Юліян Гайда: діаспора має унікальну позицію – бачити Україну очима світу
Сьогодні вже можна ствердно казати, що на тлі подій Майдану та сьогоднішньої складної ситуації - нарешті для України викрасталізувалася діаспора. Ми щодень бачимо потужну підтримку з різних куточків ...
Додано:
Prostir.Ua
Сьогодні вже можна ствердно казати, що на тлі подій Майдану та сьогоднішньої складної ситуації – нарешті для України викрасталізувалася діаспора. Ми щодень бачимо потужну підтримку з різних куточків світу – і розуміємо більш відчутно – Україна не закінчується на кордонах. Про те, як змінюється ця сама підтримка закордонного українства (бо ж “у вишиванках” робляться потужні речі) ми говорили з Юліяном Гайдою, українцем з Чикаго, у 3-му поколінні народженим в Америці, журналістом, громадським діячем, одним з наймолодших учасників Української Капели Бандуристів ім. Т. Шевченка, представником чиказького Євромайдану.
Г.П.:Юліяне, як би Ви самі себе представили?
Інколи я син священника, інколи я бандурист, інколи я пластун. Але головне, особливо тут, серед американців, я вважаю себе українцем. Так, я народжений тут – в Америці, і це більше для мене – для інших інакше. Те, що значить бути українцем, швидко міняється…
Г.П.: Як змінюється підтримка закордонного українства різних хвиль упродовж років?
Я думаю, для нової хвилі еміграції бути українцем закордоном трохи відрізняється від сприйняття моєї родини чи старших хвиль еміграції. Вони самі виїхали, або лише з близькою родиною. Є багато заробітчан – і вони планують врешті повернутися до України. Їм важливо мати здорову Україну, до якої вони повернуться. Часто мене запитують в Україні, чи я планую повернутись до України. Але я ж тут народжений… Можливо це не кращий приклад, але можна подивитись на стосунки Ізраїлю і євреїв цілого світу, яких тисячі по світу.
Будь-де, де є українська громада чи старшої хвилі чи нової – вони дуже стараються не відмовитися від своїх. Старші хвилі (як моя баба, яка приїхала в 15 років до США), почуваються дуже відповідальними за Україну, бо ціле життя боролися за її існування. Це головне питання, яким займалася діаспора. Моя тата була активною в Спілці української молоді, вона їздила у Вашингтон часто, щоб просити сенатора про підтримку, навіть нагадувати просто людям, що Україна існує, бо для багатьох до 91 року Україна була лише районом Росії.
Наприклад, коли в громаді хоронять когось зі старших, священник чи представник громадських організацій – хтось завжди скаже: принаймні, вони дожили до Незалежності. Те що діється, не ідеальне – але людина бачила, що є Україна, до неї звертаються поіменно…
Моя тата, жінка мого стрика (дядько по батькові), її родина з Білорусі. Як відомо, ніколи не було такої великої білоруської діаспори, як українська. Вона вважає, що Україна в тому стані, в якому є – це велика заслуга діаспори. Якби була білоруська діаспора, її представники могли б їхати до Вашингтону чи брати участь у міжнародних справах великих країн заходу, то не було б Лукашенка і того, що діється. Можливо, вона надає великого кредиту діаспорі, але вона так вважає.
Що я зауважив, більшість, друга і третя хвиля до 91 року – головно, це були біженці, вони постійно займалися питанням незалежності. Усе, про що вони думали і боролися, було за незалежність.. як представників українського народу закордоном. І після того вони більше не знали, що з собою робити. Тобто є організації, є всілякі видання, є навіть відділи університетів, які справді займалися лише українською незалежністю. Досі вони дотримуються тих самих принципів, та сьогодні це має вже інше значення.
Г.П.: А що діаспора бачить своїм пріоритетом на сьогодні і що означає наразі – бути українцем ?
