“Це — наша пекарня. Одна з двох. У нас їх вже дві у місті Дніпро. Центр правого берега, дуже класне місце. Я вас ознайомлю з нашим асортиментом. Оцей хліб раніше був “Бородинський”, тепер — “Чорнобаївський”.
“Ми робимо багато їжі, тому що люди багато працюють, їм ніколи готувати. А у нас все смачне, по-домашньому. Ще ми робимо, зараз його вже немає, з’їли, — хліб “Донецький”. Це також шедеврально — з салом та часником!
Звісно, пекарня — це залишки хліба, звісно, робимо квас. Кондитерка робить тістечка, макарунси”.
“У Торецьку все починалося з млинцевої. Потім була млинцева плюс маленька крамничка. Потім ми зробили шикарний велетенський магазин… Це вже роки за два до початку повномасштабної. Так, як мені хотілося! Взагалі кайф, розумієш? Пекарня окремо від цеху, цех окремо.
Дуже дякую тому хлопцю, який віддав ключі від свого мікроавтобуса. Льоша… Він зараз у Києві з родиною. У нього теж ні будинку не лишилося — нічого. Оце він допоміг нам. Пічка – годувальниця наша. Її ми вивезли і – шафу для розстоювання тіста. Це — те, що зараз дозволяє жити моїй родині. Годувальниці! Тому що придбати нову пічку — це близько 400 тисяч гривень.
У січні, здається, я їх перевезла сюди остаточно з речами. А через декілька днів у магазин прилетіли “Гради”. Розумієш, наскільки вчасно це було зроблено!”
“Є модне слово “скіли”. Я розуміла, що я вже щось зможу, я не пропаду. Хоч у Дніпрі, хоч у Києві. Грантів було написано дуже багато. Виграла два, продовжую писати. Зараз побачила ще один: буде класно, якщо вийде. Тоді відкрию ще одну маленьку пекарню.
Є знайомий хлопець, Олександр. Він демобілізувався, бо він один у матері, в якої інсульт. Ми з ним розмовляли, він каже: “Не знаю, чим займатися”. Я кажу: “Тобі подобається оце?” — “Подобається”. Я кажу: “Пишемо грант – і почнемо працювати”.
“Я радію, що “там” немає людей, яких я знаю. Єдине, що мені боляче дуже: моя мама померла в Горлівці, і я попросила брата та батька привезти її сюди, бо в Горлівку я не в’їздна. І вона похована на кладовищі в Торецьку. А його більше немає…”
“Ми це там відчули, з цими прапорами (російськими — ред.) було важко дихати. У мене було таке враження, що в Горлівці взагалі припинило сонце світити. Страшно було говорити про це голосно, тому що багатьох наших хлопців знаходили в шахтних ставках. Я розуміла, що вже не з усіма можу говорити про це. Що Горлівка — це українське місто. Що я народилася в Україні, хоча я росіянка корінням. Що мені не подобається все, що відбувається. Мені ні з ким було поговорити. І навіть сусідка, яка няньчила нам дітей, почала казати “наші мальчікі”. І на цій хвилі я сказала чоловіку: “Нам треба переїжджати”.
Я посадила чоловіка, розкреслила аркуш на дві половинки. З одного боку написала, чому ми маємо виїхати, а з іншого, кажу, якщо хоча б п’ять знайдемо, чому ні, – ми залишимося. Не знайшли. Знайшли одну… І було ухвалене рішення — виїжджати”.
“Чого нас насправді позбавили? Нам нема куди піти на кладовище, у нас його немає. У нас немає чашки від бабусі, килимка – таких речей, які корені твої, твоя історія. Цього нас позбавили. А все інше насправді можна заробити і купити”.
