Бідний бо…

Бідність — це дуже часто про вибір.
Або його відсутність. Причини, з яких люди опиняються в бідності, можуть бути різними. Іноді — це безвихідна життєва ситуація, іноді — результат власної поведінки.

Що таке культура бідности? Чому “бідні” опиняються в замкненому колі власної стратегії виживання? Як допомогти їм побачити перспективу? Ці та інші запитання ставили перед собою експерти Центру близькосхідних досліджень і МФ “Відродження” під час проведення пілотного дослідження “Субкультура бідности в Україні”. Упродовж року вони проводили глибинні інтерв’ю та фокус-групові дискусії в містах Скадовськ і Чаплинка Херсонської области. Вибір Херсонської области був зумовлений феноменом одномоментної бідности значної кількости людей унаслідок анексії РФ Криму. Чаплинка і Скадовськ — міста районного значення з різною спеціялізацією. Економічне життя населення Чаплинки більше пов’язане з сільським господарством, жителі Скадовська більше залежать від курортного бізнесу влітку. Поєднує ці два міста сезонний характер заробітку з обмеженими можливостями впливу сезонности на дохід.

За словами соціяльного психолога Центру близькосхідних досліджень Дмитра Звонка, ідея дослідження виникла після роботи в центрах зайнятости: “З’ясувалося, що з 12–15 людей лише один приходив туди, щоб знайти роботу. Інші її не шукають. Нам стало цікаво — чому”.

Дослідження сфокусувалося насамперед на суб’єктивних параметрах бідности — повсякденній практиці людей, які гальмують зміни, консервують бідність або, навпаки, створюють можливість і перспективи для позитивних змін.

“Наприклад, ми попросили респондентів скласти умовну табличку, в якій потрібно розписати власний функціонал на роботі, скільки вони отримують на годину і скільки хотіли б отримувати, — розповіла наукова керівниця проєкту професорка кафедри соціології Українського Католицького Університету Оксана Міхеєва. — Виявилося, що майже всі опитані не розуміють, що роблять на роботі, не знають своїх посадових обов’язків. Із 60 респондентів на ці запитання зміг відповісти тільки один, що свідчить про неефективну організацію праці на робочих місцях і виконання працівниками невластивих їм функцій”. Попри те що майже ніхто з опитаних не зміг чітко пояснити, за виконання яких функцій їм платять, погодинна оплата, на їхню думку, має бути в середньому втричі більшою.

Потрапляючи до Польщі або інших європейських країн, трудові мігранти з України усвідомлюють, що вдома працюють набагато гірше, бо не бачать сенсу напружуватися, адже зусібіч є “подушка безпеки” — родичі, знайомі, кредити, соціяльні служби, добродійність, тіньовий заробіток час від часу тощо. Але експорту ефективних моделей організації власної праці не відбувається. Україна сприймається швидше як місце відпочинку, а не самореалізації.

Під час дослідження експерти моделювали ситуацію, коли опитані мали уявити, що вони можуть змінити роботу на більш оплачувану, але при цьому матимуть менше вільного часу. За словами Дмитра Звонка, у сільськогосподарських регіонах роботу вибирають за принципом, щоб залишався час подоїти корову і попрацювати на городі. Хоча насправді люди не живуть з городу, вони витрачають на це багато часу й сил.

Цікаво, що, вказуючи сімейний дохід, респонденти часто його зменшували, враховували тільки офіційні грошові надходження (зарплату, пенсію, регулярні держвиплати і т.д.) і “забували” про додаткові й неофіційні (тимчасовий неофіційний заробіток, грошові перекази, гуманітарна допомога, разові виплати тощо). А ось витрати більшість респондентів схильні перебільшувати. Прохання деталізувати витрати, наприклад, на перебування дитини в дитсадку, показало, що спочатку було названо суму в півтора-два рази більшу.

Витрати повністю збігалися з доходами тільки в одній з 60 анкет. Це може свідчити як про те, що люди не хочуть називати неофіційні доходи, так і про те, що в сімейному бюджеті їх просто не враховують і не контролюють.

Кажучи про соціяльну структуру українського суспільства, респонденти демонстрували “соціяльну сліпоту”. Соціяльна ієрархія в їхньому уявленні базується на критерії доступности до тих чи інших товарів та благ, які можна придбати за гроші, і не виходить за рамки конструкта “ситого життя”, не пов’язується з можливістю самореалізації, доступом до досягнень культури, духовного життя.

Вага заможного прошарку населення перебільшувалася (йому відводили в середньому 11% у спільній ієрархії суспільства). Найменш зрозумілою категорією для респондентів є “середній клас”. Його частка в суспільній ієрархії розраховується за залишковим принципом, після з’ясування позиції “бідних” і “багатих”. Тобто більшість представників бідної верстви живе в дуальних координатах суспільства: багаті — бідні. Практично всі описи соціяльних груп містять обвинувальні мотиви й негативні оцінки.

При цьому оцінити власний статус багатьом важко. Та сама людина впродовж бесіди (але в різних контекстах) може уявляти себе і бідною, і середньою (“такою як усі”, “мені на все вистачає”, “мені багато не треба”). Дистанціюючись від соціяльно несхвалюваних моделей бідности, люди самозаспокоюються, і “бідність” стає нормою. Останнє проявляється й в описах можливих стратегій подолання бідности, — вони в основному пасивні, і є пом’якшенням проблеми, коли людина швидше пристосовується до бідного життя, ніж активно намагається його змінити.

Переважна більшість опитаних розглядає причини бідности виключно в індивідуальному вимірі. Лише кілька людей позначили такі фактори як відсутність “арбітра” — незалежних профспілок, що захищали б інтереси працюючих; збереження радянської диспропорції в оплаті праці між містом і селом, а також брак робочих місць через політику згортання промислових виробництв. Інші ж вважають, що покладатися можна тільки на себе. А це означає, що стимулів для якоїсь кооперації немає. Будь-яка взаємодопомога і солідарність обмежуються виключно сімейним колом.

Тільки один респондент пов’язав гідне життя з “білою” сплатою податків. Більшість говорить про можливість заробітків у тіньовому секторі і водночас нарікає на тотальну бідність. До платників податків ставляться з повагою, однак неплатників не осуджують і виправдовують — мовляв, “держава не допомагає” і “держава обманює”.

Неофіційні заробітки — наслідок не тільки недовіри до держави, а й індивідуальних стратегій середньостатистичного українця, якому подібні практики дають свободу від зобов’язань, відповідальности; не примушують жорстко планувати й організовувати власне життя; дозволяють плисти за течією, не напружуватися, не вчитися, але при цьому обурюватися, чому йому не хочуть багато платити. Зарплати в конвертах допомагають поліпшити матеріяльне становище, зберігши при цьому статус “бідного”, що дозволяє претендувати на субсидію. Пільги перетворюються на спосіб життя певних верств населення.

Життя одним днем, без образу майбутнього, коли не формується перспективне бачення і людина не знає, що з нею буде найближчим часом, і, відповідно, не планує свого життя, призводить до хронічного стану фрустрації та невдоволення.

Градус очікувань від влади високий, однак більш-менш оформленого запиту до неї немає — “Хочу, щоб усе змінилося”. Переворот сприймається як порятунок від дискомфорту. Люди не знають, чого саме очікують, а тому оцінюють усе ситуативно й іраціонально.

Джерело – Дзеркало Тижня.