Україна – спадкоємиця УНР, а не УРСР. До проблем громадянської самоідентифікації

Тіна Пересунько

На цьогорічному київському Гогольфесті презентували документальний фільм, що відкриває нові яскраві сторінки міжнародної суб’єктності України сторічної давнини. Десятихвилинна хроніка підписання українською делегацією Української Народної Республіки мирного договору з країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія) у 1918 році має назву «Перший мирний договір світової війни» і засвідчує про тодішній імідж української дипломатії – Україна стала першим геополітичним суб’єктом, визнаною незалежною державою, що поклала початок подальшим мирним переговорам європейських країн сто років тому.

Фільм створено в кінці грудня 1917 року, студією Універсал-фільм (Universum Film AG), до якої входив відділ військового кіно і фото прес-служби Верховного головнокомандування (Bild-und Filmamt)

До знахідки з німецького архіву «Bundesarhiv Der erste friedensvertpag des Weltkrieges» українська продюсерка Ганка Третяк додала музичний супровід від Гурту Sun Groov, завдяки чому стрічка з «німої» і суто документальної перетворилась на художню апробацію, а також, що найголовніше, – на сучасний засіб просування української історичної спадщини. Спадщини, яка в сьогоднішніх умовах не є для нас лише фіксацією минулого, але демонстрацією потужних якостей тодішніх українських державників і культурних діячів – їхньої національної самосвідомості, укоріненості в європейській культурі і мислення інтересами наступних поколінь.

Про це в рамках дискусії на тему національної самоідентифікації і геополітичної суб’єктності України говорили після презентації історичної кінохроніки продюсерка і режисерка Ганка Третяк, наукова співробітниця Музею української революції 1917-1921 років Олена Спицька, художниця і комунікаційний стратег Олеся Драшкаба і директор програмного розвитку Aspen Institute Kyiv Денис Полтавець.

Читачам Громадського простору цікаво звернути увагу на назву тодішнього державного українського утворення – Українська Народна Республіка. Міжнародна Вікіпедія, а також деякі історики послуговуються такою англомовною назвою – Ukrainian People Republic. Маємо історію такої України, де люди, громадяни, український народ – були не формальною ширмою для прикриття фінансових апетитів політичних лідерів і партій, а суб’єктом державотворення і головною цінністю для тодішніх державних службовців.

Сто років тому, в умовах жорсткого протистояння з російськими військами, українські політичні лідери були далекі від грошових капіталів, деякі з них жили навіть у виразній бідності. Про скромний, навіть аскетичний побут голови української Директорії УНР і Отамана української республіканської армії Симона Петлюри, згадує його сучасник В. Королів-Старий: «Ні в Києві я не бачив серед ближчих мені людей такого зовнішнього убожества, не бачив його і в українців, що жили в Москві… Ота колиска з дитиною, чайна ковбаса кружечками на тарілці, напівтемна хата…».

Безумовно це контрастує із сьогоднішніми обставинами життя українських політиків, які походять з бізнесових, а часто – неприховано олігархічних кіл і мають значно більшу міжнародну підтримку і соціальний аванс від населення, ніж їхні попередники доби УНР.

Тодішня державна еліта, а йдеться про період українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років, складалась переважно з гуманітаріїв – науковців, освітян і культурних діячів. Приміром, голова української Центральної Ради Михайло Грушевський ( 29 вересня будемо відзначати 150-річчя від дня його народження) був визначним науковцем, засновником української історіографії, автором десятитомника «Історії України-Руси», котрий на науковому рівні поставив питання політичної, географічної і культурної окремішності України від тодішньої Російської імперії і розробив відмінну від російської, українську схему нашої національної історії. Голова Директорії УНР Володимир Винниченко був драматургом і прозаїком, інший український керманич Симон Петлюра – літературним критиком і видавцем. Окрім того, Симон Петлюра був засновником такого напрямку державної політики, як культурна дипломатія.

Симон Петлюра

З його ініціативи 1919 року було створено Українську Республіканську Капелу, яка впродовж двох років європейських гастролей забезпечила такий неймовірний імідж Україні, про який ми можемо лише мріяти. Почувши українську народну пісню (зокрема й славетного «Щедрика» Миколи Леонтовича) про Україну заговорили всі європейські критики, культурні діячі, і навіть найвищі державні посадовці як про найперше явище культурної мапи Європи.

«Які ми бідні, народи Заходу… Який вихід в світ для народу, ще цілком не відомого! До України мені було цілком байдуже, але зараз я буду битися скрізь за мистецтво цієї країни!» – це відгук голландської критики. «Вперше чую щось подібне… Мої всі симпатії на боці вашого народу, я знаю як тяжко він здобуває собі волю» – а це відгук Королеви Бельгії. По сьогоднішнім міркам – Україну визнали в самісінькому політичному центрі теперішнього Євросоюзу. Для наших сьогоднішніх змагань, зокрема в рамках нещодавнього референдуму щодо України в Голландії, такі відгуки сьогодні однозначно призвели б до позитивного голосування. Але тоді таким результатам передувала продумана українська культурна і міжнародна політика.

Для кожного з тодішніх перших осіб української держави культурна автономія України і освіченість українського населення були первинними інтересами. Тоді було засновано українську Академію мистецтв, Академію наук, державні театри, українські гімназії, утворено Автокефалію православної церкви України.

Фундатори Української академії мистецтва. Стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук Сидять: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. 1917 рік

Відтак, дивним є цьогорічне відзначення 25-річчя незалежного українського життя. А куди ж поділась та унікальна державотворча і культурна історія України? Чому вона сьогодні не враховується в цій офіційній калькуляції? Як наголошують науковці, у випадку України, так само як це зробили держави Балтії, – має йтись про відновлення, а не встановлення державної незалежності. А час «радянської» України, з 1921 по 1991 роки, має бути офіційно визнано окупаційним періодом для національної державності. Відтак має бути внесено зміни до українського законодавства щодо спадкоємності сучасної України від УРСР на користь нашого історичного зв’язку зі своєю «рідною» попередницею – Українською Народною Республікою.

Довідково.

Як відомо, завершення Першої світової війни створило нові геополітичні реалії, в яких раніше колонізовані народи утворили низку національних держав, серед яких була і Українська Народна Республіка.  15 грудня 1917 року парламент УНР для участі у переговорах сформував українську делегацію на чолі з майбутнім прем’єр-міністром В. Голубовичем. В перших числах січня 1918 року українська делегація прибула в м. Брест (Білорусь). Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Після важких переговорів, узгодження позицій та тексту документу 9 лютого 1918 року делегація УНР урочисто підписала мирну угоду з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією, тим самим поклала початок формального завершення Першої світової війни. Текст договору починається так: «Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одного боку, і Українська Народна Республіка – з другого боку, заявляють, що воєнний стан між ними скінчився. Підписуючи договір сторони ухвалили надалі жити між собою в мирі і приязні».

Відео надане Ганкою Третяк.