Ініціатива “Першого грудня”: Дайте суспільству вирости у свободі

Це Зверення Ініціативної групи «Першого грудня» — В’ячеслава Брюховецького, Івана Дзюби, Євгена Захарова, Йосипа Зісельса, Мирослава Мариновича, Володимира Панченка, Мирослава Поповича, Всеволода Речицького, Вадима Скуратівського, Юрія Щербака, Ігоря Юхновського, Ярослава Яцківа – перше після відходу у вічність Блаженнішого Любомира Гузара.

Він був становим хребтом Ініціативи «Першого грудня», її духовним орієнтиром, – як і світлої пам’яті Євген Сверстюк та Богдан Гаврилишин. Ці люди були джерелом натхнення для всього нашого народу, і ми просимо Бога воздати їм сторицею за їхню з честю виконану місію. Так, ми всі розуміємо: нам їх бракуватиме. Проте, поряд із тим, ми закликаємо всіх в українському суспільстві підняти естафетні палички, які випали з їхніх рук. Адже головне мотто нашої Групи – «піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю» – залишається актуальним і сьогодні.

«Дайте суспільству вирости у свободі»

Якось, реагуючи на людську нетерплячість щодо недосконалості їхніх пастирів, Блаженніший Любомир сказав: «Дайте людям вирости у свободі». Ці слова стосувалися поодиноких людей, хоч такою ж мірою їх можна прикласти і до людської спільноти: «Дайте суспільству вирости у свободі».

За стан справ у державі народ звично покладає вину на адресу її керівництва – і нижче ми ще поговоримо про відповідальність наших поводирів. Проте в нас усе ще діє квазірадянське уявлення, що керівництво держави  – це щось окреме, самодостатнє, ніяк не залежне від народу. Треба визнати, що й саме керівництво часом так думає. Важко нам дається розуміння, що правляча когорта – це лише квінтесенція того, що є в народі. Якщо в народі домінують рабські й патерналістські інстинкти – ним керуватимуть диктатори. Якщо народ тямить свою гідність і готовий брати на себе відповідальність – ним керуватимуть зразкові демократи. Вибір варіанту для України насправді за нами.

Сьогодні ми, члени Інціативної групи «Першого грудня», підтверджуємо те, що свого часу сказали в «Українській Хартії вільної людини»: «Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе».

Звичайно, від держави залежить багато – але все ж менше, ніж у нас прийнято вважати. Ось уже й британський аналітик Джеймс Шерр підмічає те, що проходить повз нашу увагу: «Росія – країна із сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна – країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством». Але якщо так, то що́ тоді залежить від нас, щоб ми були щасливими? Що́ маємо змінити в собі, щоб наші правителі не мали іншого виходу, як змінитися самим?

Не зневірюватись і берегти єдність

Ланцюжок суспільної деградації очевидний і розгортався на наших очах уже не раз: (1) ми, члени цього суспільства, втрачаємо віру в силу добра, а тому ідемо на компромісний торг зі злом; (2) помітивши, як хтось торгує правдою, ми втрачаємо довіру до людини; (3) не довіряючи людям, ми втрачаємо спроможність бути у солідарності з іншими і легко входимо в конфлікти; (4) втративши єдність, ми не лише не можемо змінити суспільство, а й стаємо легкою здобиччю консолідованого ворога.

Сьогодні ми ще не дійшли до критичної межі, але на цей погибельний шлях, бачиться, уже знову стали. Бо щось надто зачаївся зовнішній ворог, очікуючи, як спрацює його підривна стратегія і українці вкотре погублять себе своїми ж руками. І навіть стримані європейські дипломати стурбовано остерігають нас. Узяти хоча б гранично відверте попередження Дональда Туска, голови Європейської Ради: «Сьогодні я чітко бачу, що зовнішньому ворогові вас не здолати. Ви занадто сильні. Але ви можете зазнати поразки від самих себе. Саме тому ви повинні зберегти єдність будь-якою ціною й уникати внутрішніх конфліктів, наче чуми».

Ні, це не перебільшення – ген, що відповідає за схильність до поділів і ворогування, справді є активною частиною нашого національного генома. Бо ж і Митрополит Шептицький свого часу волав до українців: «Чи не страждає організм нашого народу… на якусь моральну гемофілію, яка спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковна?». Та й сьогодні, занурившись у київське життя, іноземець Пітер Сантенелло здивовано зауважив у пресі: «Ідеологія розгойдування між крайніми точками просто вшита у психологію українців».

А якщо так, то питання – до нас: чи зуміємо ми заблокувати цей ген сьогодні, щоб не плакати вкотре над утраченими шансами згодом?

