прийшли. І мер зрозумів, що він нічого не може зробити. Ось схожа ситуація була в Миколаєві, але мер намагався працювати якимось чином з цим ландшафтом. Ключова річ, яка може допомогти – це наявність оргструктури, в повноваженнях якої буде реалізація проектів. В нашому законодавстві громадяни можуть все, що не заборонено, а органи публічної влади, місцевого самоврядування – лише те, на що вони вповноважені. Якщо у твоєму контролі немає інституції, яка може щось робити, то ти фактично без рук, без інструментів, бо знаєш, що потрібно робити, але не можеш.

Тому перша задача, яку ми собі поставили в Миколаєві – створити Агенцію місцевого розвитку. Ми взяли грант в одному з фондів при посольстві Канади – Фонді локальних ініціатив. Завдяки цьому ми зробили перший проект за три місяці каденції (в грудні мер інавгурувався, а до березня ми вже зробили все необхідне, щоб створити Агенцію місцевого розвитку). За підтримки міжнародних інституцій проадвокували прийняття рішення про створення Агенції, зібрали команду, яка мусила це робити. Одним із напрямків, власне, є підготовка управлінських, проектних команд для міських голів, адже якщо в мера немає інституції та людей, які будуть це реалізовувати, то все одно нічого не спрацює.

City Progress Index – індекс динаміки розвитку міста

Ми підготували базові проектні рішення, щоб мери знали і могли, але потім проаналізували ландшафт і побачили, що це працює лише там, де мери цього хочуть. У наших випускників, які стали мерами або ж заступниками, є драйв, вони намагаються щось робити. А в інших містах мери часто знають, що робити, бо вони вже не першу каденцію на цій посаді, але не мають бажання.

У нас, наприклад, сільський голова в селі Петропавлівська Борщагівка поряд зі столицею, вже 34 роки на цій посаді, він вже довше головує, ніж ми маємо незалежність. Очевидно, якщо людина не хоче, то вчи її чи не вчи, створюй інструменти чи ні – вона все одно не буде нічого реалізовувати. Ми розмірковували над тим, як вирішити цю проблему. Передусім нам здалось, що якщо створити об’єктивний інструмент оцінки ефективності роботи мерів, то це був би певний стимул. Адже можна сказати, хто хороший, а хто ні не суб’єктивно (бо він, наприклад, з іншої партії), а об’єктивно – за певними  параметрами. Так виникла ідея створити City Progress Index – індекс динаміки розвитку міста, щоб можна було вимірювати, як місто саме над собою зростає, порівнюючи стан речей за певними індикаторами цьогоріч та минулого року і бачити, чи з’являється дельта, тобто, чи ми зростаємо за цими індикаторами, чи ні.

Коли ми будемо порівнювати різні міста за цією дельтою зростання, то зможемо сказати, яке місто швидше розвивається, яке повільніше, а можливо, десь міста деградують. Можна буде стверджувати, що там, де міста деградують, погані мери, бо за їх каденції ситуація погіршилась; там, де прогресують – кращі мери; а найкращі там, де найбільша динаміка розвитку.

Ми розробили цей інструмент спільно з колегами, створили консорціум організацій, куди, окрім нашої ГО «Агенція «Спільні Зусилля», увійшли компанії Deloitte, Baker Tilly, GfK, Центр економічної стратегії (невеликий економічний think tank (англ. аналітичний центр), який створили Томаш Фіала, генеральний директор інвестиційної компанії Dragon Capital, та інші, зокрема, відомий музикант Святослав Вакарчук). Ми разом напрацьовували цей інструмент, випробовували, як він вимірюється на прикладі Миколаєва, де є наш міський голова.

Ми побачили, що показник вимірюється, але є складнощі щодо інформаційної бази, тобто первинних даних. Зараз ми розуміємо, що цей інструмент може працювати лише тоді, коли запроваджена місцева статистика. В деяких країнах доступ до державних коштів, коли ти, наприклад, хочеш щось отримати з фонду регіонального розвитку від Міністерства розвитку (пол. Ministerstwo Rozwoju), то повинен мати місцеву статистику, щоб можна було виміряти ефект, чи змінилось щось від того, що ти вклав гроші в розвиток. Якщо в тебе немає індикаторів, як це виміряти, бо в місті не збирають дані, то можна ж просто витратити гроші й не отримати результату. В таких випадках держава каже: «Якщо ви не ведете місцеву статистику, то й не претендуйте на наші гроші. Як ви використовуєте місцевий бюджет – це ваша проблема, громада дасть оцінку добре, чи погано. А ми, як держава, хочемо оцінювати в зрозумілих індикаторах, якщо даємо вам кошти».

