Громадський Простір

Народний дім або ж «перлина над Сяном», як його ще називають, — унікальна будівля у центрі Перемишля. Майже 120 років тому його збудували українці як храм-символ воскресіння Русі-України. Історія будинку довга, непроста та водночас цікава — на початку XX ст. тут зі сцени лунали пісні у виконанні Соломії Крушельницької, а Іван Франко читав тут свого «Мойсея». Вже через століття у Домі почали виступати та вести дискусії як українські, так і польські культурні діячі, митці, історики та науковці. А після 24 лютого 2022 року сцена Народного дому стала прихистком для тисяч українців, які тікали від війни.

Сьогодні Народним домом опікується «Об’єднання українців у Польщі» — громадська організація автохтонних українців. Уже більш як 30 років діяльність цієї організації направлена на розвиток культури, освіти й громадської активності, а також польсько-українського діалогу. 

З першого дня повномасштабної війни команда організації як і тисячі поляків Перемишля були готові приймати біженців з України. Лише за пів року прихисток у Народному домі знайшли понад 5000 людей. Сьогодні «Об’єднання українців у Польщі» продовжує свою гуманітарну та культурну місії у Перемишлі, куди щодня ще приїжджають українці. 

Громадський Простір поспілкувався з Ігорем Горківим, головою Перемиського відділу «Об’єднання українців у Польщі» та керівником Українського Народного дому у Перемишлі — про громадський рух українців у Польщі, історію Народного дому та як громадські активісти прикордонного міста допомагають долати гуманітарні виклики, спричинені повномасштабною війною в Україні.

 

  На фото — Ігор Горків, голова Перемиського відділу «Об’єднання українців у Польщі» та керівник Українського Народного дому у Перемишлі 

 

Про появу перших українських громадських організацій у Польщі після Другої світової війни

 

— Як та чому виникла громадська організація «Об’єднання українців у Польщі»? 

— Ми всі знаємо як виглядає сьогодні кордон між Польщею та Україною. Раніше на території теперішньої південно-східної Польщі жило чимало українців. Після Другої світової війни приблизно півмільйона українців були депортовані¹ з цих земель у радянську Україну, а на їх місце привозили поляків з України. Вже у 1947 році відбулася операція «Вісла»². Українців, які ще залишилися в південно-східній Польщі, виселили на західну і північну частину Польщі — на так звані Повернуті Землі. Метою останнього виселення була швидка полонізація українців у Польщі. Для нашої громади це був складний час. 

Після смерті Сталіна, й на жаль, такої пізньої, прийшла відлига — комуністична влада у Польщі дозволила національним меншинам утворювати свої громадські організації. По одній організації на меншину. Так, українці мали своє «Суспільно-культурне товариство» (УСКТ — Українське суспільно-культурне товариство), білоруси — своє і так далі. Це був 1956 рік. 

«Українське суспільно-культурне товариство» було досить сильною організацією, водночас повністю підконтрольною владі. У Товаристві було багато донощиків, багато людей, підісланих ззовні до організації, які мали контролювати організацію. Були там й ідейні українські комуністи, частина яких приїхала із радянської України, щоб творити цю структуру. Але це не були демократи чи прихильники дисидентського руху. Була велика група свідомих українців, патріотів, які хотіли працювати для української громади. Організація так функціонувала до 1989 року, до початку демократичних змін. Вже тоді вона була дуже сильно скомпрометована саме через підтримку тої старої політики. У 1989 році почалися демократичні зміни в Польщі, і найактивніші члени організації вирішили, що УСКТ треба закрити — з цією назвою було неможливо функціонувати у новому демократичному суспільстві.  

Однак потрібно пам’ятати, що ця організація в найскладніший момент дозволила українцям зберегти себе. При ній творилися гуртки, різні читацькі клуби, видавався тижневик «Наше слово», який і до сьогодні виходить, створювалися пункти навчання української мови. Люди знали, що Товариство підконтрольне, але це був єдиний спосіб публічно реалізувати себе як українців.  

