Жіноча Сила України: Ми можемо допомогти звести небо з землею
Наталя Дідик, Ольга Вержиківська, Неля Втерковська – три жінки, які познайомилися під час подій Майдану і зараз, рік потому, продовжують активну громадську діяльність, тепер уже допомагаючи родинам ...
Додано:
Громадський Простір
Наталя Дідик, Ольга Вержиківська, Неля Втерковська – три жінки, які познайомилися під час подій Майдану і зараз, рік потому, продовжують активну громадську діяльність, тепер уже допомагаючи родинам воїнів АТО. Ми зустрілися з ними у невеличкій кімнатці, люб’язно наданій активісткам благодійниками. Із обладнання – тільки комп’ютери та листівки. Міжнародні фонди поки не звернули увагу на діяльність Жіночої Сили України – так громадські діячки назвали свою новостворену організацію, але тут вірять – все попереду.
Про себе Наталя, Ольга і Неля говорять: «можемо допомогти звести небо із землею». Юридичний та правовий захист, нематеріальна допомога, психологічна та волонтерська допомога учасникам АТО та їхнім сім’ям, сприяння фізичній реабілітації воїнів – перелік послуг, які вже зараз надають численні осередки Жіночої Сили. І це все – без фінансових вливань. У затишній атмосфері, створеній взаємною довірою та посмішками, ми відверто поговорили з активістками про їхню діяльність, труднощі, які виникають, а також про те, як усім нам впоратися з посттравматичними синдромами…
Наталя: У нас ідея виникла від запиту. Влітку, коли почалися активні ініціативи по допомозі АТОвцям, тим, хто на сході захищає нашу Україну, кожен допомагав по-своєму. Ми теж організовували акції збору продуктів у супермаркетах, у регіонах так само наші знайомі дівчата організовували. Почалися системні дзвінки – від дружин, матерів, з приводу: а де взяти каску? а як забезпечити аптечку? Або: допоможіть вивезти тіло, чи: зник десь син… І ми почали одна одній передзвонювати і шукати контакти. І виявилось, що серед усіх наших знайомих післямайданівського періоду приблизно одні і ті ж запитання по колу ходять. І ось так виникла ініціатива: давайте зробимо вузьку спеціалізацію, тому що час змагання макаронами – хто більше їх передав, хто менше, хто більше аптечок забезпечив, хто менше, для нас на той момент пройшов, і стало чітко зрозуміло, що треба вибрати спеціалізацію і допомагати в тих моментах, де можемо. Частина з нас не їздить в АТО, є дівчата, які туди їздять і зараз там знаходяться. Тож, ми вирішили зробити напрямок консультаційної роботи. Ми координуємося з різними волонтерськими організаціями, пошуковими, так і тими, хто забезпечує медично – вони знають, що ми можемо допомогти звести небо з землею, зробити якісь моменти консультативного характеру, у тому числі юридичні. Ми взаємодіємо з групою юристів АТО, де підключаються потужні адвокати, можуть запити формувати, у судовому порядку. Ми взяли на себе напрямок – допомога саме родинам, матерям, дружинам, взагалі, жінкам, які дотичні до бійців АТО. Кинули клич – відгукнулося багато дівчат з різних регіонів. Наразі є дівчата приблизно в 16 містах. Чому кажу приблизно, бо постійно виникають нові запити: «А можна ми з вами?», «Давайте разом!», «А у мене тут є ідеї»… Для нас головне, щоб людина займалася тим, що їй подобається. Так ми поступово почали відкривати громадські приймальні. Тому що для людей, які не мають Інтернету і фейсбуку, важливо кудись прийти, когось вживу побачити, відчути той зразок листа на дотик, подивитися й одразу написати там, як треба, проконсультуватися з юристом. Одразу ж підключаємо психолога, тому що не завжди може бути потрібна юридична допомога. Таким чином, вибудовується сама система взаємодії.
