Віктор Вальчук: проблема домашнього насильства актуальна, але часто замовчується

Любов Єремічева

Віктор Вальчук, керівник Волинської обласної правозахисної громадської організації «Асоціація місцевого розвитку «Велес», просто у кав’ярні у центрі Луцька розповів Громадському Простору про особливості громадської активності на Волині, актуальність проекту «Попередження домашнього насильства в сім’ях учасників антитерористичної операції», підтриманого Українським Жіночим Фондом, а також гостроту проблеми торгівлі людьми. Про все це – у цій бесіді.

Чи могли би Ви у кількох словах охарактеризувати громадський сектор у Луцьку?

– У зв’язку з останніми суспільно-політичними подіями в Україні громадська діяльність активізується. На жаль, до цього часу у людей не було довіри саме до неурядового сектору, до громадських організацій. Зараз у зв’язку з волонтерськими рухами, громадськими організаціями, проектами, які націлені на висвітлення певних проблем, активність набагато зросла. Якщо взяти статистику, то зараз дуже багато є зареєстрованих громадських організацій – і для людей з обмеженими можливостями, і ветеранських, і козацьких рухів, і молодіжних організацій. Не секрет, що у свій час організації створювалися точково, тобто під якийсь певний проект, і далі, на жаль, діяльність припинялась. Наразі, на скільки мені відомо, близько 40-50% громадських організацій у Волинській області дуже активні, дієві. Але для того, щоб про роботу організацій знали звичайні люди, необхідно не соромитися, а потрібно, як кажуть, піарити свою роботу, рекламувати свою громадську організацію, свій проект, свою роботу, тому що звідки люди можуть дізнатися цю інформацію?

Окресліть, будь ласка, напрямки, в яких Ви зараз дієте як активіст?

– Я очолюю Волинську обласну правозахисну громадську організацію «Асоціація місцевого розвитку «Велес». Основні напрями діяльності – це захист прав дітей, попередження домашнього насильства і попередження та протидія торгівлі людьми. Проте починав свою громадську діяльність на посаді юрисконсульта у Волинському обласному громадському об’єднанні «Волинські перспективи», де і наразі продовжую працювати. ГО «Волинські перспективи» працює з дотичними напрямами, але має ще свій напрямок, який широко розвивається – розвиток сільського зеленого туризму, тобто створення агросадиб. Це, до речі, альтернатива безробіттю, тобто навіть зменшення ризиків міграційних намірів. Ми просто їздимо, розказуємо, показуємо – як, що, до чого робиться. Крім того, надаємо інформацію по законодавству, щоб не було ніяких претензій з податкових органів, які у свій час їздили і говорили: «Ага, ти туриста приймаєш! Реєструйся як підприємець або плати штраф».

У чому актуальність проекту «Попередження домашнього насильства в сім’ях учасників антитерористичної операції», підтриманого Українським Жіночим Фондом?

– Хочу зауважити, що партнерами на місцевому рівні ми залучили уповноважений структурний підрозділ виконавчої влади, а саме Департамент соціального захисту населення. Саме вони, згідно своїх функціональних обов’язків, відповідають за протидію насильства в сім’ї. Також до виконання проекту долучився народний депутат Ігор Лапін, Громадське формування „Самооборона Волині”, різні батальйони, Волинський обласний центр координації допомоги учасникам АТО, тобто є взаємодія та співпраця. Проблема домашнього насильства актуальна, але часто замовчується. Про це знають – знають про сусіда, про колегу, про знайомих. Громадська позиція, на жаль, «сьогодні поб’ються – завтра помиряться, а я буду крайнім, не хочу втручатися». Якщо жінка не скаржиться, то чого я маю як сусід чи сусідка скаржитись? Але життя показує з досвіду, що та сім’я, яка стає осторонь, ті люди потім самі зіштовхуються з наслідками того домашнього насильства.