Діаспора сама трохи не знає, в якому напрямку піти: чи вона має далі зовсім весь час надавати Україні, як це відбувається наразі, бо Майдан і війна, чи діаспора має дивитися трохи внтурішньо – і попрацювати над вихованням молоді в українському дусі, яка буде жити далі в Америці чи за кордоном. Я знову візьму приклад євреїв, не всі планують їхати в Ізраїль, але вони гордяться, що вони євреї.
Я сам хотів би жити в Україні, але загальна більшість не планує цього, проте люблять бути українцями. Ті організації, до яких вони можуть належати, мають справу з Україною – не з українством. Саме це дуже багато людей відхиляє.
Я знаю одного знайомого, народженого в сім’ї італійки та ірландця, який втратив рано маму і батько одружився з українкою. Так вона виховала його як свого. Він вивчив українську мову, пішов до української школи, записався до Пласту, він також був активним під час Майдану тут. Але він, головно, вважає себе українцем – навіть якщо по крові він ним не є. Або є дівчина Лариса (Лорен раніше), вона не знала звідки її родина походить, цікавилася Східною Європою, вона в університеті записалась до українського клубу, змінила своє ім’я та прізвище на Лариса Шевченко – і розмовляє українською.
Багато американців, часто також в Канаді, виростають без ідентичності. Треба мати відважність іти меж людьми і зізнаватися, що ти українець. Доводилось чути в школі, як молодь каже – я 12% ірландець, 12% іспанець, 25 % грек, 12% поляк, 12% американський індіанець.. і це моя ідентичність.
Коли я виростав – почути українську мову на вулиці в Чикаго було незвично і приємно, підходили, вітались. Тепер це вже не так.
У Чикаго багато нової хвилі. Кажуть більше ніж в Нью-Йорку і Сан-Франциско
Старі цілі, які існували, ще існують. Старші хвилі підтримують громадські рухи. Я організував два мітинги Майдану в листопаді/грудні – потім був 3 тижні в Україні.
В Чикаго багато політичної діяльності, осередок Свободи існує 8 років. Це одинокий випадок, бо громадяни України збирають гроші на партію, це головна діяльність, хоча в США таке не вітається. Пару років тому були мітинги за визволення Юлі, мовний протест.. Вони приходять на ці акції з незрозумілими гаслами, тому багато хто не хоче через це брати участь в політичних справах громади. Це розділяє громаду, що вона обстоює. Навіть студенти розуміють, що відбувається виняткова ситуація, відчувають велику відповідальність бути голосом України в Америці. І якщо люди не знаються на політиці, то вони всеодно відчувають відповідальність.
Я стараюсь часто відвідувати Україну – раз на рік. Перший раз – це був ключовий момент, оформлення моєї ідентичності, я вважав лише себе українцем. Я не розумів американців, я вважав себе лише українцем. А коли приїздив до України, мені казали – я іноземець. 17 років я думав, що я без питань українець, я б ніколи не міг подумати, що я американець для України буду.
Я журюся, що в декотрих заробітчан існує великий і глибокий встид, іноді в Україні мене звуть зрадником, бо моя сім’я виїхала до Америки, особливо на Галиччині, їм дивно.
Хоча трапляється й інше. Кілька тижнів тому у Харкові був зворушливий момент в кав’ярні. Я робив замовлення, перепросив, що не володію російською мовою (мені легше навіть польську розуміти). А офіціантка у свою чергу перепрошувала, що вона не може спілкуватися добре українською, але має її знати. І коли довідалася, що я з Америки – дякувала.
Г.П.: Як якісно закріпити нову хвилю – аби не перервався, а набирав обертів діалог та співпраця України і її діаспорян (здається, після Помаранчевої нам цього не вдалося зробити)?
Перше – ви(в)знати, що ми існуємо. Я їхав недавно поїздом з Харкова до Києва, хлопець із Сумщини запитав, що за дивний акцент в мене, чи може я не з Заходу, з Галичини. Кажу, я з Чикаго. “То якесь село? – він запитує”. – Та ні, це велике місто. “А район?” – Іллінойський район, відповідаю. Тобто здивований, що я українець з Америки…
Найважливіше, що треба зрозуміти людям в Україні про світове українство те, що воно існує, і друге – що воно є по цілому світу і вони лишаться по цілому світу. Україна має визнати це. Не треба мати українське громадянство, народжуватися в Україні, щоб бути українцем. Треба позбутися стереотипів, не можна показувати пальцем.