В лютому 1990 року, на руїнах УСКТ, було створено «Об’єднання українців у Польщі». Згідно зі статутом, діяльність цієї організації направлена на збереження та розвиток ідентичності українців у Польщі, промоцію міжнаціонального діалогу тощо.  

В більшості такі об’єднання українців утворюють етнічні українці. Зокрема у Польщі є Закон про національні українські меншини, який визначає, що до національних меншин належать ті, які живуть на території Польщі від 100 років, а українці на території східної Польщі живуть від завжди.

 

 

За своєю структурою «Об’єднання Українців у Польщі» (ОУП) — загальнопольська організація з центром у Варшаві, яка має 10 регіональних відділів. Щоб створити відділ, потрібно мати три «гуртки» або ланки (у 50-х роках слово гурток в українській громаді вживалося у значенні — об’єднання). Якщо ж немає можливості утворити відділ, а є бажаючі створити ланку, то вони можуть підлягати під головну управу: маємо такі у Кракові, Лодзі, Ченстохові, Вроцлаві.  

Крім нас, є ще «Українське товариство в Любліні». Ця організація в основному займається Любліном, Люблінським воєводством та Холмщиною — там є своя специфіка, і все функціонує трохи по-іншому ніж там, де українці були депортовані.  

До найбільших організацій належить і «Союз українців Підляшшя». Ця організація має інші виклики, адже на цій території не було депортацій: зовсім інша ситуація, коли ти живеш на своїй землі від завжди і тебе не виселяли.  

Вже у 20-х роках до Польщі почала приїжджати більша група емігрантів з України — хтось у пошуках роботи, хтось для навчання. На початках дехто з них був з нами, але згодом вони вирішують створити свої організації, адже нас не стосуються такі питання як легалізація, карта побиту тощо. Ці організації зосередилися на цих питаннях, і згодом було додано культурний фактор. Так створився Фонд «Наш вибір», який управляє Українським Домом у Варшаві (з 2022 року «Наш вибір» перейменовано у Фонд «Український дім» — ред.).

 

Народний дім у Перемишлі — важлива сцена Галичини

 

 На фото — Український Народний дім у Перемишлі. Сьогодні триває збір коштів на ремонт Українського Народного дому у Перемишлі. Підтримати відновлення Народного дому можна тут: https://ukraincy.org.pl/uk/narodnyj-dim

 

— Як «Об’єднання українців у Польщі» пов’язане з Народним домом, де ми зараз перебуваємо?  

— Український народний дім був побудований в Перемишлі у 1904 році товариством «Український народний дім».  

Після скасування панщини люди почали більше думати про національну справу. Тут лунали політичні заяви про те, що «ми тут, в Перемишлі, є таким самим народом, як ті, хто живе в Києві», адже є спільна мова, спільний фольклор, церква, обряд і так далі. Політичні нації наприкінці функціонування Австро-Угорської імперії почали більше заявляти про свою ідентичність.  

Приклад взяли у сербів, які для себе будували народні доми — як освітні, культурні, громадські центри. Тоді був такий бум у Галичині: українці будували українські народні доми, а поляки — польські. Це було наче позначенням — що це наша територія.  

 

 

У Львові Народний дім почали будувати ще в другій половині ХІХ століття, а тут, у Перемишлі, найпізніше — на початку ХХ століття. Але за темпами робіт, це був найшвидше побудований Український народний дім в Галичині. Лише за півтора року! Це показує потенціал місцевої громади, і не тільки в Перемишлі, але і навколо, де села переважно були українськими. Один з активних лідерів громади Теофіль Кормош переконав людей, що треба мати свою візитну картку — Український народний дім. Він переконав вкласти в це свої гроші, і звичайно тоді взяли ще й кредити, але все ж таки це мав бути дуже великий авторитет, якщо такий будинок побудували за півтора року. 

