Юрій Кушнір: «Синдром військових залишається у всіх»

Viktoria_T

Юрій Кушнір потрапив до АТО переселенцем. До військових дій проживав в Алчевську, де потрапив до «чорного списку» місцевої влади, адже почав проводити проукраїнські мітинги. Юрій мав певну вагу в суспільстві, оскільки був депутатом Алчевської міськради, а також головою Алчевської спілки підприємців та директором приватної будівельної фірми (яка входила до десятки найкращих на Луганщині).

У травні 2014 року в Алчевську встановили прапор так званої «ЛНР», який Юрій Кушнір разом із однодумцями згодом зірвали, замінивши на український прапор. Після цього Юрієві довелося тікати з Алчевська, побоюючись за своє життя. Він поїхав до Старобільська і приєднався до батальйону територіальної оборони.

“Сподівалися, що розженемо усю сепарню і все закінчиться” – згадує герой статті.

Чоловік потрапив у перші лави оборони, біля села Нянчине Білокуракинського району. Надалі лави батальйону поповнювалися добровольцями, що брали участь у «Майдані», добровольцями з тимчасово окупованих територій, рахунок йшов на сотні людей. З’явився командир батальйону, почали формуватися взводи. Але законодавство вимагало, щоб учасники були призвані на військову службу за документами.

«Неможливо було просто взяти зброю та йти воювати. На той період ми, добровольці, «ходили» під кримінальною статтею» – каже Юрій Кушнір.

У результаті добровольці увійшли до штату батальйону, розписалися за зброю та юридично стали оформлені за документами з військкомату. Юрій Кушнір проходив службу на різних посадах, але до цього дня має позивний «Старшина». Він займався різними старшинськими справами – годував бійців, відвозив воду, боєприпаси, пальне на передову, відповідав за розпалювання лазні та інші побутові питання.

«Якось у Нянчиному я вирішив зварити борщ. Було багато молодої кропиви, яєць, картоплі. Усім дуже сподобалося після сухпайків. Кажуть: “О, у нас старшина”. І такий позивний прилип. Танки я не підбивав, але який би герой не був, йому треба їсти, пити, одяг, бензин. Людина, яка була старшиною за званням, займалася іншими важливими справами, а я – побутом. Розвантажував “волонтерку”, відвозив продукти. Було й під обстрілами» – згадує Юрій.

Раніше, за згадкою ветерана, говорили: «О, «Айдар» прийшов – виріжуть півсела», бо пропаганда працювала.

«А ми почали давати місцевим продукти, допомагати. Ми виявились звичайними українцями, які допомагають народу. І місцеві змінили свою думку» – каже ветеран.

Також чоловік відзначив високий рівень патріотизму – на початку бойових дій посилки для військових із одягом та взуттям приходили з усієї України. Тоді не було такого забезпечення, як зараз. Юрій навіть має кумедну історію, пов’язану із взуттям:

«Коли я тільки-но потрапив у батальйон, у Нянчине, був пристойно одягнений, в італійських туфлях, у костюмі. Зайшов у намет, і коли вийшов – туфель немає. Думаю, бог із ними, напевно, комусь потрібніший. Минув час, і на річницю батальйону ми поїхали до Няньчиного, на місце дислокації у лісі. Почали згадувати, що де було, знайшли місце, де був мій намет, і я розповів історію про туфлі, які так і не знайшов. І дивлюся – вони на тому самому місці і лежать, де я їх залишив рік тому. Виявилося, просто їх не помітив. Але забирати знахідку вже не став».

Загибель товаришів та демобілізація

Один із чітких спогадів службового періоду – як на 32-му блокпосту загинуло багато товаришів Юрія, які потрапили у засідку. На думку чоловіка, тоді спрацював зайвий героїзм – айдарівці «бігли попереду танків». Після цього бою 5 вересня 2014 року у Старобільську поховали 28 воїнів «Айдару» та 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Після закінчення мобілізації Юрій уклав контракт. Вирішив далі бути в армії, бо не знав, куди йти і що робити. Демобілізувався Юрій у березні 2018 року після закінчення 3-річного контракту.

Наслідки поранення та адаптація

Будучи командиром взводу охорони, Юрій брав участь у бойових діях неподалік Новгородського. Був поранений у руку та ногу, а також отримав контузію. Як зізнався герой статті, зі шпиталю він вийшов раніше, ніж належить, вирішив долікуватися в батальйоні.

Через отримані травми у ветерана з’явилися проблеми з диханням, головний біль. Та й на психіку це також вплинуло – стало важко себе стримувати. Але Юрій, як він сам зізнається, поки що з цим справляється – лікується працетерапією.