Наталя: Є ті, що підтримують нас в організаційній роботі – так само в кожному регіоні є хлопці-волонтери, які теж нас підтримують. Навіть в госпіталі в Харкові питали: «А у вас тільки жінки чи ми теж можемо вам допомагати?»
Неля: Сама назва “Жіноча Сила” не несе гендерної особливості, вона швидше несе таку об’єднавчу загальну назву тієї активності, яку зараз ведуть жінки в Україні – здебільшого, ті волонтерські ініціативи, які навколо згуртувались і зібралися все-таки з самого початку – це були дівчата, жінки. Неодноразово називали волонтерський рух як секретну зброю України. Вона у нас не ядерна, а зовсім інша, секретна. Є ще емоційна складова, це величезна підтримка нашим воїнам. Тобто, невідомо після Другої світової війни фактів, коли народ настільки б сильно підтримував свою армію. Це перше. А друге, аналогу нашого волонтерського руху в Україні у світі немає взагалі. Тобто, ми такі перші і неповторні. І це не для того, щоб нас хвалити, але у цьому є велика істина і, можливо, сила. Це ж боротьба загальна, спільна, і це дійсно всеукраїнська боротьба.
Громадський простір: Олю, до Вас запитання. Звичайно, ситуація зараз така, в якій виникають багато психологічних проблем. Окресліть, можливо, якесь основне коло з того, що зараз випливає.
Оля: Основне коло тут важко окреслити, тому що випливає все, що було непропрацьоване, з чим ніхто не зіштовхувався, не хотів працювати ще в мирний час. Зараз це все загострилося. По факту, ситуація показує, що у нас дірки, ями психологічні в усьому – в структурі соціального життя, особистих стосунках, вибудові комунікацій – в усьому є проблеми, і скрізь вони психологічні – спочатку психологічні, а потім вже всі інші.
Сам факт волонтерського руху – це унікальна психологічна ситуація, це те, що людей справді об’єднує, це таке чудо для України – що на фоні отих всіх психологічних проблем є таке явище, як волонтерство і таке явище як безкорисливе бажання допомагати один одному. Але з тими ж волонтерами теж треба працювати, робити психологічну підтримку і реабілітацію, тому що професійне вигорання самих психологів, вигорання самих волонтерів… І вже рік пройшов з подій на Майдані із цим мало хто працює. Реально працюють з бійцями, а із самими волонтерами роботи мало. Є такі спроби, ми теж про них знаємо, але їх дуже мало. І тому все, що стосується психології, тут просто неоране поле, тут можна сидіти і три доби про це розповідати.
Оля: І зустрічі, і особисті консультації, різні техніки. Ми в Жіночій Силі з дівчатами працюємо і в груповій роботі, і особисто працюємо.. Тобто, дуже-дуже багато різного. Не можна сказати, що ми взяли цей напрямок і тільки в цьому психологічному напрямку працюємо. Це непрофесійно, тому що в такій ситуації треба адекватно реагувати, відповідно давати якісь інструменти, а які вони будуть – чи це буде тілесна терапія, чи когнітивна терапія – невідомо, треба дивитися по ситуації. Власне, в цьому й проявляється професіоналізм тих психологів, яких ми хочемо залучати до роботи. Тому що буває хтось приходить і говорить: “Я гештальт-терапевт і буду лікувати по гештальт-терапії”. Але якщо в даній ситуації з людиною треба буде поговорити на якісь екзистенційні теми? Що таке свобода, що таке життя, що таке смерть?… У людини паніка взагалі – уявлення про смерть немає, ніхто їй і ніколи не пояснював. То до чого тут гештальт-терапія саме у цій конкретній ситуації? Тобто у цьому специфіка, складність, багатство роботи, що кожного разу треба реагувати за цим конкретним запитом. Якийсь влаштувати алгоритм, що ми працюємо тільки так – зараз нереально. Адже і структуру одночасно вибудовуємо, і пожежі гасимо. І те й інше робимо паралельно. І постійно найважливіше питання мені як психологу – кожного дня займатися собою і бути в адекватному, свідомому стані – “тут і зараз”, реагувати адекватно на все, що відбувається. Тому що, якщо я “злечу з гайок”, то що я зможу робити для інших? Тобто рівень власного професіоналізму і власної адекватності – це найважливіше і кожна з нас цим і займається. Наскільки я зараз цільна особистість, наскільки можу комусь допомогти. А якщо я зараз розвалюся, то з моєї діяльності не вийде нікому добра. Перше – це про себе попіклуватися, якщо я піклуюсь про себе, то можу допомогти іншим попіклуватись про себе. Починаємо завжди із себе, а не хтось нам щось винен.
