Як примиритись суспільству, коли поруч агресивна Росія?

Галина Жовтко

Чи спроможне на даному етапі суспільство України до такого процесу як примирення? Як варто розпочинати діалог та з ким? Хто має його розпочинати?

У психології конфлікту пояснюється: “примирення” є найменш раціональною процедурою з тих, які застосовують з метою врегулювання конфліктів, однак воно є конструктивним за своїми результатами. Необхідність примирення стає очевидною тоді, коли конфлікт стає потенційно небезпечним та шкідливим. Результатом примирення є припинення ворожнечі. 

З огляду на те, що конфлікт в Україні вже давно став “небезпечним” та “шкідливим”, необхідність в процесі примирення є очевидною. У нас цей процес, як і в багатьох державах, де були війни, обов’язково проходитиме, але з огляду на те, що війна у нас “гібридна”, він матиме свої особливості.

“Коли ми ведемо мову про примирення та порозуміння, ми так само ділимо, є тенденція ділити на два: ті, хто на контрольованій території і ті, хто на неконтрольованій території. І тут, і там – це принаймні три чи чотири групи людей, яким ще потрібно і між собою порозумітися. І, звичайно, згодом або одночасно визначити з ким порозуміння неможливе. Але “порозуміння неможливе” – не означає, що неможливий діалог”, – заявив  Андрій Куликов, журналіст, під час дискусії “Спроможності до примирення в суспільстві України”, в рамках  IV Форуму розвитку громадянського суспільства.

Як розповіла Олена Стяжкіна, письменниця, журналістка, професорка історії, на окупованій території люди завжди втрачають інформаційну суб’єктність, оскільки є заручниками ситуації, в якій опинилися. Вони не можуть говорити про те, що справді думають, оскільки за це можуть заплатити своїм життя. Експертка виокреслила ті групи людей, які там, по ту сторону, на окупованій території, та з чого потрібно почати, щоб процес повернення був запущений:

“Я використовую слово повернення в широкому сенсі. Повернення життя, повернення людини, повернення свободи, повернення права, повернення здорового глузду, повернення закону і , мені здається, це було б точніше і точніше визначало те, що ми маємо робити. Щодо людей, які там… Те, що ми бачимо на інформаційному просторі, картинки з життя так званої республіки “ДНР” чи “ЛНР” – це не є реальність, бо очевидно, що окуповані люди втрачають інформаційну суб’єктність. Якщо вони живуть там, вони не можуть говорити те, що вони думають, принаймні, не тільки правду, як вони її уявляють, а навіть те, що вони думають. Бо ціна питання – це підвали МГБ, це тортури, це торгівля людьми зрештою. То ж ми бачимо таку штучну дещо картинку, яку створює агресор, і ціна питання – це тривалий розкол України. Ціна питання – це створення іміджу певних інших, які є ворогами України від “а” до “я”. Це не є правдою.

Чого ми не бачимо, чого ми не чуємо абсолютно? Звісно, ми не чуємо патріотичних окупованих, але це не означає, що їх немає. Це не означає, що там немає партизанів… Реальна статистика показує, що партизани – це 2% населення,  і що це плюс-мінус норма. Ті 2% є! Але є і ті, що не є партизанами, а які чекають на звільнення. Ми не чуємо їх голосів, бо вони заручники ситуації. Ми можемо також розуміти, що є люди, які демонструють певну лояльність до “ДНР”, виконуючи дуже важливі місії. Вони рятують людей, вони годують людей, вони мають десь знайти гроші, щоб це зробити і ми сприймаємо часто їх лояльність до “ДНР” як їх внутрішню позицію. Але це теж не так. Це так званий протокол безпеки. Людина не може висловитися, тому що вона відповідає за інших людей. І якщо ми будемо дивитися на ці і ще, і ще групи, то ми можемо побачити людей, які ненавидять Україну. Ну, правда! Але так, як їх зображують, то складається враження, що їх 90%. А так, як воно є насправді, то думаю, що до 10%.

І от якщо ми не будемо потрапляти в ту пастку зображеного і реального, то процес повернення буде правильний. Повернення – це механізм виробляння правил – “як буде завтра”. І в цьому сенсі повернення потрібне не тільки окупованим землям, воно потрібне всій Україні. Ми із вами маємо зробити картину того, як воно буде завтра, які правила будуть діяти. Правила – це сильна позиція. Є правила покарання, а є правила прощення. Є правила співжиття, є правила надії. Вони різні, але як їх можна виробляти. Їх можна виробляти не тоді, коли ми кажемо про щось взагалі, але коли ми робимо якусь спільну справу. Прикладом ми можемо зараз почати говорити про правила повернення освіти – як буде повертатися українська освіта. Там є дрібниці, технічні питання, політичні настанови, ідеологічні розбіжності. Давайте створювати мапу проблем і говорити про них. Енергія спільної дії – це, на мій погляд, один із найкращих рецептів щодо повернення”.

Роман Вибрановський, ведучий ток-шоу “ДебатиPRO” на телеканалі  UA:Перший: “Ми дуже багато років говорили про толерантність, про те, щоб чути одне одного, але насправді цього не робили. Зараз необхідність почути одне одного, зараз необхідність говорити є насущною для того, щоб країна залишилася, щоб ми ж залишилися. Тому що два роки дуже жорсткої критики одне одного, дуже жорстких сварок вже призвели до того, що більшість людей бачать, що тільки “за” і тільки “проти” не буває. Люди готові йти на компроміси, розуміти, слухати,  і тут є друге питання механізмів – яким чином ми зможемо дискутувати. Бо ні в середовищі громадських організацій, ні в середовищі, зрештою, журналістів такого розуміння поки що, на жаль, немає”. 