Є ідея, щоб зробити це державною реформою в Україні, тобто прив’язати до таких показників доступ до державних коштів, субвенцій, коштів державного фонду регіонального розвитку, щоб вони були доступні тільки тим, хто збирає базову місцеву статистику, таким чином, щоб можна було вимірювати ефект від вливань державних коштів. Тоді, на нашу думку, здешевиться спосіб вимірювання цього індексу, а з іншого боку – це має бути частиною державної місцевої політики. Було б добре, щоб це здійснювалось централізовано Міністерством розвитку, або, можливо, окремим структурним підрозділом, Департаментом чи Директоратом з місцевого розвитку. А загалом світовий тренд – це наявність окремого Міністерства з міського розвитку. Це не про регіональний розвиток і вирівнювання ям, прогалин в розвитку, тобто підтягування слабших, це про стимулювання того, щоб міста були кращими. Є різні політики, але якщо це наш пріоритет, якщо ми говоримо про децентралізацію в Україні, то, на нашу думку, це мало б бути ключовим завданням (як мінімум – серйозна складова міністерства з окремим заступником міністра з цих питань, а максимум – окреме міністерство, яке б цим опікувалось).

“Оскар” для мерів

Ми зрозуміли: якщо є така річ, то вона не буде працювати, якщо ця тема не підіймається. Умовно кажучи, якби хтось таємно складав список тих, хто отримав премію Оскар, і про це не знало б людство, то цей приз не був би таким престижним, і не було б настільки бажаним стати володарем цієї премії. А коли є майданчик, на якому оголошують, хто є кращим, то це стає престижним. Відповідно, у нас виникла концепція створення такого майданчика, де про це можна було б говорити, де можна було б визнавати здобутки кращих міських голів.

Ми стартували з Міжнародного конгресу мерів і побачили, що це може бути актуальним. Якби держава, здійснюючи системну місцеву політику, мала б таку платформу, то можна було б актуалізовувати цей інструмент. Однак, цього все одно було б замало. На нашу думку, навіть якщо ти найкращий мер, а мешканці міста цього не відчувають, то їм буде все одно, скільки медалей привезе міський голова додому, важливо – який від цього ефект. Якби міста, які прогресують найбільше, отримували, наприклад, з державного фонду місцевого розвитку (ми вважаємо, що такий фонд мав би існувати), більше коштів за цей прогрес, тоді б мешканці міста відчули: «Так, завдяки нашому меру ми здобули додатковий ресурс для розвитку». І так формувався б попит, адже в містах, де прогрес відсутній або недостатній, меру б казали: «Дивись, ми хочемо так само!»

Якщо мер не взаємодіє з громадою, не залучає її в цей процес і не прагне цього робити, то лише питання часу, коли з’явиться інший претендент, який захоче. А далі ми кажемо: «Школа мерів чекає на вас! Якщо хочете, ми вас навчимо. А навчивши, створимо інституційну спроможність, щоб ви змогли».

Ми вважаємо, що в сукупності це була б екосистема стимулювання місцевого розвитку, якби це була системна державна політика. До цього всього не вистачає одного елемента, який ми також продумали – це необхідність профільного аналітичного центру, тобто think tank. Якщо ми говоримо про агенції місцевого розвитку та управлінські команди, то це люди, котрі можуть описати задачу, алгоритм її досягнення, ресурси, які необхідні, управлінські й адміністративні дії, але це не означає, що вони можуть розробити політику вирішення певних проблем, наприклад, політику поводження з твердими побутовими відходами або якісного водопостачання чистої води, яку можна було б пити з кранів. Вони можуть написати проект, але саме рішення, технологію, алгоритми, проаналізувати кращі світові практики, розробити підходи до адаптації їх в Україні – повинні професіонали, яких, можливо, не кожне місто зможе собі дозволити. Але якби було одне місце, де вони здійснюють консалтинг та отримують відповідну заробітну плату, цього було б достатньо, щоб стимулювати місцевий розвиток. Ми, власне, таку ідею розробили, здійснюємо її промоцію, постійно нагадуємо Міністру регіонального розвитку, про те, що у нас така ідея є і було б непогано її реалізувати, але поки, на жаль, він нас не чує.

………………………………………………………

Підготували: Ірина Гузій, Люба Єремічева
Фото Віталія Ніщименка