Неля: Приблизно рік тому, після розстрілів на Майдані, Оля казала, що приблизне загострення посттравматичних синдромів буде через рік. Це приблизно та ситуація, яка є зараз в Україні. У нас зараз, насправді, психологічно в державі найскладніша ситуація – не знаю за скільки років, можливо, після Другої світової війни ситуація не була наскільки складною, як зараз. Це інформація з різних джерел, різні зрізи і різні аналітичні повідомлення. Зачеплено всі верстви населення. Хто морально – війною, хто байдужий до війни – матеріально. Плюс цей посттравматичний відхід від такого величезного річного стресу – він через рік-півтора передається, якщо я не помиляюсь.
Оля: Тут найстрашніша фаза починається…
Неля: Саме цей період – психологічно і емоційно найскладніший. Це потрібно розуміти. Я думаю, це відчувається, якщо десь виходиш. В мене є велике бажання, щоб на нашому медіа-ресурсі з’явилася щоденна хвилинка, навіть не можу сказати передача, яка змогла би вчити людей, як вирівнювати себе емоційно і психологічно. Можливо, це буде 15 хвилин перед новинами і 15 хвилин після. Тому що звичка пити валеріанку і корвалдін після новин або різні заспокійливі засоби, чудова, але це нічого не змінює. Просто в даній ситуації потрібно проводити особливо хорошу роботу – на вивід людей з тяжких емоційних станів, які в нас зараз є.
Громадський простір: Виходить, що рік після АТО буде ще гіршим?
Неля: Так, імовірно, просто це був перший стрес, до якого ми були не готові, дуже тяжкий емоційно. До війни я не можу сказати, що ми готові, але ми в неї емоційно втягнулися.
Оля: Якщо глобально, то є три стадії. Спочатку людина включається, у неї ейфорія: “Я зараз усіх переможу, я зараз все зроблю!” Потім починається якесь: “Ну, давайте якось почекаємо”. А третя стадія, це коли у людини йде заперечення, втома і воно не вийшло: Витрачений час і нічого ми не зробили, і все це марно…» І якщо зараз рахувати від подій минулого року, то третя стадія починається: “А навіщо взагалі був потрібен цей Майдан?” Ми чуємо ці фрази, це якраз та стадія, коли люди починають казати, що все марно – йде заперечення. Заперечення стресу – «ні, це не треба було», починається депресія, дуже гостра фаза. Зараз ці фрази: “А навіщо був потрібен Майдан?” – кажуть навіть люди, які там самі стояли і більше всіх хотіли. І це не тому, що вони відмовилися від цього, а в них такий рівень оцього стресу, що воно їх душить, а виходу немає і повністю завалюється світоглядна концепція, все валиться просто вщент. Через те, що нічого нового немає, не дано інструментів людині, як з цього емоційного стану виходити і що робити з цим, і як вибудовувати свій світогляд із цих умов, які створилися. Тобто жити тут і зараз.