Ні, єдність не означає одностайності тоталітарного ладу. Ізраїль засвідчив, що можна залишатися демократією навіть в умовах постійної воєнної загрози. Можна і треба критикувати уряд чи опозицію, формулювати альтернативи, перемагати на виборах – і все ж уміти зупинитись, якщо змагальність партійних програм перетворюється у смертельну боротьбу на знищення суперника. Краще якійсь політичній силі програти вибори, аніж довести до програшу увесь народ.

Про це мають пам’ятати партійні ідеологи й політтехнологи, та й виборці мають бути обачними і не розпалювати свої пристрасті до граничної межі. Хай учителі у кожній школі розтлумачать дітям шкоду від нашого руйнівного національного гена, а священнослужителі психотерапевтично видобувають цю схильність із нашої підсвідомості. Хай гаслом нашого політичного життя стане осторога: «Обережно – суспільна гемофілія!»

Підтримка реформ – у цінностях, за якими мали б жити

Звинувачення керівництва держави в імітації, а то й у блокуванні реформ стало улюбленим заняттям нашого люду. Що ж, імітації – це справді успішний прийом власть імущих. Та й блокувати реформи вони вміють майстерно. Але спитаймо себе щиро: чи справді пересічні люди хочуть реформ? Чи ж не бачимо ми, який шалений спротив чиниться їм у народі? Адже ледь не в кожній лікарні формується спротив медичній реформі, ледь не кожен університетський ректор опирається реформі в освіті, а легіони освітян, що вже не спроможні змінити свої професійні навички, грудьми захищають свої корупційні форпости. І так на кожному кроці натикаєшся на непробивну логіку: «Хай міняються вони, а я радше збережу те, що маю».

Можна, звичайно, відмахнутися – мовляв, так це ж корупціонери. Проте відмахнутися насправді не просто: корупційний консенсус охопив поголовну більшість суспільства, тому що для значної кількості людей більший чи менший компроміс із застарілою й порочною системою є єдиним засобом виживання чи достатку. Тому й переважають у нас цінності виживання: у когось – лише пристосуванство та кумівство, у іншого – зловживання лазівками в законодавстві, а у щораз більшого числа людей – взагалі відверта й безконтрольна корупція та пряме злодійство.

Можна, звичайно, поморалізувати: «Що це в нас за народ такий?!» Проте перехід від цінностей виживання до цінностей самореалізації відбудеться лише тоді, коли люди відчують реальність і доступність альтернативи. Журавель у небі має бути настільки досяжним, щоб синиця в руці втратила свою привабливість. Як тільки достатня кількість людей відчує, що інший шлях є для них навіть успішнішим, тоді реформи самі підуть швидше. І хай спробує тоді політичне керівництво імітувати чи блокувати їх!

Ясна річ, було б ідеально, якби мудрий правитель-реформатор сам створив такі суспільні умови, які полегшили б людям зробити цей вибір. Проте схоже, що наші правителі пристосувалися до олігархічного ладу і не виявляють видимого бажання його змінити. Тому наш погляд мимоволі звертається у той бік, де перебуває наш середній клас – надія й основа усіх демократій.

У нинішній Україні є чимало ініціативних людей, які вже створили власні успішні проекти і зовсім не потребують патерналістської чи корупційної залежності, щоб вижити. Чого бракує – це взаємної солідарності. Вони вже є «критичною масою» глобальної трансформації, проте надто розпорошеною, щоб стати «законодавцями мод», щоб перетягнути на свій бік тих, хто вагається. Та й політичні функціонери впритул не бачать цієї суспільної сили, а тому не стають їй політичною опорою, надаючи перевагу щораз вигадливішим бігбордам, щоб зманіпулювати думкою виборця на користь партійних старожилів.

Ці поки що розпорошені сили – це прямі спадкоємці духовного скарбу Революції гідності. Вони органічно засвоїли цінності, на яких можна вибудувати новий суспільний лад. Бо вони, ніби римський імператор Костянтин, побачили на небі Майдану напис:  «Цими цінностями переможете».

Про владу

А тепер, як ми й обіцяли, кілька слів про відповідальність влади.

Не треба й заглядати у зведення політичної погоди, щоб зробити висновок: передвиборча кампанія фактично вже почалася. Отой унікально благодатний політичний період, коли влада мала конституційну більшість для проведення кардинальних реформ, уже завершився. Тепер не буде місця для непопулярних рішень, бо вирішальне слово у цей час – за політтехнологами.