 

 

Коли будували Народний дім, то його будували як храм воскресіння Русі-України. Навіть купол побудували так само як для церкви. Вони відчували, що, по-перше, якщо ми є окремий народ, то маємо мати свою державу, а побудова такого будинку є знаком, який передбачає, що це відбудеться. І вони це реалізували в практичному вимірі. На фасаді ви можете бачити синьо-жовті орнаменти, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України, від Сяну до Дону, із написами про відродження України. Коли читаю все це зараз, коли йде війна, то десь там всередині це зачіпає.   

Будинок збудували дуже сучасним та з найгарнішим театральним залом в центрі Перемишля, і він належав українській громаді. 

 

 

Побудова цього будинку та активність Кормоша і його прихильників придушили активність москвофільського середовища в Перемишлі. Адже тоді була частина людей, які хотіли орієнтуватися на Москву — це були і місцеві, і приїжджі, а також церковні й політичні осередки, які підказували орієнтуватися на Москву. Від середини  ХІХ століття до кінця ХХ століття була постійна боротьба, і врешті-решт перемогла проукраїнська сила, яка була молодшою, ідейнішою. 

Будинок був дуже важливим центром української культури, а також трохи бізнесу — тут були і крамниці. Тут дуже часто виступали українські театри. Тут виступали Лесь Курбас, Соломія Крушельницька, Іван Франко. Це була дуже важлива сцена в Галичині.  

Тут було сприятливе середовище та люди. Наприклад, тут жив греко-католицький єпископ Іван Снігурський, який зробив революцію в співі. Це було так сильно, що люди приходили, незалежно від національності та віросповідання, щоб послухати хорошу музику.  

В центрі Перемишля був готель «Під провидінням», і для виступів там музику писав Михайло Вербицький. Композитор народився тут, прожив тут більшість свого життя та похований на території теперішньої Польщі. Якось Вербицькому принесли слова вірша із назвою «Ще не вмерла Україна» та сказали, що це написав Шевченко, і потрібно написати музику. Так у Перемишлі відбулося перше публічне виконання Гімну України³. Тоді цю пісню ще не називали Гімном України, але при всіх важливих заходах ця пісня завжди звучала в Перемишлі. Тут започаткували і перші Шевченківські концерти. Цей регіон був досить національно свідомим, тому Франко і писав, що іскра національного пробудження в Галичині вийшла з Перемишля.  

 

 

У Народному домі був кінотеатр «Apollo», відбувалися концерти, єврейські політики знімали тут зал для зустрічі з виборцями. Загалом тут багато чого відбувалось, навіть «пікантні» вистави.  

 

Війни, депортації та ліквідація громадських організацій 

 

Прийшов 1918-й рік — кінець Першої світової, але початок війни за Галичину між українцями і поляками. Українці в Перемишлі в першій частині цієї війни перемогли, а потім програли у польському контрнаступі. Між 1918-м роком та до 1939 це був дуже важливий осередок громадянської активності українців. Це була наче святиня духу українського. 

Потім прийшов 1939 рік — початок Другої світової війни. Сюди доходить фронт. Частина міста, де ми зараз, була під радянською окупацією, кордон був на Сяні. За Сяном була німецька частина.  

Далі були депортації 1944 та 1945 років: українців звідси вивозили у радянську Україну (СРСР — ред.). Наприклад, лемків, людей із гірської місцевості, чи перемишлян депортовували в Херсон, чи Донецьк. Згодом був встановлений кордон на «лінії Керзона» між Польщею та СРСР. А вже у 1947 році відбулося чергове виселення українців з сіл навколо Перемишля. З самого Перемишля не було цього виселення, бо багато хто, або добровільно виїхав в радянську Україну, або побачивши, що комуністи в Польщі будуть мати владу, емігрували до Німеччини, країн Північної Америки чи Австралії. Лише лічені родини українців-міщан змогли залишитися в самому місті.  