“Ось раніше було!” Не тому, що раніше було краще, а раніше людина відчувала себе психологічно нормально, їй здається, що це можна повернути. Так, як раніше, вже ніколи не буде. Для багатьох людей усвідомити цей факт – дорівнює самогубству. Ніколи так, як раніше, ну буде. Буде якось по-іншому. А як рухатись кожного дня і проживати ці умови не знає ніхто. Але це ж треба рухатись кожного дня! А у нас 90% людей живе в очікуванні, що завтра наступить щастя. Після кожної революції і війни є період руїни. І до цієї руїни ми не готові. А руїна почалась ось – яскраво починаємо бачити цю руїну. При чому це ще не найскладніший результат. Попереду ще будуть економічні потрясіння, до яких теж ніхто не готовий. І цей процес – це дуже довгий і складний період. Ті, хто повигорали після Майдану… Ще будуть вигорати ті, хто зараз в адекватному стані, і тих, хто буде реально могти діяти свідомо лишається все менше і менше. Ми можемо бачити це на всіх рівнях – владному і соціальному, будь-де, абсолютно в різних ситуаціях.
Була ще схожа складна ситуація після розвалу Радянського союзу і після того, як з Афганістану повернулися бійці. Але тоді воно відбулося не так важко, а зараз ми всі втягнені, тут вбивають і мирних мешканців, наших громадян, і самі військові тут воюють, на нашій території.
Неля: Хочу ще додати невеличку ремарку. Насправді, не все так песимістично і страшно. Ситуація в країні у нас, звичайно, складна, але передбачувана. Є такий вислів: чим більше дірок в даху, тим більше сонячного світла потрапляє в будинок.
Неля: Тим більше можливостей. У вогні завжди закалялась сталь. У складних життєвих обставинах, ми маємо такий, можливо, унікальний шанс, щоб все ж таки народити щось якісне, проукраїнське і дляукраїнське. Скільки складних ситуацій було. В мене особисто такі ситуації були, коли я відчувала, що просто Бог зберіг. Я вірю і відчуваю, що Україна, незважаючи на цю тяжку, складну полосу має шанс збудувати якісне суспільство, якісну країну. Я надіюсь, ми цим шансом скористаємось. Але не можна в нову машину, в новий агрегат закручувати старі гайки, вони будуть ламатися і їх завжди доведеться змінювати.
Громадський простір: Ви говорите правильними меседжами. Повернемось до попереднього питання: Вам як керівнику організації, що займається такими складними питаннями, як вдається тримати себе в цілісності, про яку говорила Оля?
Наталя: У нас є свій психотерапевт – Оля (всі жваво посміхаються – авт.). Справді, враховуючи, що 50% дня в мене йде на комунікацію у чистому вигляді, включаючи спілкування з регіонами, так і на комунікацію з бійцями, то якби не використовували психологічні техніки і практики, я більш ніж впевнена, що було би дуже складно, дуже складно.
Громадський простір: А зараз не дуже?
Наталя: Я скажу так: техніки психологічні треба робити щодня у нашій ситуації. Якщо їх не робити, то відбувається те, що відбувається з іншими волонтерами, панічні атаки серед ночі. Як розказують деякі дівчата: “Я не можу спати до 4 ранку, тому що в мене стрес, в мене переляк, що майже міна в хату залетить на Західній Україні”. Стан надзвичайно панічний, особливо, коли хтось втрачає друзів, а майже в усіх, хто в нашій організації якось взаємодіє, є товариші, друзі, знайомі, які в зоні АТО. Тому це все дуже близько відчувається. Чи страшні такі речі, з якими телефонують, чи фотографії, чи діагнози, чи будь-які такі моменти… Чи коли тобі треба повідомити, що мама шукала шість місяців сина, а ми знайшли його могилу…
Наталя: Іноді такі речі теж доводиться повідомляти. Десь ми зводимо волонтерські ініціативи між собою, по тій чи іншій ситуації, комунікуємо, підключаємо інформацію, доводимо вже до кінця. Наприклад, запит – теж мама з Луцька, яка ходила по усім можливим інстанціям, волонтерським групам, не могла зрозуміти, де син подівся після Іловайська. Вона робила все і хтось їй дав наш телефон (у нас є методичка, яку теж розробили волонтери-юристи АТО, та методичка з нашими контактами на всі випадки). Вона зателефонувала: “Може, ви вже мені допоможете”. Ми підключили наші комунікації по Донбасу (там патріотів ніхто не відміняв і в наші часи) і нам вдалося покроково, десь протягом трьох тижнів, не одразу, але все ж з’ясувати ситуацію, де саме він знаходиться. Вона ще до останнього надіялася, що він живий… Але виявилося точне місце поховання. При такій інформації, при такій комунікації, коли ти говориш з рідними тощо, психологічні техніки, практики, особливо, коли вони прості, дієві, зрозумілі – це просто, що називається, musthave. Кожного дня, бажано зранку і ввечері, тоді можна ще якось тримати себе в психологічно нормальному, цілісному стані.
