Біжи, біженцю, біжи!

20 червня відзначається Міжнародний день біженців. У той час, як в Україні виникла гостра проблема з внутрішніми переселенцями, держава досі не спромоглася налагодити належну роботу з біженцями з інших країн.

В ці нелегкі часи нестабільності і радикальних змін в нашій державі, деякі питання і проблеми так і залишаються незмінними. Насамперед, це стосується обов’язків, які Україна взяла на себе у сфері захисту прав біженців і шукачів притулку.

Найактуальнішою проблемою на сьогодні залишається затримання осіб, які нелегально перетнули державний кордон з Україною з бажанням отримати притулок на території нашої держави. Ці люди тікають з власних країн навіть не в пошуках кращої долі, а для того, щоб уберегти власне життя від протиправних та неправомірних переслідувань з боку тамтешньої влади, знайти притулок від воєн, агресії, етнічних чисток, геноциду тощо.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни… або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

І в той час, як українська влада продовжує запевняти представників міжнародних місій про вживання всіх можливих заходів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, передусім шукачам притулку з Сирії, сирійські громадяни, що втекли від громадянської війни у власній країні, як і раніше, спрямовуються до пунктів тимчасового перебування іноземців (ПТПІ) з метою подальшого видворення, що є неприпустимим, з огляду на норми міжнародного і внутрішнього законодавства України.

Більше того, ті самі сирійські біженці та інші іноземці продовжують скаржитись на неможливість використовувати свої законні права під час затримання, такі як: отримання допомоги перекладача, законного представника і найголовніше – звернення за статусом біженця і щодо забезпечення захисту в Україні. Нагадаємо, що таке звернення автоматично у встановленому законом порядку звільняє особу від відповідальності за незаконний перетин кордону.

З іншого боку, в 2014 році, як і в минулому, в державний бюджет не закладено коштів для видворення іноземців, тому поміщення мігрантів у відповідні пункти, де вони мають рік очікувати на свою депортацію, з самого початку являється нікчемним і абсурдним.

Щодо вищезгаданих пунктів тимчасового перебування іноземців, в Україні склалася окрема ситуація, яка, в принципі, не повинна дивувати, оскільки стосується великих сум закордонних коштів, виділених «на покращення». Як і завжди, держава обіцяє і бере багато, а робить замало: правозахисники постійно відстежують звіти Державної міграційної служби (ДМС) про стан робіт щодо будівництва на кошти Євросоюзу нового пункту тимчасового перебування іноземців (ПТПІ) в Миколаївській області, в той час, як вже існуючі ПТПІ в Волинській і Чернігівській областях стоять напівпорожніми. До цих пунктів відправляють лічених «обранців», яким випало потрапити в переліки «для галочки» прикордонників.

І так само формально, для відмітки, ці іноземці будуть видворятися «за своїм бажанням», за свої кошти, самотужки звертаючись до своїх консульських установ з проханням видати тимчасовий транзитний документ для повернення до країн походження. Дешево, просто, зручно… Але аж ніяким чином не відповідає міжнародним стандартам.

Ну а що нового трапляється з тими щасливцями, хто по приїзді все ж таки примудрилися отримати легальний статус в Україні? А відбувається наступне: з моменту утворення Державної міграційної служби в 2010 році жодна особа так і не отримала посвідчення біженця та відповідного проїзного документа, який би дав особі право без перешкоджань залишати територію України, подорожувати, навчатися тощо.

Хоча вже давно прийнято нормативно-правові акти щодо зовнішнього вигляду зазначеного документа, але й зазначено право чи обов’язок (залежить від того, як вигідно трактувати нашій владі чинне законодавство) використовувати у роботі примірники 2002 року – до «остаточного врегулювання» питання щодо вигляду нового посвідчення. Не дивно, якщо тендер на виготовлення документів також триватиме роками.

Законодавством передбачено, що особи, яких визнано біженцями або тими, хто потребує додаткового захисту, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених Конституцією та законами України.

Але навіть отримавши статус біженця або додатковий захист в Україні, та всі притаманні цьому статусу права і свободи (крім виборчих), особа залишається в дуже скрутній ситуації. Мало того, що такі особи зобов’язані проходити щорічну перереєстрацію в органах ДМС, що пов’язано зі збором численних папірців, чергами, оплатою «державних послуг» та іншими «принадами», притаманними вітчизняній бюрократичній системі. Біженцям в Україні, допоки вони не пройшли соціальної адаптації, не вивчили мову, не отримали освіту, не влаштувалися на роботу, фактично нема за що існувати.

Оскільки, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання біженцям грошової допомоги та пенсії» № 106 від 06.07.1998 р. (зі змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 896 від 13.07.2004 р.), грошова допомога біженцям складається з одноразової допомоги для придбання товарів першої потреби та одноразової допомоги на відшкодування вартості переїзду до регіонального пункту тимчасового розміщення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання. При цьому розмір одноразової грошової допомоги для придбання товарів першої потреби становить… 1 (один!) неоподатковуваний мінімум доходів громадян на кожну особу, яка досягла 16 років та 60 відсотків одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину віком до 16 років.

За таких умов, навіть вийшовши з ПТПІ, біженець в Україні, в умовах, коли він буквально мусить боротися за існування, весь час остерігаючись перевірок з боку правоохоронців, опиняється в ситуації своєрідного «великого ПТПІ», в якому тільки межі «огорожі» дещо розширюються.

З вищезазначеного очевидно, що Україна дуже мізерними кроками просувається до адаптації вітчизняних реалій до міжнародних норм і вимог. Це й не дивно, адже законодавство в сфері міграції частіше змінюється, ніж виконується, в Державній міграційній службі (як і в більшості центральних органів) триває розподіл крісел, а в бюджет не закладаються кошти через перманентну кризу. Таким чином, говорити про будь-які покращення в цій царині ще зарано, тому можна зазначити, що на сьогоднішній день Україна навчилася скоріше грамотно заробляти на проблемах біженців, ніж їх вирішувати.

В той же час, окремої уваги заслуговують й внутрішні переселенці. Так, вже сьогодні, коли кількість внутрішніх біженців за даними ООН сягнула відмітку 35 тисяч, очевидно, що Україна не була готова до такого надзвичайного становища. Тимчасові пансіонати та приміщення для перебування часто не є придатними для постійного проживання родин, особливо з малолітніми дітьми, які потребують значно комфортніших умов. Тим більше, очевидно, що питання повернення окупованих земель на сьогоднішній день українська влада перед собою не ставить. Так само, якомога швидше має бути вирішено питання з працевлаштування зазначених верств населення поруч з наданням соціальної допомоги внутрішнім переселенцям та біженцям, на рівні і в розмірі, достатньому для нормального існування. Ми наголошуємо, що саме держава, а ні міжнародні місії, волонтери і небайдужі люди, має турбуватися про своїх громадян, вживаючи всіх необхідних і якісних форм захисту і підтримки.

Джерело : Чернігівський громадський комітет захисту прав людини

Автор : Надія Едієва