Громадські простори в малих містах: досвід містечка Копичинці

zvidsy urban agency

Що не так із громадськими просторами українських містечок і з якими викликами стикаються керівники громад і активісти, які пробують щось змінити? На які експерименти вони готові йти і чи варто їм переймати закордонні практики? Ця стаття зосереджується на темі покращення громадських просторів малих міст і селищ на прикладі Копичинець Тернопільської області. В іншому матеріалі на прикладі карпатської Ворохти обговорюємо проблеми і рішення для туристичної інфраструктури курортних селищ і малих міст.

Довідка: місто Копичинці, Тернопільська область. Центр Копичинецької громади, у складі якої ще 11 сіл. Рік заснування – 1443. Населення містечка – 6869 осіб, громади – 13150 осіб.

Даний проект має на меті розширити бачення громад у тому, як вивести маленьке місто на новий рівень комфорту життя та благоустрою. Стаття поєднує в собі історію українського міста з ілюстраціями, в які інтегровані як українські рішення так і приклади землі Баварія у Німеччині.

Копичинці: на межі містечка і села

Копичинці – центр Копичинецької громади, галицьке містечко з 500-літньою історією, яке у 2020-х шукає нові шляхи розвитку. Рік тому, восени 2020-го, до влади тут прийшла молода команда. «Люди повернулися в Копичинці з великих міст», – каже про себе та колег голова громади Богдан Келічавий. Келічавому 29 років, одному з його заступників – 28, і навіть священник місцевої православної церкви ще не має 30.

Копичинці – це містечко з виразною дорадянською, європейською урбаністичною базою. Маґдебурзьке міське право воно отримало у XV столітті. Пізніше, за часів Австро-Угорської імперії та Польської Республіки, його центр формували переважно поляки та євреї (якийсь час у XVIII столітті тут жив рабин Якуб Франк, засновник хасидизму). І структура вулиць, і архітектура Копичинець частково збереглися з дорадянських часів. За СРСР їх змінила і доповнила радянська соціальна й культурна інфраструктура.

Сьогодні Копичинцям складно підтримувати цю міську спадщину, і здається, ніби вони балансують на межі міста й села. Є міські простори: обсаджені каштанами вулиці, парки, спортивні майданчики, є міська водойма, – але як із усім цим бути, як їх підтримувати? 

Жителі мають загальне розуміння, що може бути краще, мають враження від побачених європейських міст і бажання зробити в Копичинцях щось не гірше. Але механізмів і правил, що складалися десь у Німеччині чи Франції століттями, тут і в інших українських містечках немає, натомість є всі постсоціалістичні проблеми. Тож робота з міським простором вимагає від активістів великого залучення, а часом і посвячення. 

Ця ситуація невизначеності типова для багатьох містечок України, тому копичинецькі проблеми та рішення для громадських просторів можуть бути прикладом для інших.

Громадські простори: проблемні точки

Є місця, що справляють гнітюче враження, щойно туди потрапиш. Про Копичинці цього не скажеш, і справа не тільки в сонячному дні, коли я сюди приїжджаю. В центрі досить хаотично – сьогодні базарний день, – але жваво. На вулиці, що веде від міськради до ставу, триває будівництво. Чоловік у помаранчевій жилетці підіймає голову й на моє питання «кваліфіковано» відповідає: «Буде тут аптека, магазин, склад. Будуть робочі місця».

Сама міська рада – світла двоповерхова будівля, з трафаретною «вишиванкою» на фасаді. З головою громади Богданом Келічавим, керуючим справами виконкому Тарасом Елиївим та підприємицею і депутаткою Наталею Скуратівською говоримо про міські громадські простори і як їх змінити на краще: що зроблено, що тільки в планах, а що – зовсім у мріях. 

Тарас Елиїв приносить публікацію – це дослідження громадських просторів Копичинець, яке розробила урбан-агенція Zvidsy. Видно, що його читають – папір на кутиках потертий і потемнілий. В Копичинцях є люди, яким цікаво міркувати, як покращити своє місто.

Але з розмови також зрозуміло, що не з усім надрукованим у дослідженні тут погоджуються. Пропозиція урбаністів була в тому, щоб не зосереджуватися тільки на центрі, а розвивати й віддалені громадські простори. Проте жителям Копичинець усе ж таки хочеться найперше покращити центр. І це не дивно – візитівка містечка, місце, де вони бувають щодня і яке першим бачать приїжджі.

Ось головні проблеми громадських просторів Копичинець.

1.   «Наш Пакистан» – хаос у центрі

Копичинецька міська рада стоїть у центрі міста, але будівля не є візуальною домінантою. Над центром панує атмосфера базару. А в самому центрі центру – на колишній площі Ринок, яка не нагадує площу, – стоїть радянських часів універмаг. У прибудовах довкола нього – супермаркет і дрібніші крамниці. Перед універмагом припарковані авто, тут же зупиняється автобус, навколо – кіоски з хлібом і будматеріалами.