Оля: Дуже важливо в цій ситуації тримати такий рівень впевненості і спокою для того, щоб рухатися вперед. Ми можемо кинутися в бій, погасити всі пожежі, захопити все, що треба, але що це дасть? Щоб будувати структуру, важливо, щоб це була цілісна робота і надовго. Тут якраз треба володіти собою, бути терплячими, мається на увазі не терпіти, що тебе б’ють, а терплячими у сенсі мати витримку рухатися вперед, проходячи ці всі складнощі. Неля дуже слушно говорить про те, наскільки це складний період, наскільки це період можливостей, тому що тільки в таких умовах можна перебудувати ту ж структуру медицини, ту ж структуру освіти. Це теж сюди ж – перекваліфікація тих спеціалістів, які зараз уже будуть не потрібними в економічних умовах. Ще рік-два і буде зовсім інша економічна ситуація. Це й змога: одне руйнується, інше створюється.
Неля: Коли мене запитують, чому ти цим займаєшся, кажу, що починалося все з того, що я не можу інакше, я не можу бути байдужою, я не можу бути осторонь. Починаючи ще з майданівських часів, я не можу інакше. А зараз я вже на тому етапі, коли хочу і знаю, що і як зробити, і розумію ситуацію, яка є, причому доволі глобально розумію. І це вже: я не можу інакше. Але я вже не просто готова кидатися, куди завгодно тільки, щоб допомогти і зробити щось, щоб в цій країні було краще і легко, а структурно, чітко, ціленаправлено працювати, легкою танковою ходою (усміхається – авт.).
Громадський простір: Чи можете порадити якусь техніку, яка би всім підійшла?
Оля: Найпростіше, те, що точно усім підійде – це обов’язково щодня знаходити хоча б десять, хоча б п’ять, в ідеалі півгодини для того, щоб ви лишилися на самоті із собою, сісти подихати, просто сконцентруватися на диханні, спокійні вдихи та видихи під музику, яку ви любите. Прогулянки ввечері, або піші «марш-броски» хоч кудись, щоб пройтись по свіжому повітрю, щоб ваше тіло рухалось. Якщо не має змоги, складні побутові умови, де зробити вправи, то ви маєте включити тіло. Через включення тіла у вас піде включення психіки, це рух знизу вверх і зверху вниз. Наприклад, в даних умовах, коли у всіх депресія, рух від психіки до тіла практично неможливий, можливий тільки рухи від тіла до психіки. Депресія взагалі не лікується розмовами, депресія починає лікуватися тілом. Що таке депресія? Загнана всередину агресія, тому для того, щоб людина вийшла з неї, треба починати працювати з тілом. Це німий крик – відкрили рота і кричите, але звуку не даєте, щоб виходила агресія. Це найпростіші методики. Чому дихання? Тому що, коли людина дихає, вона врівноважується. Під час дихання у неї пропрацьовуються повністю всі органи, але дихати краще, сидячи з рівною спиною, або взагалі навіть стоячи для того, щоб у вас повністю йшов кровотік уверх-вниз, венозно-артеріальний потоки врівноважуються. Це зараз я сказала найпростіше. Звісно, якщо робити практику, то вже буде більше інформації. Писати щоденники, як це не дивно. Чому важливо? Коли людина пише, то починає бачити, що взагалі у неї в голові.
