«Архів війни» на кінофестивалі CPH:DOX

Днями в Копенгагені завершився CPH:DOX — один із найбільших фестивалів документального кіно у світі. Команда «Архіву війни» наживо представила ініціативу та розповіла про документування воєнних злочинів. 

Спеціальною гостею події стала Олександра Матвійчук, партнерка проєкту, співініціаторка «Трибуналу для Путіна», а також керівниця «Центру громадянських свобод», що отримав Нобелівську премію миру-2022. Ми розпитали Романа Бондарчука, керівника «Архіву війни» про те, як відбувся захід:

Це був мій перший досвід на CPH:DOX — досі він збігався у датах із Docudays UA, і підготовка до фестивалю в Києві не давала змоги на нього потрапити. Знаючи, що ще минулоріч хітом фестивалю був фільм про Навального, а програма, присвячена Україні, мала назву, достойну букваря «Україна — незалежна держава» (Ukraine Is an Independent State), фестиваль зробив значний стрибок у наближенні до розуміння нас і наших проблем. Україну представляли українці/-ки, які з перших вуст розповіли про те, що з нами відбувається на побутовому та емоційному рівні, що потрібно для того, аби ця війна закінчилася нашою перемогою. Зокрема, в індустрійній секції взяли участь проєкти Ірини Цілик, Оксани Карпович та Єгора Трояновського. Дві з цих розробок отримали відзнаки журі. Також у програму були відібрані стрічки «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, «Коли в Бучу прийшла весна» Маркуса Ленца та Міли Тешаєвої, «Синдром Гамлета» Ельвіри Нєвєри. Усі ці роботи зблизька показують наші травми, спричинені вторгненням Росії. На конференції під час фестивалю виступила режисерка фільму «Ми ніколи не згаснемо» Аліса Коваленко, яка в дохідливій формі пояснила аудиторії, чому нам потрібне постачання зброї та як саме вони можуть швидко вплинути на перебіг цієї війни. Загалом я задоволений тим, що тема України широко представлена, що нас хочуть чути й розуміти краще, ніж рік тому.

Олександра Матвійчук долучилася з Києва відеозв’язком та розповіла історію про фото часів війни на Балканах. На ньому — сербський військовий б’є ногою літню жінку в цивільному, яка лежить у калюжі крові. Лише 31 рік потому журналіст(к)и спромоглися з’ясувати обставини, за яких було зроблено той знімок. Виявилося, що військовий так і не був покараний. Після закінчення війни він став діджеєм, грав у нічних клубах і на музичних фестивалях. Тепер, завдяки новим технологіям пошуку та верифікації інформації, його особу встановлено. Ці технології ми розвиваємо в «Архіві». Для того, аби кожен/-а, хто постраждав/-ла, міг / могла розраховувати на справедливість.

Детальніше читайте у матеріалі комунікаційниці «Архіву війни» Марії Глазунової на сайті Docudays UA. 

Чільне фото — Дар’ї Аверченко.