В 1947 році держава переймає майно всіх громадських організацій в Польщі, націоналізує, ліквідовує всі товариства, і не тільки українські, та забирає цей будинок. Якщо немає товариства, то власність має бути державною. Так у Народному домі з’являються якісь квартири, спеціального господаря немає і будинок починає руйнуватися. Частина тих родин, які залишилися, жили законспіровано, адже це був період цькування, і за активність можна було втратити роботу.

 

Сьогодні у Народному домі триває ремонт. 90% ремонту мансарди та другого поверху співфінансує Європейський Союз в рамках Програми транскордонного співробітництва «Польща – Білорусь – Україна», 10% — добровільні внески. Підтримати відновлення Народного дому можна тут: https://ukraincy.org.pl/uk/narodnyj-dim

 

Повернення депортованих українців до міфічної столиці та боротьба за Дім 

 

Є цікавий факт щодо українців, яких виселили на північно-західну Польщу. «Тут все не таке, повітря не таке, ліси та річки не такі, нам треба мати щось рідне» — такими були думки українців про життя на німецькій землі в Польщі. І вже після смерті Сталіна українці думали про повернення: «Але якщо я повернуся до свого села біля Ярослава, Сянока чи Перемишля, то там, в моїй хаті, вже хтось буде жити або її спалили, то куди повертатися?» До Перемишля — міфічної столиці українців цього району. Адже тут була церква, єпископ, українська школа та Народний дім. Так люди почали повертатися, хоча на це не було дозволу комуністичної влади. 

 

 

— Як українцям це вдалося?  

— Важко було тоді прописатися в Перемишлі, тому люди селилися в навколишніх селах і вирішували ці справи неформально. Також часто українці, які поверталися до Перемишля, раніше в ньому не були, але знали що там мусить бути українське життя. Так вони зустрічалися, зокрема і в Народному домі, з тими українцями, яким вдалося уникнути виселень, та дізнавалися про ключові речі. Наприклад, що тут є Народний дім, який треба зберегти, є собор, є український військовий цвинтар, про який треба пам’ятати та за можливості відновити, є і головний цвинтар, де спочивають Кормош, Цеглинський та ряд інших видатних діячів, і їхні могили треба також зберегти. І так воно функціонувало. 

Після створення «Українського суспільного-культурного товариства», першим з постулатів було звернення до місцевої комуністичної влади про повернення власності. Однак організація отримувала відмови. Зрештою наші дійшли висновку, що якщо це є наше, але ми не можемо його собі повернути, то ми повинні цей будинок орендувати, щоб зберегти. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал, потім поверх вище — так українці по частинах орендували цей будинок, щоб зберегти його. Ця боротьба за збереження та повернення будинку українській громаді тривала до 2011 року.  

— Що змінилося у 2011 році, що українцям повернули Народний дім?  

— Прийшло рішення міської ради. Того року Міська рада проголосувала за рішення продати Народний дім «Об’єднанню українців в Польщі» як найбільшому представнику української меншини за 1% від вартості. Згідно з законом, передати безплатно його не могли, а лише продати, надаючи 99% знижки. Очевидно, що нас, як громаду, трохи обурило те, що своє прийшлося відкупити, але іншого виходу не було. Так «Об’єднання українців в Польщі» стало власником будинку. Це рішення було також пов’язане з питанням повернення Польського дому у Львові полякам.  

Три покоління людей, які берегли цей будинок та які в найскладніший момент були з цим будинком, на жаль, вже не всі можуть бачити ті зміни, які відбуваються тут — ремонт та відродження Народного дому.  

Хоч народився я на півночі Польщі, для життя я вибрав собі Перемишль. Для мене Перемишль — це наче євшан-зілля. Я сюди переїхав свідомо.

 

Табличка на стіні Народного дому зі словами «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». 