Оля: Це дуже добре, особливо перед сном. Ще така рекомендація – якомога частіше приймати душ. Ви приймаєте ванну, тому що це психологічно дуже сильна робота – змивання старого. Людина йде митися до душу, до ванни, у неї вже думка: я помиюсь, значить, щось із мене зійде. Це теж допомагає в таких умовах. І у вас вже буде такий собі психологічний маячок, що щось відійшло. У психотерапевта завжди є теж такий якірок – пройшла терапія, ручка лежала отак, закінчилася він поклав отак – процес закінчився.
Тобто, треба, щоб ви перемикачі знайшли свої власні.
Неля: Є у цьому всьому один секрет – мати бажання працювати із собою. Людина відчуває: я чекаю від когось допомоги, але якщо ти хочеш реальних змін в собі, тоді тільки сам, це тільки бажання це зробити. Способи, люди, ситуації, можливості і знання прийдуть, коли є бажання і реальний намір це робити.
Громадський простір: Наталю, чи співпрацює ваша організація з іншими жіночими, волонтерськими організаціями? Чи підтримують вас фонди?
Наталя: Ми комунікуємо і координуємо свої зусилля з багатьма волонтерськими організаціями, як загальноукраїнськими, так і регіональними. В кожному регіоні, де є осередок Жіночої Сили України, теж є волонтерські ініціативи, громадські організації, з якими вони комунікують на регіональному рівні. І добре комунікують, тому що у нас один із принципових моментів – об’єднання не заради об’єднання, а об’єднання навколо конкретної діяльності, проекту. Саме тому у нас з’явився проект “Громадські приймальні” і так з’явився проект “Центр рівноваги для жінок бійців”. Власне, поки що ці проекти ми реалізуємо за власний рахунок, за волонтерські потуги, з кишень власних родин і власних зарплат тих дівчат і жінок, які комунікують між собою.
Громадський простір: А чи наразі вже хтось підтримує фінансово?
Наталя: Наразі ми не маємо фінансової підтримки, ми не маємо підтримки фондів. Пробуємо вести якісь комунікації, щоб зрозуміти, з ким можна взаємодіяти з приводу самої підтримки. Поки що ми результату не досягли, це в процесі. Чим це закінчиться, поки що теж невідомо.
Громадський простір: У Вас саме є нагода звернутися до громадськості за допомогою нашого Порталу. Якщо вам треба волонтер(к)и чи якась інша допомога, можливо, хтось відгукнеться.
Наталя: Чудова пропозиція, дякую, що нагадали. Зараз ми маємо велику потребу в волонтерах, можливо, навіть студентах факультетів соціальної роботи або юридичних факультетів, які готові були б підключитися до обробки саме заявок, з якими звертаються родини і самі бійці. Тому що професійних адвокатів не так багато і вони вже підключаються тоді, коли треба такої професійної хватки, щоб десь підключатися з адвокатськими запитами, десь підключатися вже допомогою саме в судах. Але більша кількість запитів – це консультаційна робота по збору документів, по координації, навіть по дальшому супроводу і для цього у нас вже зараз не вистачає таких рук. У тому числі, бачимо, що кількість запитів збільшується і дуже добре, що нам допомогли – аутсорсинговий кол-центр, а тепер ось ми так запрошуємо волонтерів саме студентів-юристів і студентів факультетів соціальної роботи, які би хотіли підключитися. Єдине, що важливо, щоб це було щиро, від душі, з розумінням, що ти робиш. Тобто дуже важливо це робити щиро із подальшою підтримкою, тому що є приклади… Ось приклад в Запоріжжі є, там Людмила Олександрівна. Вже місяць тому хлопці вийшли з полону, а вона далі комунікує з цією ж дружиною: чи все нормально, чи всі документи і так далі. Хоча запит був на самому початку у допомозі знайти чоловіка десь в полоні. Це важливо не тільки з точки зору допомагати конкретній людині, але це насправді імідж громадянського суспільства, якому небайдуже.