Коаліційна угода 2014 року, яку свого часу вітали як благословенний успіх, має всі шанси стати невдовзі політичним вироком для парламентських партій. Звичайно ж, здобуто багато перемог. Звичайно ж, не один народний депутат гордитиметься важливими здобутками. Проте в підсумку народ говоритиме про найважливіші речі, а до таких, зокрема, безсумнівно належить той болісний факт, що в країні досі не змінено виборче законодавство. Аморальність цієї ситуації очевидна: наші законотворці позбавляють Україну шансів на зміну політичних еліт.

Ми говоримо про це як про доконаний факт, хоч імовірність зміни в останню мить усе ж існує. Утім, надія слабенька: зберегти себе при владі знову стає важливішим, ніж дотриматись обіцянки та забезпечити належні політичні й соціальні ліфти. Отже, партійне будівництво модерного зразка за нинішньої каденції Верховної Ради так і не запрацює, а перелік політичних партій у виборчих бюлетенях буде до болю знайомий.

Уряд демонструє позитивну динаміку розвитку, у деяких сферах здобув значні досягнення, проте застарілість функціонування державного апарату все ще гальмує наш поступ і створює «затори» у міжнародних контактах. Втішає те, що Уряд знизив свою участь у політичній боротьбі. Однак велику тривогу викликає той факт, що навіть в умовах війни багаті багатіють, а бідні – біднішають. Якщо це неминучий наслідок дії економічних законів, то народові це треба чітко пояснити. А якщо це результат чиєїсь непрофесійності або злої волі, то громадяни мають право про це знати. Бо вони мають право на соціальну справедливість. Робити вигляд, наче все гаразд, недопустимо, а для влади і небезпечно, бо соціальна несправедливість не раз уже ставала причиною для бунту.

Система закритого доступу породжує небезпеки і на президентському фланзі, оскільки попри здобутий Майданом рівень свобод система управління не застрахована від автократичних спокус. «Синдром усталеної колії» діє дуже ефективно, а тому суспільство не раз було вражене, як для реалізації влади зручнішими та надійнішими ставали «добрі старі» методи управління. Запуск нової системи почнеться тільки тоді, коли станеться перехід до відкритого доступу, коли конкурси на вакантні посади будуть прозорі й позбавлені імітацій, коли в країні з’явиться нарешті незалежний Арбітр – відповідальна судова система, коли запрацюють нарешті соціальні ліфти і справедлива змагальність тощо. Доти, доки все це пробуксовує, рівень імітацій з усією неминучістю буде високим, і це далі травмуватиме суспільство.

Безперечною заслугою Президента та його команди є прорив на дипломатичному рівні, зокрема знесення візових бар’єрів. Україна зробила свій цивілізаційний вибір: до Європи, проте Європа – це спільнота економік з відкритим доступом. Дипломатичних зусиль може не вистачити, щоб подолати непоєднуваність правових та економічних систем.

Як бачимо, навіть із цього переліку зрозуміло, що точку неповернення ще не пройдено. Часткових успіхів у рамках старої системи замало для того, щоб цілком спокійно очікувати виборів.  Проте чи не найдошкульнішим є те, що ні в керівництві держави, ні у громадянському суспільстві не видно чітких стратегічних орієнтирів, а відтак і люди не знають, чого їм очікувати. Схоже, що ми всі непомітно зійшли з оптимістичних гір у затемнені долини, а тому вступила в дію закономірність, про яку ми писали ще 2015 року: «Найбільш виснажливим і грізним є блукання в тумані низин, де панують сумнів і недовіра до всього – орієнтирів, провідників і власних сил».

Настрої людські розділились по всіх можливих лініях спектру: натхненні патріотичні почуття сусідують із тупим зрадництвом на користь ворога, тверезе визнання очевидності успіхів нашої держави межує з однозначним «всьо пропало» і «всі вони такі». Цей стан загрозливіший для суспільства, ніж якісь економічні чи навіть воєнні негаразди. Він спроможний поламати навіть найкращі політтехнологічні розробки на майбутні вибори, відкинувши Україну туди, де вона аж ніяк не хотіла б опинитися.

Тому завершальні наші слова спрямовані до нашого духу. «Вирости у свободі» означає розуміти те, що здійснення кожної великої справи передбачає низку маленьких кроків, і всіх їх треба пройти. Це вимагає духовного змужніння, яке накладає табу на істеричні висновки та занепадницькі настрої. Той, хто зростає у свободі, не лише вміє вигравати, а й вчиться програвати, прагнучи вдосконалити свої аргументи, а не встромити ніж у ненависного переможця. Він ніколи не почуватиметься «маленькою людиною», бо інакше й держава ніколи не вийде зі своїх пелюшок.

Кажучи узагальнено, народ, що зростає у свободі, набуває високої політичної культури і чітко бачить свою мету. Кожен, хто хоче досвідчити і одне, і друге на керівних верхах, повинен утвердити їх у своєму житті.