Земельна істерика: тоталітарний шлейф

Ірина Куропась

Після тривалого мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, Україна нарешті зробила перший крок у напрямі формування ринкових відносин у цій сфері. Крок не зовсім упевнений, радше вимушений, і далеко не ідеальний. Але на тлі того, що пропонувалося ще кілька місяців тому, його можна вважати цілком прийнятним. Особливо з огляду на можливі альтернативи: дефолт, або запровадження «дикого» ринку земель (без будь-яких обмежень чи запобіжників).

Проте навіть такий, доволі поміркований варіант відміни мораторію, викликав у наших співвітчизників шквал негативних емоцій і навіть відверто істеричних реакцій. У соціальних мережах та засобах масової інформації розбурхуються панічні настрої, квінтесенцією яких є таке знайоме з радянських часів: «захистимо нашу землю від захланних капіталістів».

У представників різних політичних сил і соціальних груп ця ідеологема трансформується у конкретні страхи, які відповідають їх індивідуальному баченню світу. Так, одні переконують нас усіх у тому, що вже завтра українську землю скуплять олігархи в особі агрохолдингів (байдуже, що до 2024 року цей ринок для них закритий – є підставні особи, та й почекати 3 роки для них не проблема). Другі стверджують, що земля дістанеться спекулянтам, які викуплять її в бідних селян «за безцінь», а згодом, за значно вищими цінами, перепродадуть агрохолдингам та іноземним компаніям. Треті наполягають на тому, що власників паїв просто «затероризують» рейдери, які відберуть у них землю, а потім перерозподілять її між «своїми», внаслідок чого вона опиниться в руках кількох «найбагатших родин» за аналогом ваучерної приватизації 90-х.

Звичайно ж, кожен з описаних ризиків існує. І навіть можна з доволі високою ймовірністю стверджувати, що більшість із них, у тій чи іншій формі, знайдуть свій вияву межах окремих регіонів і громад. Але сумнівним видається тотальний масштаб їх поширення, яким нас залякують панікери. По-перше, описані загрози не можуть реалізуватися всі і зразу. Адже скуповування землі спекулянтами унеможливлює її захоплення рейдерами, а кожен із цих двох сценаріїв, у свою чергу, робить примарною загрозу скуповування земель агрохолдингами через підставних осіб. По-друге, описані «апокаліптичні пророцтва» ігнорують той факт, що переважна частина сільсько­господарських земель, які стануть доступними для купівлі у наступному році, перебувають у довгостроковій оренді, тому навряд чи будуть залучені в ринковий обіг. До того ж, «клаптикове» розташування вільних (не орендованих) земель і трирічний «обмежувальний» термін на їх купівлю для юридичних осіб, а також дозволений розмір землеволодіння (до ста гектарів на особу), швидше за всезроблять це ринок у найближчі два роки доволі кволим і суто локальним (тобто землі купуватимуться і продаватимуть переважно в межах окремих громад і районів, а покупцями і продавцями стануть як правило односельці). Причому об’єктивно низька ціна дасть змогу тим фермерам, які прагнуть розвиватися «за європейським зразком», акумулювати цілком прийнятні (принаймні для старту) земельні масиви.

Проте найголовніше, на чому хочеться акцентувати увагу, так це ментальне ставлення «панікерів» до українських селян, які є власниками паїв. Якщо відкинути зайві сентименти і висловитися максимально відверто, то доведеться визнати, що власників паїв їх «захисники» вважають відвертими дурнями, якщо не розумово відсталими особами Тобто, навіть не допускається, що ті не продаватимуть своїх паїв «за безцінь», не кажучи про їх можливість виступати покупцями і створювати власні фермерські господарства.

Не набагато кращим є ставлення «захисників землі» до нинішніх фермерів, яких воничомусь вважають фінансово-неспроможними невдахами, котрі перебиваються «з хліба на воду» (не змоглизакумулювати бодай якихось коштів аби дозволити собі купити хоч трохи землі«за безцінь»).

Так само зневажливо оцінюються «захисниками» і підприємницькі таланти українських фермерів і селян загалом. Адже за логікою, навіть ті з них, хто сьогодні «бідує» в умовах безземелля, але має бодай якість задатки підприємця чи фермера, цілком могли би «стати на ноги» за рік-два, взявши гроші у кредит під заставу землі (купивши її «за безцінь»), а потім реалізувавши на ній втілити у життя свою«фермерськумрію» (у гіршому разі – перепродавши її за кілька років «за значно вищими цінами»).

Врешті-решт, напрошується ще одне риторичне запитання. А для чого взагалі так самовіддано захищати право власності на землю для тих, у кого немає ані достатнього хисту, ані належних розумових здібностей для її ефективного використання?

Відповідь на це запитання лежить на поверхні. На жаль, українськими «захисниками землі» рухає не стільки раціональний розрахунок чи здорова економічна логіка, скільки стереотипність «тоталітарного мислення»пост-совєцької людини. Центром її економічного світогляду є міфічна держава, головне завдання якої: захист інтересів безправних «робітників і селян» (упосліджених класів) від хижацькихзазіхань експлуататорів («захланних капіталістів»). І байдуже, що держава вже багато років не просто виявляється неспроможною захистити «беззахисних», але й сама регулярностає джерелом виникнення їхніх проблем. Стереотипність тоталітарного мислення має безсвідоме начало. Тому й шукає «пост-совєцька» людина постійного захисту в держави від олігархів, породжених і виплеканих тією ж державою.

Описаний феномен яскраво підтверджується нинішньою ситуацією з обмеженням прав і свобод громадян в умовах карантину. Люди постійно нарікають на неадекватність управлінських дій органів державної влади: і під час евакуації наших співвітчизників з-за кордону, і щодо налагодження обсервації потенційно хворих осіб, і з приводу забезпеченості населення та медичних установ лікарськими й захисними засобами, і щодо неадекватності (несвоєчасності) та недостатньої ефективності обмежувальних заходів, і з приводу багатьох інших проблем, включаючи поступове наростання кризових явищ в економіці. Водночас, переважна більшість українців толерує посилення обмежувальних заходів і збільшення впливу держави на своє повсякденне життя, аж до запровадження надзвичайного стану та комендантської години.

Такий-ось тоталітарний інфантилізм.

Автор Віктор Борщевський,  д.е.н., завідувач кафедри державного управління Українського католицького університету