«Наш Пакистан», – говорять про площу місцеві жителі, за звичкою означуючи невпорядкований простір з елементами базару якоюсь східною назвою. Люди відчувають це місце як невидиму площу, й нарікають, що універмаг та кілька менших сучасних будинків той простір для площі «з’їли». 

«Люди дуже цінують площу Ринок», – каже Богдан Келічавий, і згадує, що під її асфальтом збереглася стара міська бруківка – привід для ностальгії за минулими часами.

2.   Де ж той «дух старого міста»?

Ця захована бруківка ніби символізує той прихований потенціал для Копичинець бути таким європейським містом, де помітна його довга історія та відчутна атмосфера старовини. Таким собі галицьким Брюгге. «Щоб відчувався дух старого міста», – каже Тарас Елиїв. 

Але в Копичинцях вільна вакансія архітектора, й місто поки що не має комплексного бачення, як можна цю старовину увиразнити, не зіпсувавши. Копичинці ніколи не мали плану реставрації старих будинків. Усе, що відновлено, кажуть мені, – це приватна ініціатива.

Тому жителям може здаватися, що «дух старого міста» легше створити за допомогою нових елементів – це зрозуміліше та дешевше, ніж працювати з наявними столітніми будівлями. Елиїву, наприклад, хотілося б бачити в центрі міста вежу з годинником – він бачив таке в італійських містах. Один копичинецький підприємець навіть мав план такий годинник встановити, але справа не дійшла до втілення. 

Та в Копичинцях розуміють, що не можна просто так «втулити згори» годинник чи інший елемент «прикрашання» міста. «Треба вивчити історію і настрої людей», – каже Елиїв. «Щоб люди дали своє “так”», – додає Скуратівська. 

3.   «На шпацер»: брак пішохідного простору

Ще одним відсутнім елементом старого міста є променад, пішохідна вулиця. До того, як центр окупували автомобілі, згадують, в неділю і свято люди вбиралися в найкращі вбрання («Штани на кант, мешти напастовані», як формулює це Скуратівська) й виходили на прогулянку, «на шпацер». 

Ця традиція свіжа в пам’яті старших жителів, та й молодші не проти її відновити. От тільки серед автомобілів не пошпацеруєш.

4.   Розбиті дороги та брак озеленення

Шпацерувати заважає і відсутність гарного дорожнього покриття як для автомобілів, так і для пішоходів, що й казати про людину на візку чи батьків з немовлятами. Ями, вибоїни в асфальті, недоглянуті узбіччя, й відповідно – пил або порохи, як тут кажуть.

Бракує і зелені, що особливо відчутно влітку – розігрітий асфальт, немає тіні. З одного боку, тут мріють про озеленення, а з іншого – про те, щоб викорчувати каштани, якими обсаджені вулиці в центрі. Ці каштани, пояснюють Тарас і Наталя, заважають електричним дротам, і тому комунальним службам доводиться їх постійно підрізати, а це і коштів потребує, і виглядає незграбно.

Підприємиця Наталя Скуратівська просто фонтанує ідеями озеленення міста. Наприклад, замінити каштани на клени чи акації, які нижчі, і, на її думку, гарніші. Але поки каштани цілі, озеленення центру міста додали точковими інтервенціями: зібрали кошти й поставили в кількох місцях ящики з квітами.

5.   Базарний день

Невпорядкований базар – ще одна проблемна зона центру Копичинець. Щосереди люди з сіл привозять до міста на продаж продукти. Птиця, яйця, городина розкладені часто на землі. Спроби нових керівників громади якось впорядкувати це, перенести ринок на місце, де люди торгували б за прилавками, поки не дали результату: не вдалося домовитися з усіма зацікавленими сторонами: «кожен хотів стояти в першому ряді».

6.   В’їзд – виїзд  

«В нас гарне місто!, – каже Ольга, яка довгий час працювала диспетчеркою на АС, а тепер продавчиня в хлібному кіоску. Вона робить мені чорний чай з пакетика і розповідає, що в місті їй сильно бракує автостанції. З двох причин: по-перше, був би розклад, а по-друге, було б визначене й упорядковане (в ідеалі – тепле) місце очікування на автобус. Копичинецьку АС ліквідували кілька років тому, і тепер автобуси переважно об’їздять містечко, зупиняючись лише на трасі, до якої з центру півтора кілометра.

Елементи облаштування громадських просторів у малому місті.
Помаранчевим позначені ті елементи, які вже реалізовані громадою
Копичинців або такі, що втілюються в баварських містечках.