Чому ми взяли саме аспект у сім’ях учасників АТО? Ми проаналізували ситуацію, ті звернення, які були ще до початку проекту (до нас в організацію приходили жінки), і зрозуміли, що у неї чоловік, чи брат, чи син, не важливо, повертаючись звідти… У нього вже є певні психологічні розлади, з цим всі зараз у суспільстві погоджуються. Якщо ними не займатись, то вони можуть стати психіатричними розладами, як кажуть, «донбаський синдром», а відповідно у жінки або у членів сім’ї цього воїна виникає «синдром героя» – «він же ж воював за мене, за моїх дітей, за наш мир, за нашу країну, а чому я маю скаржитися?». Знаєте, як у нас громадська думка: «час лікує, все добре буде». На жаль, це не так. Спілкуючись із старшими вже людьми, які пережили Афганську війну, ми дізналися, що існує «афганський синдром», коли люди вставали уночі, вискакували, бігали, ніби в когось стріляли і так далі. Ми зіштовхнулися з проблемою зловживання спиртними напоями, що використовують як «метод розслаблення». Воїни, які повернулися з АТО дуже часто не визнають в собі певних змін, та вважають що їм не потрібна допомога. Проект вже у нас, на жаль, завершився, але робота продовжується і по завершенню.

Як Ви з ними працюєте?

– Основна складова даного проекту була інформаційною, і досі розміщені сіті-лайти, є флаєри, які ми роздавали та продовжуємо розповсюджувати, інформаційні плакати, візитівки. Це були також телепередачі і радіоефіри. Ми надаємо юридичну консультацію саме для учасників АТО і членів їх родин з нагальних питань, надаємо конфіденційну допомогу жінкам, у яких відбулися акти насильства. Звичайно, працюємо з самими бійцями і чоловіками, які звертаються до нас. Мені запам’ятався один чоловік із 128-ї бригади – він сам звернувся, зателефонував до нас в організацію. Ми зустрілися з ним, він говорить: «Вчора ввечері у мене відбувся спалах агресії. Я реально цілу ніч не спав, тому що розумію, що це мені неприродньо». І я просто аплодую цьому Миколі, який звернувся самостійно по допомогу.

Яке смислове навантаження тієї інформаційної кампанії, яку Ви робили, про що йшлося у цих плакатах?

– Ми розказували, що дану проблему не треба замовчувати, про неї потрібно говорити, потрібно стукати через засоби масової інформації, надавати інформацію як жертвам, постраждалим від насильства, так і самим учасникам. До речі, виявився навіть один факт, коли саме воїн повернувся і став жертвою психологічного насильства.

Це піддається лікуванню чи реабілітації?

– Так, піддається реабілітації, коли є розуміння цінностей. Буває, до мене звертаються: «Я не хочу спілкуватися з психологом». У суспільстві побутує міф, що психолог і психіатр це одне й те ж саме. Але часто людині потрібно виговоритися, і в кінці чимало з них питає: а що Ви мені порадите? Я одразу на початку кажу, що ми не є дорадчий орган, і з кожної проблеми є, як мінімум, два шляхи вирішення певної проблеми чи ситуації. Ми, наші працівники, наша організація і я особисто показуємо людині ці шляхи, тому що дуже багато ситуацій вже дійсно критичних. Дуже нагнітає жінок і матерів саме час очікування – ось він вже їде, повертається: а як мені себе поводити? А чоловіки, які повернулися із зони АТО, вже інстинктивно відчувають цю фальш в стосунках. Не потрібно бути напруженою, потрібно сприймати його такого, який він є. Не потрібно награності, любові фальшивої занадто чи турботи, чи опіки… Не потрібно так сильно опікуватися, потрібно вести нормальне життя.

Ми подумали, що було б добре створити чоловічий клуб без спиртних, звичайно, напоїв, клуб за їхніми інтересами. Аби ті, які повернулися півроку тому, спілкувалися з тими, які повернулися тиждень тому чи місяць тому, у своєму колі, між собою.

А що б Ви сказали тим бійцям, які повернулися, і членам їхніх родин, які не наважуються звернутися до психолога, керуючись стереотипами, що це психіатрія, що це безнадія?

– Я хотів би донести одну думку і до тих, хто повертається з зони АТО і до членів їх сімей, звертати увагу на своїх дітей. Як сказав Вакарчук: «Давайте думати про Україну не як про землю наших предків, а як про землю наших дітей». І ви, в першу чергу, воювали там заради наших дітей. Януш Корчак казав, що найжахливіша річ на світі, це коли дитина боїться. Боїться своїх батьків, педагогів, вихователів, вчителів. Тому треба переключити увагу дійсно на дітей, і зрозуміти, що якщо я щось не так роблю, від мене, можливо, потім, на старості і діти відвернуться.