 

Дім — відкритий для всіх

 

Ще коли у 2011 році у Народному домі зустрічалися українські активісти, які вже понад 20-40 років діяли у громаді, та розмовляли про те, якою має бути функція цього будинку, то було розуміння, що він має бути відкритим для всіх мешканців міста. Тобто, ми двері не закриваємо, а тільки відкриваємо. На мою думку, це неймовірний підхід.  

Після ремонту одного із поверхів, тут почали відбуватися відкриті заходи: культурні та освітянські. Поляки долучаються щораз більше. Наприклад, ми приєднали Дім до всесвітнього заходу «Ніч музеїв», і на цю подію не приходять українці, а лише поляки. У перший рік прийшло 120 людей протягом двох годин, і ми були вражені. Наступного року — 300, потім майже 400 протягом двох годин. Ми спілкувалися, розбудовували взаємні стосунки.  

Заходи в Народному домі ми почали робити на досить високому рівні. Наприклад, до нас із концертом приїжджала відома оперна співачка Ольга Пасічник, ми запрошували директора Польського театру у Варшаві та одного із найвідоміших польських акторів Анджея Северина. Також ми пробуємо промотувати місцевий український потенціал. Коли Анджей Северин читав польською мовою пролог до «Мойсея» Івана Франка, то наш місцевий гурт автентичного співу «Крайка», на зміну, виконував традиційні українські пісні, які пасували до його читання. Хочемо показати, що громада має потенціал, що тут є молодь та діти, які виступають на одній сцені з одним з найвідоміших польських акторів чи з однією з найвідоміших оперних співачок світу. З кожним роком таких заходів ставало все більше, а потім почалася пандемія. Дещо перенесли онлайн, але ми хотіли, щоб будинок жив кожен день. Наприклад, раз на тиждень тут був сімейний клуб. Також відповідно до тогочасних санітарних норм Польщі під час пандемії, ми почали робити чотири рази в тиждень майстер-класи з українського народного співу, гри на інструментах, театральної майстерності тощо.  

Ми нарощували досвід. У нас на сцені були Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк… Ми почали займатися не тільки українською культурою, а й польсько-українськими взаєминами активніше. Бо в місті у якому була польсько-українська війна — там далеко у пам’яті в декого сидить й зараз думка, що українці далі є ворогами.  

 

Війна та допомога мільйонам українців у Польщі 

 

 

— Мабуть, дуже непросто було українцям всі ці роки зберігати такі пам’ятки як Народний дім, та вести діалоги у місті, де була польсько-українська війна. Чи повномасштабна війна в Україні змінила сприйняття українців у Польщі? Який вплив вона мала на вашу організацію? 

— Війна змінила все.  

Рівень політичної напруги, який був між Україною і Польщею, дуже знизився. Польща почала дуже сильно підтримувати Україну, і усвідомлення спільного ворога також має значення.  

В 1995-1996 роках громадяни України в Польщі здебільшого були заробітчанами. Після Помаранчевої революції українці в Польщі щораз частіше були викладачами, менеджерами, айтішниками тощо. А Революція Гідності та введення безвізу повністю змінили профіль середньостатистичного громадянина України. Наприклад, в цей період на травневих вихідних в ресторанах Перемишля було чути тільки українську мову. Тобто громадянин України став у Польщі туристом, студентом, науковцем, який ходить в ресторан, спить в готелі, купує квитки до музею. Це була така помітна зміна. Запуск поїзда Київ-Перемишль теж зіграв свою роль.  

Що стосується нашої організації, то наш напрямок не змінився, але війна прискорила певні етапи.  

Під час Революції Гідності та коли почалася війна, поляки, і зокрема перемишляни, дуже сильно підтримували Україну. Дуже багато поранених з Майдану лікувалися у Перемиських лікарнях. Тому ми не сумнівалися, що Перемишль підтримає українців, якщо почнеться повномасштабна війна. Так додався ще один напрямок роботи в нашій організації — підтримка воєнних біженців. 