Ігор Тодоров, Українська Асоціація Європейських Студій (Закарпатська філія), зазначив, що в Україні впроваджуються толерантні підходи з примирення щодо переселенців із постійними мешканцями різних громад на контрольованій території, і що це є правильний європейський підхід. Щодо непідконтрольних територій, то тут треба вже визначити, на яких умовах треба “примирятися”.

“Дійсно, значна частина людей переїхала не лише завдяки власним, суто проукраїнським поглядам, а й користуючись передусім здоровим глуздом. Існувало від початку розуміння, що ті новоутворення фейкові “ДНР\ЛНР” – це абсолютний тупик, і ні бізнесу, ні навчанню і багато чому, чим люди займалися, там просто немає адекватного місця. Тому люди переїхали. Серед переселенців – люди різних підходів. І тут, на мій погляд, саме європейські підходи, толерантні підходи щодо примирення всередині України, на українських територіях, між мешканцями постійними різних регіонів і тими, хто приїхав.

Але, за великим рахунком, а чи однакові українці в різних регіонах? Чи в одному і тому ж регіоні. Різні підходи. І останні муніципальні вибори це чудово продемонстрували. В тому ж Ужгороді, коли в другий тур потрапили два кандидати …ні один, ні інший не був виразником якихось прогресивних підходів. Один – колишній регіонал, інший теж – учасник антимайдану. Але ось так сталося. В тому ж Ужгороді така ситуація склалася завдяки голосам на виборах студентів, не бабусь за гречку, а саме студентів за 300-400 гривень. Тобто тут, насправді, проблема примирення – загальноукраїнська. І всередині кожного регіону вона існує. І це питання примирення між “совком” і нормальним європейським підходом, який спрямований у майбутнє. 

Значна частина людей наших, в усіх регіонах, але, на жаль, у Донбасі мабуть більшою мірою, ніколи не виїжджала за межі власного регіону. І звідси сталість оцих міфів, що на заході злі “бандерівці”, які одразу вбивають, якщо будеш розмовляти російською мовою і, навпаки, що в Донбасі всі навкруги бандити, і якщо з Донбасу, то як в анекдоті – “не треба нас лякати”. Тобто, я глибоко певен, що навіть в умовах війни складаються об’єктивні передумови для консолідації нації….

Наша перемога, безумовно, попереду, і наша перемога – це не лише відновлення територіальної цілісності країни, а й ліквідація небезпек. А поки існує Росія, саме така, яка вона є, як імперія зла, фактично, ми можемо що завгодно говорити про примирення, але поки буде оця агресія, ця експансія, і ми, як мешканці Донбасу, які є тут серед спікерів, глибоко впевнені, що нічого б цього не було, при всіх різних підходах, при різному баченні – ніякої окупації, якби не було безпосереднього втручання. І тому, на жаль, реалізація всіх цих ідей можлива лише за наявності певних зовнішніх умов”. 

Євген Шибалов (“Відповідальні громадяни”) розповів, наскільки важливою у процесі примирення може бути роль саме громадських організацій: “Насправді громадські організації можуть бути страшною силою – як зі знаком “плюс” та й із знаком  “мінус”. Врешті-решт, давайте не забувати, що в 2014 році навесні прихильник цього протестного сепаратиського руху на Донбасі гуртувалися навколо громадської організації “Донецька республіка” і сьогодні керівництво цієї організації увійшло в адміністративні та політичні структури самопроголошеної республіки, а рядові активісти були серед тих, хто брав штурмом Донецький аеропорт. А з іншого боку, Нобелівську премію Миру в 2015 році отримала громадська організація “Квартет національного діалогу” за посередництво у примиренні в Тунісі. Відтак міжнародна практика свідчить, що роль громадських організацій, неурядових фундацій в процесах примирення та миротворчих процесах постійно зростає. І слідуючи цьому тренду, десь з початку 2000 року з’являється велика кількість саме NGO, які професійно займаються питаннями посередництва, примирення. Сьогодні прийнята теза про те, що NGO є невід’ємною  частиною процесу примирення. 

Після конфлікту в Північній Ірландії в Європі зробили статистичний аналіз всіх попереджених або наявних конфліктів на території Європи і вирахували цикл, що від того моменту, коли якась суспільна група відчує себе дискримінованою, я підкреслюю – вона не обов’язково є дискримінованою, тут важливо, що вона такою себе відчула, і публічно про це заявить вперше, до початку відкритого конфлікту проходить 18 років. Якщо нічого з цим не робити. Саме тому європейська практика попередження конфліктів полягає в тому, щоб від початку цю дискриміновану групу формалізувати в громадянську інституцію, яка захищатиме її права. Саме тому в Європі приділяється така велика увага будь-яким меншинам, національним, релігійним, сексуальним, тощо. Саме тому, що будь-яка меншина – це потенційне джерело конфлікту. Громадські організації виконують сьогодні ту важливу місію, що усвідомлено чи неусвідомлено запобігають окрім конфлікту на Донбасі, ще низці інших дрібніших конфліктів, які також закладені в українське, як і в будь-яке інше суспільство”.

Читайте також – Олена Суслова: конфлікт може бути не лише руйнівником, але й творцем