Одне дослідження показало, що за добу батьки в середньому спілкуються 20-25 хвилин зі своїми дітьми. Діти отримують досвід з оточуючого світу. А коли вони виростають, ми потім говоримо, що це родове прокляття, що це доля така – дочка вже третій раз виходить заміж, і що кожен чоловік її б’є, і син став алкозалежним. Психологи визначали, що до 8-9 років діти 50 % свого життєвого досвіду беруть із сім’ї, підсвідомо переймаючи модель поведінки між татом і мамою, дорослими, які з ними живуть – дідусь з бабусею, чи просто з мамою, чи просто з татом. Тобто, у першу чергу, потрібно націлювати увагу на дітей.

Давайте змістимо фокус на напрямок протидії торгівлі людьми. На скільки це питання зараз є актуальним?

– Хочу похвалити наш відділ по боротьбі зі злочинами, пов’язаними із торгівлею людьми, такі відділи створені при кожному МВС. Наші правоохоронці дійсно фахові. Вчорашній випадок буквально – затримали матір зі своїм співмешканцем, які продавали свою трирічну донечку за 20 000 доларів. Але проблема торгівлею людьми не є проблемою України, чи Волині як прикордонного регіону, це всесвітня проблема. При своїй прибутковості торгівля людьми займає третє місце у світі, після торгівлі зброєю і торгівлі наркотиками. Тож ми розказуємо людям про дану проблему, які ризики можуть бути, які пастки, як себе убезпечити? Ніхто не забороняє їхати на заробітки – їдьте, працюйте, але працюйте офіційно, легально, заробляйте там гроші, переймайте той передовий, європейський досвід.

Можливо, тоді одразу кілька порад, як не стати жертвою торгівлі людьми закордоном?

– В першу чергу, я наголошую – у нас є Національна „гаряча лінія” з протидії торгівлі людьми та консультування мігрантів – телефон 527, з мобільного безкоштовно, тобто варто перед від’їздом проконсультуватися. Інша порада – оформлювати тільки робочу візу, а не «шоппінг-тур», наприклад, яка не дає права працевлаштовуватися. Не підписувати контракти чи проекти трудових договорів, де є фрази «виконання робіт на вимогу роботодавця», сьогодні у мене одна вимога, завтра може бути інша вимога. Перевірити в інтернеті ту фірму, куди ви їдете – через гугл карту, чи знаходиться там дійсно те село, селище чи місто, куди ви їдете. Це якщо говорити про виїзд закордон. Також варто відсканувати своє свідоцтво про народження, паспорт громадянина України, закордонний паспорт з відповідною візою, тобто всі документи, і створити поштову скриньку, де це зберегти в чернетках, чи надіслати з іншої пошти на свою. Якщо ви дійсно опинилися у ситуації торгівлі людьми, і ви втекли серед ночі, вирвалися з тієї території будівництва, чи з того швейного цеху, де ви утримувалися, і у вас немає при собі ні флешки, ні копії паспорта, ні паспорта, який забрали, поки не відробиш свій борг… то саме ці відскановані документи допоможуть вас ідентифікувати. Потрібно не боятися та звертатися до поліції, давати свідчення, особливо коли відбувалася трудова експлуатація, бо, як свідчить практика, вже в Україні важко щось комусь довести. А якраз для того, щоб себе ідентифікувати, ви заходите просто до себе на електронну пошту, поліція роздруковує ваші данні і надсилає, наприклад, до Варшави у консульство. За декілька годин вам приходить свідоцтво про підтвердження вашої особи і громадянина України, свідоцтво на повернення додому і навіть бронюють електронні квитки, якщо у вас не має коштів, щоб повернутися додому. Адже у нас є Закон України „Про протидію торгівлі людьми”, стаття 18, де наголошується на роботу представництв України в іноземних країнах, тобто на повернення наших земляків.