Зараз ми так само подаємо запити з приводу нагород посмертно тим чи іншим бійцям як Збройних сил України, так і Нацгвардії. Здавалось би, це нічого особливо не додасть, навіть матеріально. Але насправді це важливо, щоб родина відчувала, наскільки і за що загинула їх близька людина, що це було не марно. Щоб і діти, і дружина розуміли, що їх тато загинув не просто так, а що він захищав Україну і він Герой. Для таких моментів, насправді, треба руки і бажання це робити. Цих рук зараз не вистачає. Так складається, що ми вже підключаємося в розробку якихось алгоритмів, методичок, в координаційну роботу, всі ті, хто були, підключаються до більш складних ситуацій. Але ситуацій і запитів стає все більше і більше. Плюс нова хвиля мобілізації дає теж про себе знати. Ми знаємо, що далі ще буде. Тому, якщо є бажаючі долучитися до такої світлої, доброї справи, будемо дуже раді. З єдиним таким моментом – звісно, будемо перевіряти. Чому так кажу, бо ми знаємо про засланих волонтерів-козачків в різні структури, знаємо, чим це закінчується. Ми персонально самі з цим не зіштовхнулися, але колеги зіштовхнулися з такими речами. Тому ніхто не ображайтесь, будь ласка, навіть якщо ви написали чи подзвонили, чи ми зустрілися, що далі якимось чином робота склалася або не склалася. В першу чергу, це бажання, щирість і не бути сепаратистом всього-навсього (всі жваво сміються – авт.).
Неля: Я би ще додала, що не тільки студентів з юридичних чи соціальних спеціальностей треба, а й психологічних, гуманітарних вузів, будь-яких, у яких є щире бажання і розуміння того, що вони роблять.
Наталя: Якщо є мізки і розуміння ситуації, людина жива, то байдуже, з якого факультету цей студент і байдуже, якого віку ця людина. Тому що ми не є юристами, але я на 90% запитів бійців сьогодні можу відповісти. Адже, коли ти розумієш принцип, коли людина звертається в стресовій ситуації, коли їй здається, що вона не знає, що її сюди “послали”… Що робити? Тоді ти включаєш мозок: той підрозділ займається тим, а про той підрозділ можна дізнатися там, ти координуєш, дізнаєшся інформацію, передзвонюєш, уточнюєш.Тобто не обов’язково бути міністром юстиції…
Неля: А іноді треба просто вислухати цю людину. Це теж важлива допомога в стресовому стані.
Оля: І до фондів хочеться звернутися. Фонди, яких цікавлять реальні, практичні речі, організації, які займаються безпосередньою роботою в полях, будь ласка, звертайтеся до нас. Ми із задоволенням будемо співпрацювати. У нас є велике поле роботи, у нас є база і ми можемо взаємодіяти.
Я б хотіла наприкінці розказати притчу. Хлопчик йде узбережжям океану, прибоєм викинуло багато морських зірок. Він йде і кожну викидає у хвилю назад. До нього підходить інший і каже: «Що ти робиш? То дурна робота! Дивись, їх тут тисячі!» А він відповідає: «А ось цій конкретній зірочці я допоможу зберегти життя». Ось ці «зірочки» ми і хочемо оживити для того, щоб вони могли піти далі. Таких організацій – не ми одні, але тільки спільно ми зможемо щось змінити в державі, і ми це змінюємо по факту з кожною «зірочкою».
Телефон для співпраці з іншими організаціями і фондами: 0 (67) 656 48 18. Контакти
Автор : Любов Єремічева, Галина Жовтко
