Запрошуємо на “посиденьки”! Або: як поліпшити якість життя в селі

Юлія Голоднікова

Що ми знаємо про Молдову? Ця країна потрапляє в стрічку українських новин здебільшого через політичні події. А чим живуть прості люди, ми майже не уявляємо. Та й мови цих людей ми не знаємо, на жаль…  Між тим, уважніше вивчення регіонів Молдови вказує на схожі з Україною проблеми. Людмила Кобилаш директорка НУО «Прокомунітате Бехрінешть» та координаторка культурно-освітніх проектів розповідає про проблему соціальної ізоляції в селах, “Літаючий театр”, старі-нові традиції та соціальну місію проектів громадських організацій.

Людмила Кобилаш: Наша організація працює з 2009 року, і ми добре орієнтуємось в тому, що потрібно дорослим в регіоні. Найголовніша проблема не тільки проекту, а й Молдови загалом – це міграція. Люди їдуть з сіл або в міста, або в інші країни Європи, і життя в маленьких містах зупиняється. Ми не можемо контролювати цього процесу, але ми можемо показати людям на конкретних прикладах, що якість життя в селі можна поліпшити. Головне – захотіти жити інакше.

Наша головна мета – дати дорослим людям ті знання, які допоможуть їм змінювати своє життя. Оскільки неможливо уявити село без господарської діяльності, ми відкрили курси з ведення агробізнесу (вирощування овочів і тваринництво). Після тренінгу деякі з учасників почали свою справу, і я вважаю це величезним успіхом.

Ми також проводили заняття з розвитку навичок управління туристичними сервісами, і разом з експертами вчили людей того, як можна працювати з локальною історією і традиційними промислами. Оскільки багато дорослих, які живуть в селах, добре знають культурні традиції Молдови, такі майстер-класи відкрили для них не тільки нові знання, а й можливість переосмислити минуле, обмінятись досвідом і створювати спільні проекти.

Як Ви комунікуєте з цільовою аудиторією?

Людмила Кобилаш: Перед початком проекту ми працювали з фокус-групами, яким пропонували озвучити проблеми свого села і можливі рішення, які вони бачать в цій ситуації. Потім ми обговорювали, чим наша організація зможе їм допомогти. Оскільки у фокус-групи входили люди різного віку, відмінність у відповідях ми відчули відразу: молоді скаржилися на те, що їм ніде працювати, а люди старшого віку казали, що вони не мають з ким ділитися своїм досвідом на місцях. Ми зреагували на їхні побажання, і запросили до них тренерів з тих питань, які їх цікавили.

На щастя, знайти активних людей, які готові змінюватися і змінювати свій будинок, було нескладно. На відміну від міста, де всі здебільшого зосереджені на собі та своїх проблемах, в селі відчувається спільність між людьми.

Які форми роботи з дорослими Ви можете назвати успішними і чому?

Людмила Кобилаш: Під час роботи з фокус-групами ми виявили проблему надлишку вільного часу, який в селі немає можливості заповнити чимось корисним ані в пізнавальному, а ні в духовному плані. Відсутність пропозиції з проведення цікавого культурного дозвілля посилює соціальну ізоляцію: люди відчувають себе самотніми і непричетними до навколишнього життя. Для того, щоб допомогти їм знайти своє місце в громаді, ми почали запрошувати їх на “посиденьки”. А в селі люди живуть скромно, не виставляють себе перед іншими. Але ось вони все-таки прийшли, частувалися, розмовляли один з одним, згадували якісь традиції, зокрема молдовської кухні. Вийшла дуже тепла і душевна зустріч. А далі хтось сам запросив людей до себе в гості, так і пішла традиція. На таких зустрічах немає правил, як поводитися і про що говорити. Люди самі вибирають, що їм цікавіше в колі односельців. Врешті-решт, вони виходять на обговорення загальних проблем. З’являється внутрішня пружина до дії.

Для найактивніших дорослих, яким захотілося поділитись досвідом, ми організували господарські школи, де вони змогли спробувати себе як тренери. Туди приходили люди, які прагнуть навчитися шити, в’язати, готувати, навіть вирощувати голубів, а інші дорослі вчили їх.

Великі календарні свята також стають для нас приводом зібратися разом. Щоб відзначити Новий рік, ми зібрали поради дорослих для молоді й розмістили їх на спеціальних фотолистівках, а сільська молодь спеціально зробила фільм. Оскільки всі готувалися до події, на святі був аншлаг. Люди побачили себе на великому екрані, молодь отримала листівки, а діти, які поїхали на заробітки до Європи, просили надіслати фільм з їхніми батьками, щоб переглядати і не втрачати духовного зв’язку з домом.

Нещодавно ми придумали ще один проект. Він називається “Літаючий театр”.

Розкажіть детальніше, як виникла ця ідея?

Людмила Кобилаш: Ідея виникла в процесі нашого тривалого спілкування з жителями сіл. Ми говорили про проблему соціальної ізоляції в селах, але ще не визначили її причини. Це спричинено передусім тривалою соціально-політичною кризою і кризою соціальних інститутів, які раніше забезпечували дозвілля громадян за певним радянському шаблоном. Потім стався розрив зв’язків між поколіннями, багато молоді покинули Молдову в пошуках хороших заробітків, але тут залишились їхні батьки. Зв’язок між поколіннями – це ж загальна пам’ять, спільні цінності, звички, вулиці та історії стосунків. І ось ми подумали, що партиципатійний проект, який розкриє найкращі сторінки пам’яті поколінь – це проект “Літаючий театр”. Це театр, який створюють самі люди.

Що таке “Літаючий театр”? Ми придумуємо образи для людей, готуємо костюми зі старих речей, а потім “гастролюємо” вулицями села, і пропонуємо всім охочим взяти участь у виставі та переодягнутись в одного з персонажів минулого. Разом з одягом ми зібрали старі фотографії села і його жителів, які були розміщені на мобільному стенді. Театр подорожував, і кожен охочий міг спробувати знайти себе на фотокартках і згадати щось важливе з минулого, розповісти про це іншим людям.

Чи підтримують ініціативи Вашої організації місцеві стейкхолдери, і хто вони?

Людмила Кобилаш: Наші основні партнери – це будинки культури і місцева влада. Ми разом обговорюємо проблеми, наш проект добре вписується у стратегічний план розвитку того чи того села, тому представникам державної влади невигідно нам перешкоджати. На жаль, не у всіх селах маємо належну підтримку.

Текст і запис: Юлія Голоднікова

Фото: ©Яна Коробенко

Публікація створена в рамках комунікаційної програми проекту «Громада, що навчається: трансформація конфліктів в Україні та Молдові через активну громадську  участь». Мета програми — поширення досвіду успішних громадських організацій, які розробляють інноваційні підходи  до освіти дорослих.

Фінансова підтримка проекту: Федеральне Міністерство закордонних справ Німеччини