Ще яка порада – визначитися чітко, у які години телефонувати, просто кидайте виклик рідним, а вони вам пере телефонують. І якщо ви з 8 до 11 вечора не передзвонили, перший день, другий, то на третій день не потрібно тішитися надією, що десь забули телефон, вже потрібно бити в дзвони. Ще одна порада:домовитися про „кодове” слово, як кажуть розвідники, яке нічого не означає для стороннього вуха. Тобто, якщо вас питають: як у тебе справи, ти кажеш: все добре, все гаразд. Перший тиждень телефонуєте – «все добре, все гаразд», другий, третій, на четвертий ви говорите: ми роботу закінчили, нам пропонують іншу роботу, інший господар, наприклад, яблука сортувати. І саме там потрапили у трудову експлуатацію. Знову ви телефонуєте рідним, але при цьому може бути присутній начальник охорони, прораб, той самий господар, і щоб Ви нічого зайвого не сказали, що ви в халепі, говорите «все хорошо». Сторонньому вуху нічого не означає це слово «хорошо», але рідні зрозуміли, що халепа. Чи дружна каже «котику, котику», а тут несподівано «зайчик»… Але більше інформації ще треба отримувати на місці, ще тут, в Україні.

Торгівля людьми може бути і внутрішня – з регіону в регіон, з району в район, сезонні роботи. Також у нас, в Україні, було виявлено іноземців, постраждалих від торгівлі людьми, де наші роботодавці використовували найману іноземну працю. Найбільша кількість за статистикою – 80 % – громадяни Молдови, які постраждали від сезонних трудових робіт.

Повернімося до проблеми насильства. Де її коріння?

– У нас таке кредо в організації: діти – це найважливіше. Коли з дорослими проводиш певні заходи – семінари, тренінги то є така вправа: як вас карали в дитинстві? як вас заохочували? Людина у 30-40 років згадує, що найкраще її заохочували солодощами, чи давали кошти, чи купили ляльку Барбі? А карали – в куток ставили, чи різочкою, чи ремінець на цвяшку висів у кожному домі, тобто фізичні покарання. Жодна країна світу не поборола це домашнє насильство. Коли ми б’ємо хлопчика, наказуємо чи ставимо його у куток, у дорослому житті, коли йде сімейний конфлікт, то чоловік підсвідомо ставить крапку над «і» ударом. Підсвідомість говорить: коли мене вдарили в дитинстві, то конфлікт вичерпався. Коли ми дівчинку караємо, то в дорослому віці, коли вона отримує якесь тілесне покарання, у неї підсвідомо виникає бажання замкнутися, заховатися, у куток стати, піти на кухню мити посуд, готувати вечерю і т.д. Все, конфлікт вичерпано, хазяїн поставив крапку над «і».

Психологічне насильство це те саме, тобто модель поведінки – як ми спілкувалися і у якій сім’ї ми виросли. Коли чоловік виріс в сім’ї, де насильство, образи, лайка, така соціальна норма для нього є звичною. А дівчина, дружина вже майбутня, наприклад, виросла в тій сім’ї, де дійсно була повага між батьками, і для неї сам крик, підвищення голосу, вже насильство. Погроза розправою – це теж вид насильства: «я зараз твого кота з балкона викину». Погрози розправою і метод шантажу, маніпулювання, контролю тотального – це все види психологічного насильства. Існує й економічний вид насильства, коли жінка погоджується на “золоту клітку”. Всі види йдуть в комплексі.

Реальний випадок: економічне насильство, донька дзвонить до мами та чує у відповідь: «Доцю, ти там не смикайся, зять добре нас забезпечує, от ремонт хати зробив, і кухні, і так далі. Терпи, бачили очі, за кого заміж виходила». Це ось такі традиції.

Ми намагаємося підняти ці проблеми на загал суспільства, щоб воно не шушукалось по барах, по офісних кабінетах, тощо… У кожній службі працюють і чоловіки, і жінки. І чоловіки, наприклад, не менш страждають від психологічного насильства. Але ж він – «гордий орел» – що, я, піду на жінку напишу заяву? Тут потрібно комплексно підходити.

Ви бачите зріз суспільства, різні його соціальні прошарки, чи відчуваєте, що ми рухаємося у кращу сторону?