«Синдром військових залишається в усіх. Усі ми боїмося смерті, поганих наслідків» – упевнений чоловік.

Із запропонованої держдопомоги ветеран одноразово скористався путівкою до Трускавця. Але оформляти інвалідність не став.

«Потрібно лежати у лікарні, втратити час, давати хабарі. Не хочу гаяти час, хочу підняти сім’ю. Щоб казали: “Ось мужик був!” А випрошувати – це не моє», – каже ветеран.

Після АТО ветеран став дуже рано прокидатися та пізно лягати. За його словами, армія дала поштовх відчувати життя максимально. Юрій став вести активний спосіб життя – кожні вихідні із сім’єю їздити на річку, на ставок, ловити рибу, збирати гриби. А також знайшов себе у сільському господарстві, постійно знаходить до цього новий підхід та пише гранти.

Як вважає Юрій, багатьом складно адаптуватися після АТО віч-на-віч. Оточення може допомогти порадою, чи матеріально, чи фізично, чи просто спілкуванням. А коли людина одна, це може закінчитися алкоголізмом чи навіть суїцидом.

«Коли бачиш, за що воював і що одержав, руки опускаються. Людина не може проявити себе, як у окопі. Були такі і серед моїх друзів, я підтримував їх як міг. Але найкраще піти працювати і чимось зайняти себе» – вважає Юрій.

Пенсія та депутатство

Наразі Юрій Кушнір готується у судовому порядку відстоювати свій страховий стаж як пенсіонера. За його визнанням, йому не зарахували стаж за 2014-2016 роки і така ситуація зустрічається майже у всіх військовослужбовців, які служили з 2014-го по липень 2016 року.

«Таке почуття, що я збирав полуницю в Польщі, а не служив державі» – каже він.

Юрій писав запити до всіх інстанцій, навіть до Верховної Ради, але скрізь була одна відповідь – усе зараховано. Але 22 місяці зникли із стажу, а це майже 2 роки, інший коефіцієнт до пенсії. Тому Юрій знайшов адвоката та готовий захищати свої права. А також готовий навчати інших, як це робити.

Наразі Юрій є депутатом місцевої ради. За його словами, відразу після обрання він був вражений низьким рівнем розуміння законів та іншого. Він вважає, що багато хто не розумів, навіщо йшли у раду.

В Алчевську Юрій напрацював величезний досвід, був головою комісії з питань законності. Наразі депутат займається питанням інвентаризації земель. За його словами, громада могла б отримувати мільйон гривень податків із землі, а отримує 100 тисяч. Юрія радує перспектива збільшити бюджет громади, повернути захоплені землі та передати у користування.

Дружба та сім’я

Нині Юрію 59 років, і разом із дружиною він займається фермерським господарством, а саме вирощує полуницю. Зі своєю майбутньою дружиною Юрій познайомився під час служби у Половинкиному. Згодом вона також пройшла службу в АТО.

На Старобільщині Юрій завів коло друзів. Здебільшого це колишні учасники АТО, а також партнери з бізнесу. Як зізнається чоловік, він не прагне розширення кола друзів.

Багато років Юрій працював на Алчевському металургійному комбінаті, де в одному цеху було понад 1000 працівників. І, як зізнається чоловік, він досі контактує з багатьма колишніми співробітниками – одні передають привіти, деякі навіть приїжджають у гості.

«З добрими людьми приємно спілкуватися. Там залишилося багато людей, які першими зустрічатимуть нас з українським прапором. Багато хто прозрів, незважаючи на пропаганду» – каже ветеран.

В Алчевську у Юрія залишилися батьки, колишня дружина, син, дві онуки. Як розповів Юрій, батьки вже старенькі, і виїхати у них немає можливості. За ними залишилася доглядати сестра Юрія. А дружина разом із сином залишилися доглядати її батьків.

«Війна ніколи ні на кого не діяла позитивно. Гинуть люди, сім’ї руйнуються. З іншого боку, є гордість за людей, що я знаю, за вчинки. Це сотні, тисячі нових знайомих. У будь-якому місті, у будь-якій області є дах і шматок хліба» – вважає Юрій.

На питання про мрії герой статті зізнається, що зараз мріє про новий трактор і грядоутворювач. А також матеріально стати на ноги.

“Мета поставлена ​​- йдемо до неї” – резюмує Юрій Кушнір.

Матеріал створено в рамках Арт-терапевтичної програми “Блокпост”, що в рамках резиденції “Аура міста” реалізується громадською організацією “Центр спільного розвитку “Дієва громада” за дорученням Федерального уряду Німеччини.