Прийшов лютий минулого року. Ми зустрілися з керівництвом організації та розробили план на випадок повномасштабної війни. Ми вирішили, що Дім має бути відкритий, і що тут можемо зробити короткотерміновий хостел. Напруга зростала, ми знову провели зустріч та розпланували, хто за що відповідає, на кого можна розраховувати. У нас була база із 70 волонтерів, які б допомогли, також мали 24 ліжка. Це ми так собі уявляли…  

— Як все було, коли почалася повномасштабна війна? 

— 24 лютого зранку я вже був у Народному домі. Сюди прийшли учні з української Школи імені Маркіяна Шашкевича, і ми почали готуватися, розставили ліжка… 

Спочатку було 24 ліжка… А потім 50, 80 ліжок… Протягом пів року тут спало понад п’ять тисяч людей у театральній залі. Таким хостелом ми пробули близько пів року. Було повне забезпечення. Люди могли перебувати тут максимально добу, адже на кордоні залишалось двісті тисяч біженців, це була постійна ротація.  

 

 

Така діяльність була офіційною — ми повідомляли місцеву владу і владу в області. Також все було погоджено із санітарною станцією — вони знали, що ми роздаємо їжу, наші працівники та волонтери проходили необхідні обстеження, щоб це було безпечно для всіх. 

Ліжка були і на сцені, і в кімнатах. Потім від однієї фірми ми отримали спеціальні бокси, які могли вмістити два-три ліжка всередині, і для сімей це було комфортніше. 

Через пів року ми розуміли, що не можемо не приймати далі людей. Тому ми знайшли іншу локацію. Спонсори допомогли відремонтувати частину будинку, де сьогодні діє хостел для біженців. Він знаходиться у центрі міста, і там кращі умови — є три кімнати та великі вікна. Там постійно ночують люди. Також недавно ми відкрили ще один шелтер, терміном на 2-3 місяці проживання, для людей з інвалідністю. Це люди, яким і до війни в Україні бувало важко, а зараз їм потрібно більше часу для адаптації.

 

11 липня 2022 року Перемишль отримав від президента України відзнаку «Міста-рятівника» за виявлені гуманізм, милосердя і солідарність з народом України

 

— Хто фінансово підтримує ваш гуманітарний напрямок?  

— Наші спонсори — це CARE International, Oxfam, Польська гуманітарна акція, також є приватні спонсори. Сьогодні відчуваємо, що обсяги цих коштів зменшуються, і для медіа це вже не так «привабливо», бо немає 30 000 людей на добу в Перемишлі.  

Але кожного дня з України до Перемишля прибуває 1,5-2 тисячі людей, і частина з них потребує допомоги та підтримки. Ми розширили нашу діяльність на підтримку біженців: це юридична, психологічна та медична допомога у нашому шелтері. Інколи нам телефонують з лікарень, бо мають пацієнтку, яка потребує перекладу, і наші люди їдуть, щоб допомогти. Наша допомога потрібна кожного дня, і це стосується питань від народження до смерті. Ми допомагаємо і жінкам, які народжують тут, і в організації кремації, похоронів для тих, хто помирає. 

 

Автохтонні українці як місток, який об’єднує поляків та воєнних біженців з України

 

— Які ще активності реалізує «Об’єднання українців в Польщі» для українців у Перемишлі? 

— Ми також організовуємо навчальні курси польської мови, щоб допомогти в адаптації. Загалом все те, що ми робили до великої війни, всі наші інтеграційні заходи для громад, ми вирішили продовжити та навіть збільшити. Тому що це хороший інтеграційний фактор — багато людей з України приїжджають до нас, питають, чи є українська книжка, чи можна купити книжку українською для дітей, чи є бібліотека українська. То ми створили бібліотеку. Маємо і майстер-класи, частину яких проводять інструктори, які приїхали до Польщі у зв’язку з війною. Це допомагає місцевій польській громаді познайомитися з воєнними біженцями, щоб уникнути непорозумінь на національному ґрунті. У нас період виборів, і фактор присутності мігрантів можуть використовувати у негативному значенні — що «краще їм допомагати там, в Україні, а не тут».  