Громадські простори: позитивні зміни

В Копичинцях уже є хороший досвід, як не добудовуючи зайвого, покращити стан того, що є. Наприклад, тут відновлені і працюють ліхтарі, встановлені ще за перших років незалежної України.

Інша дрібниця, про яку з певною гордістю згадує Тарас Елиїв, – це білі бордюри, тобто їхня ліквідація. «Таке місцеве хюгге. Дерева побілили – і вже затишно», – пояснює іронічно. На його думку, цією побілкою довгі роки компенсували те, що не робили нічого іншого в місті. «На фоні болота біле виглядало супер!», – сміється Наталя Скуратівська. Цієї архаїчної практики білити бордюри й дерева позбулися в центрі громади, але «люди були в шоці», тому в деяких селах цей ритуал триває.

І нарешті, спорт. В парку поруч із водоймою зробили поле для біатлону, у двох селах та одному районі Копичинець – волейбольні майданчики. В одному із віддалених сіл громади поставили поле для диск-гольфу. «Київ, Луцьк, Франківськ мають такі поля – і ми хочемо бути четвертою локацією, де можна провести вікенд-турнір», – каже голова громади.

Приклад тимчасових змін міського простору може дати місцевий Музей театрального мистецтва Тернопільщини. Щороку на День музеїв у травній на інші свята працівниці створюють на галявині музеєм тематичні фотозони. Наприклад, у стилі ретро з використанням реквізиту театру та музею. Так само й бібліотека, розташована не зовсім у центрі, робить маленькі виставки в центральній частині містечка. 

Нарешті, один із в’їздів до міста пожвавила кав’ярня Coffee House, біля неї – зроблені з палетів столики і лави. Вдень бачу там робочих за кавою, ввечері – молодь. Влітку власник кав’ярні організовував кінопокази просто неба. 

Елементи облаштування громадських просторів у малому місті.
Помаранчевим позначені ті елементи, які вже реалізовані громадою
Копичинців або такі, що втілюються в баварських містечках.

Плани та принципи

«В нас був дуже малий бюджет до децентралізації. До об’єднання місто мало 13 млн на рік, зараз – 85 млн, і це дозволяє нам боротися за кадри, придумувати якісь рішення і вивільняти ресурс в тому числі й на облаштування громадських просторів», – розповідає Келічавий.

Серед планів його команди в Копичинцях – простір, відкритий для різних відвідувачів протягом усього дня. Наприклад такий, де я, людина, що приїхала до Копичинець на один день у справах, могла би провести час, чекаючи на вечірній потяг. 

Думають також про видимість Копичинець. Через громаду проходить недавно відремонтована траса, але вона обходить місто, тож Келічавий міркує про те, як заохотити проїжджих заїздити в Копичинці. Можливо, тут потрібна якась скульптура – щось нестандартне, що привертає увагу. Але він розуміє, що крім цієї точки привернення уваги й саме місто повинно бути цікавим, не розчаровувати приїжджих. «Нам потрібно якось позиціонувати себе, що ми тут трішки прогресивніші, щоб бути конкурентними», – додає він.

Копичинцям бракує прописаних загальних принципів, на яких започатковувати будь-які зміни публічних просторів, але ці принципи прочитуються на рівні розмови. Це передусім доглянутість і краса (яким би суб’єктивним не було це поняття). Тут нарікають на те, що будинок пошти негарно заклеєний оголошеннями, а в паркані старого костелу – діра від автомобільної аварії, яку роками не залатають, хоч і паркан, і костел, є об’єктами уваги.

В Копичинцях також є розуміння, що деколи прості природні рішення кращі за пафосні й дорогі. «Я була в Америці, і бачила, як у них в центрі міста високі трави ростуть, і між травами – стежка, витоптана людьми, її тракторець посипає тирсою. Це дуже тепло виглядає», – ділиться Наталя Скуратівська.

Водночас є розуміння, що в будь-яких змінах має бути відчуття міри, щоб покращення міського простору не перетворилося на те, що регіоні називають «вуйко строє», тобто коли люди без архітектурного чи дизайнерського бекграунду роблять, як бачать, з підручних матеріалів. За словами голови громади, тут краще недоборщити, ніж переборщити. «Окей, ми маленьке містечко, але хочемо виглядати як сучасне маленьке містечко», – каже Богдан Келічавий.

Проект «New village» реалізовано Агенцією просторового розвитку Zvidsy за підтримки Європейського Союзу за програмою Дім Європи. 

Команда проекту: 
Текст – Світлана Ославська 
Ілюстрації – Олександр Бурдін 
Супервайз – Софія Поліщук 
Концепт та ідея – Олександр Шевченко та Ірина Трачук