– Завдяки Революції Гідності, цим подіям, що зараз відбуваються, суспільство стало сміливішим, воно вже не мовчить, воно вже підіймає проблеми, воно вже йде з розправленою спиною до чиновника вирішувати ту чи іншу проблему, а не згорблений з «просящей рукой». Завдяки міжнародним донорам, які виділяють кошти на різні гранти, на різні проекти, відбувається навчання та зміна свідомості, у тому числі державних службовців, представників установ, звичайних громадян.

Наразі стоїть гостра проблема ратифікувати Стамбульську конвенцію №210 проти домашнього насильства та насильства щодо жінок, тому що Україна у 2011 році її підписала, але, на жаль, ще не ратифікувала. Зараз Міністерство соціальної політики разом з іншими громадськими організаціями розробляють зміни національного законодавства відповідно до положень даної конвенції. Великий плюс, на мою думку, що нас (громадськість) почули, – нещодавно Верховна Рада України внесла зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, було забрано санкцію покарання, яке передбачало штраф, тобто зараз штрафів немає. Ми як громадська організація лобіювали це вже давно, говорили, що це недієвий механізм, що кривдник приходить до суду, суд йому за насильство у сім’ї виписує штраф – 70 гривень. А він швиряє квитанцію жінці: «Ти міліцію викликала, ти і плати». Жінка заплатить той штраф, раз, другий, потім думає: «Я за ці гроші сина чи дочку місяць можу у школі годувати». Наразі цей штраф забрали, і я вважаю, що це є найпершим кроком до змін національного законодавства відповідно до міжнародних норм. Ми по американських і європейських фільмах бачимо, що там суд виносить захисний ордер – кривднику не наближатися до будинку. Зараз у суспільстві йде бурхливе обговорення – хіба можна позбавляти права власності? Наразі у нашому законодавстві існує захисний приказ, його виносить дільничний інспектор міліції, де вказується, що чоловіку забороняється розшукувати жінку, якщо вона втекла, телефонувати їй, вчиняти насильство і т.д.. На мою суб’єктивну думку, дільничний перебирає на себе функцію суду, адже, згідно Конституції України, обмеження прав та свобод громадянина можливе лише за вмотивованим рішенням суду. Яким би не був той кривдник, у нього є права, і тому потрібно внести певні зміни до Кримінального Кодексу України. Суд тебе не позбавляє права власності, а він тобі забороняє тимчасово користуватися своєю власністю, тобто на місяць часу не наближатися до квартири, будинку. Суд не повинно цікавити, чи є гроші на готель, чи де він буде жити, під мостом, у друзів, хостелі і т.д.. Ти вчинив насильство – будь добрий відповідай. Коли ти наблизився, йде порушення цього припису-ордеру, тут повинна наступати кримінальна відповідальність, на півроку за грати. Шість місяців посидів за гратами, подумав, чи варто над жінкою піднімати руку. Якщо фізичне насильство зменшиться хоча б до психологічного, це вже великий плюс. Менше буде скалічених людей – наслідки і для держави, і для суспільства. Людина, яка страждає від насильства, не може ефективно працювати, виконувати свою роботу, тому що у другій половині дня її думки будуть про те, що їй чекати ввечері.

Чи маєте наостанок позитивний, конструктивний меседж для наших читачів?

– Хочеться побажати мирного неба і бути людянішими один до одного, просто бути людянішими. Спілкуючись із старшим поколінням, як я кажу, старійшинами, бачу, що наразі ці люди відчувають, що вже викинуті з життя, а у них стільки досвіду життєвого, вони прагнуть передати його, просто спілкуватися з молоддю. Потрібно налагодити цей діалог. Вони кажуть, що раніше люди ходили усміхнені на вулиці, віталися. Зараз у нас на тебе дивно подивляться, якщо ти йдеш і всміхаєшся. Потрібно бути людянішими, і це не залежить від того, чи ми волонтерами будемо допомагати чи я просто комусь дав 10 гривень. Якщо прийняли курс держави в Європу, то давайте почнемо з себе. Давайте зберемося і, незважаючи на те, що нас ЖЕК обслуговує, а не ОСББ, своїми коштами поставимо шибку у під’їзді, побілимо стіни… Як раніше люди збиралися надворі – доміно грали. Європейці нас не розуміють, цю рису людяності, але вона, на мою думку, є прогресивною рисою, тому ми й станемо найзаможнішою країною…

Транскрибувала: Валерія Верес