В Америці я дуже часто їжджу на кобзарські табори, минулого тижня, в останній день табору, ми відзняли музичне відео до Дня Незалежності України.
А я дуже радію, коли неетнічні українці прихильні до української культури, африканці, наприклад. Україна – не лише українцям. Існує держава, яку дуже хотіли українці, але також ми запрошуємо і просимо, щоб брали участь в цьому не тільки українці. Це нове українство, вільне, громадське, бо є українство за паспортом і світове українство.
Г.П: До речі, Юліан Гайда підготував відео-матеріал, коли Янукович був на саміті НАТО в Чикаго, під час прес-конференції для українських медій. Українці задали питання про діаспору, бо 100 тисяч українців проживає в Чикаго, занепокоєні згортанням демократичних процесів, чи готовий він зустрітися з діаспорою. На що Янукович відповів, що зустрічі із земляками вже відбулись..
Зустріч взагалі не відбулася. Ми були на саміті, ми були біля готелю, ми були з того часу з ним, як він вийшов з літака, він ні з ким не зустрічався.
Г.П.: Громадські організації українців Америки, що відбувається в цьому контексті?
Пласт або СУМ – це дві головні організації українців в Америці, є ще ОДУМ – організація демократичної української молоді, інші та їхні осередки по цілій Америці.
Пласт – це скаутська організація, виховання у скаутських ідеалах, а українськість дещо на іншому плані, але все що діється в Пласті – обов’язково українською мовою. Одна з головних вимог, щоб належати до Пласту, треба ходити до української школи і це вимагають.
Пласт є в Україні і в Америці. Є КУПО – Конференція Українських Пластових Організацій. Її метою є втримання ідейних засад та виховних методів Українського Пласту. Членами-засновниками КУПО стали крайові пластові організації в Австралії, Аргентині, Великобританії, США, Канаді і Німеччині. Такий склад членів КУПО залишався незмінним аж до 1991 року, коли до КУПО було прийнято крайові пластові організації України, Польщі, Словаччини. Святкування річниці складання першої присяги відбулося у Львові, бо там 100 років тому відбулася перша присяга, пройшли табори у різних регіонах України. Також з’їхалася молодь з усього світу на міжнародну конференцію. Це було надзвичайне літо.
СУМ вважає, що вони самі по собі є школа українознавства, їхні табори вчать українську мову та історію, тому вони не вимагають української школи.
Кілька тижнів тому на пластовий табір приїздила коліжанка з України Настя, гуляючи по Чикаго, на березі ріки потрапили на зйомки серіалу, стояли вантажівки, виставлено світлове обладнання, за камерами 2 режисера відомі, які знімали фільм “Матриця” (вони живуть в Чикаго і знімають наразі серіал). Ми підійшли з ними сфотографуватися, вона радісно шокована цим. Сказала їм, що з України. Один з режисерів відповів: ”О, Україна, я за вас дуже молюся, у вас багато що коїться…”
Пласт нараховує 600 членів, СУМ в Чикаго – їх десь 3000, є український культурний осередок, там сходяться Український конгресовий комітет Америки, Києво-Могилянська фундація, один з найголовніших танцювальних ансамблів “Громовиця”, біля всіх церков є громадські організації.
На нашому фестивалі українському може бути 10 тисяч людей, чому не 100 тисяч людей?!
Г.П: А Церква?!
Церква дуже об’єднує українців і вже не тільки українців. Греко-католицька церква в Америці існує 130 років, і одна третина її членів – не українці. Це церква не лише етнічним українцям – це церква від українців, від української духовності – для всіх.
Дуже багато ірландців, італійців, в Сантьяго, наприклад, є відправи іспанською.
В Україні лише 2 греко-католицькі церкви (закарпатська і українська) – на загал у світі є 23 східно-католицькі церкви, з них 16 греко-католицькі.