Ми вирішили, що якщо ми принаймні дозволимо людям познайомитися, то тоді дехто може зрозуміє, що біженці тут не тому, що їм так захотілося чи щоб обігнати нас в черзі до лікаря. І це дає ефект — українські воєнні біженці краще адаптуються, поляки мають змогу з ними познайомитися, а українська меншина є таким містком, який це об’єднує. 

 

 

— Чи відчувається напруга-втома від сьогоднішньої ситуації? 

— Зараз я задоволений тим настроєм, який є. Ми припускали, що у такому прикордонному місті буде велика втома від людей, але загалом все досить спокійно.  

До війни українська автохтонна меншинна громада налічувала 2,5 тисячі людей. Була і частина українців, які приїхали для заробітку, і ми не знаємо, скільки їх було. Не всі мали бажання приходити до нас. Зараз неофіційно кажуть, що кількість українців могла зрости на 8 тисяч. Для міста, яке мало 60 тисяч, це досить багато. 

—  Як думаєте, що покращує комунікацію автохтонних українців, українців-біженців та поляків? Зрозуміло, що завжди будуть політики, які будуть спекулювати на важких історичних темах. Що може посприяти польсько-українському діалогу? 

— Все те, що ми робимо зараз. Поки що нам трішки бракує простору — бо у Народному домі йде ремонт.  

А ще — два рази подумати, потім говорити, тобто не клацати на фейсбуці всякі сенсаційні повідомлення і так далі. Розуміти, що є російська пропаганда, і війна, яка відбувається також на цьому полі — що Росія хоче розсварити поляків і українців. 

Ми тут в Перемишлі є, і ми вирішили, що будемо займатися гуманітарною допомогою так довго, як це буде потрібно. І в нас стає щораз більше роботи, тому що інші організації звідси виходять. Ми і надалі є присутнім 24 години на добу на залізничному вокзалі. Там і наші перекладачі, і координатори, а з березня ми координуємо роботу в кімнаті матері та дитини.

 

На фото — Пункт підтримки на пероні залізничного вокзалу у Перемишлі

 

Додатково ми відкрили на п’ятому пероні гуманітарний Пункт підтримки, де є кава та чай. Тому що багато людей очікують там кілька годин на потяг. Також маємо вже дзвінки від людей з України, яким ми раніше допомагали, і які хочуть у нас перезимувати — вони побоюються, що осінь і зима будуть з тривалим перебоями в постачанні електроенергії.

 ⇒ Підтримати відновлення Українського Народного дому у Перемишлі можна тут: https://ukraincy.org.pl/uk/narodnyj-dim

Примітки:

---

1. 9 вересня 1944 року було укладено «Угоду між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Польський комітет національного визволення — це орган тимчасової влади в Польщі, що був створений в Москві за ініціативи і сприяння радянського керівництва. Більше про депортації 1944-1951 років тут.

 

2. Операція «Вісла» (акція «Вісла») — етнічна чистка, здійснена протягом квітня-липня 1947 року за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польської Республіки та Чехословацької Соціалістичної Республіки. Більше про депортації 1944-1951 років тут.

 

3. За розвідкою історика В. Трембіцького, свій твір-солоспів Вербицький виконав уперше в Перемишлі, в музичній залі Духовної семінарії на сходинах студентської організації «Громада» в присутності ректора Григорія Гинилевича, якому твір сподобався, й він доручив поширювати пісню серед вихованців. Перше публічне виконання твору «Ще не вмерла Україна» відбулося у Перемишлі на концерті з нагоди четвертих роковин смерті Тараса Шевченка. 

---

 

Спілкувалася Галина Жовтко