Та це справа релігії. Я хотів би бути священиком, маю 400 річну історію походження зі священників.
Є арабська греко-католицька церква, моляться по-арабськи та іконографія своя .. є російська греко-католицька, 4 церкви, до 2000 прихожан – вони дуже люблять Україну, священик з Москви, поважає греко-католицьку українську церкву.
У Чикаго, до речі, майже не існує російських громад (хоча росіяни є), я ніколи не бачив російського прапора. Трапляються прапори СРСР, виходять з ними не росіяни. Недавно навіть намагались кинути бомбу до церкви. Хто ці люди? – швидше, через гроші. Є російська православна церква одна, але більшість їхніх вірних не росіяни. Це не значить, що їхні священики не політикують. Прості американці не почуваються комфортно в такому середовищі. Через це в останні пару місяців вони дуже втратили у своїй громаді.
Г.П.: У червні відбулося засідання Кабміну із представниками українських діаспорних громад цілого світу під головуванням віце-прем’єр-міністра України Олександра Сича. Ви були присутні. Як Ви бачите роль держави у розвитку стосунків діаспори із Україною?
Зовсім чесно кажучи, я сьогодні в даній ситуації не думаю, що українська держава справді може допомогти діаспорі. Діаспора в деяких місцях вже існує 130 років, держава існує 23 роки… Українська діаспора вже побудована, зорганізована, я не бачу як українська держава може допомогти. Ми в Чикаго маємо консульство України і консули дуже вміло працюють, просто потрібно брати участь в тому, що ми організовуємо. Якщо є рідна школа, то діти консула мають йти до цієї школи, якщо ми маємо фестиваль – консул має йти на фестиваль. Він представляє українську державу. Якщо ми організовуємо чогось українського, то чому українська держава не може бути представлена. Якщо ми стільки років боролися, щоб Україна стала державою, то чому держава не може долучатися до наших імпрез…
В Чикаго це давно є, консули прихильні до громади. В інших містах, у Вашингтоні наприклад, посол взагалі ніде не відходить від посольства. Чому посол не може сісти в свою машину і за півтори годин приїхати до Філадельфії, де відбуваються Шевченківські свята, відзначити 200 річницю народження Шевченка?!
Коли я був на зустрічі з О.Сичем, сказав, що держава просто не розуміє в чому справа, бо ми маємо цю унікальну позицію, ми бачимо як світ бачить Україну, але… здається, що вони беруть до уваги опінію будь-кого, та не діаспорянина, що має вплив в американському сенаті. Я зараз долучений до журналістського проекту щодо Майдану, і ми стали дорадниками 2-х сенаторів американських. Я намагався на цій зустрічі сказати про це, говорив з депутатами, але враження такі: діаспора – це гарно, вони дадуть нам гроші і підтримку.. Та я маю знання, контакти, мої друзі також.
І питання до самої діаспори. Під час зустрічі було багато нарікань серед діаспорної громади, нема школи в Греції, нема газети в Польщі, чому держава не підтримує українське книговидання тощо… В Америці існують десятки українських газет, видано тисячі видань. Двоюрідний брат мого діда – ректор програми українознавства в Гарварді. Вона існує 50 років – і це не від української держави. Всі томи Шевченка видані в Канаді в 60-х роках, коли не було підтримки влади. Це передусім власна відповідальність та ініціатива діаспорян.
Нові громади – їм бракує цієї ініціативи, вони занадто полягаються на державу. Одна справа вчитися і інша річ жити на Заході. Величезна громада, які живуть на Заході, розуміють західню політику. Дивує, що Україна не хоче використовувати це. Наприклад, головний лікар США, член Кабінету Президента США, – український пластун. Особливо, коли є такі медичні потреби. У моєї подруги батько -бувший капітан ядерного підводного корабля, він був дорадником НАТО у справах України – і він пластун, великий патріот України. Чому Америка вже бере наш досвід, а Україна не хоче брати досвіду капітана воєнно-морських сил США і ядерного підводного корабля – у справах війни..
