Права людини: чи знаємо ми про них достатньо?

10 грудня щороку у світі відзначається Міжнародний день прав людини (Human Rights Day). Цього дня в 1948 році Генеральна асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини. Це був перший міжнародний документ, який задекларував основні права і свободи особистості.

До цієї дати організовуються різноманітні заходи та акції на правозахисну тематику, які дають можливість дізнатися більше про свої права та шляхи їх захисту. Український правозахисник, громадський діяч та голова Інституту «Республіка» Володимир Чемерис про те, що ж таке права людини і яке їхнє становище в нашій державі.

– Термін «права людини» чув кожен. Проте не завжди його значення розуміють коректно. Яке Ваше визначення терміну «права людини»? Що Ви вкладаєте в це поняття?

– Права людини – це вираження свободи людини. Коли з’явилися держави, правлячі класи встановили для людей обов’язки і заборони. Тобто можна говорити лише так, а не так. Вірити можна тільки у тих богів, а не у тих. Так робити не можна, а можна і треба працювати на пана. Усе це було потрібно, аби одні могли експлуатувати інших. А пригноблені не могли повстати.

Але у людини є прагнення свободи. І люди почали говорити, що вони мають право думати, говорити, вірити і діяти так, як вони бажають, а не так, як від них вимагають монархи та правляча аристократія. Говорити і повставати.

Концепція прав людини склалася в епоху Відродження. Права людини уявлялися як компроміс між вузькими рамками обов’язків і заборон та безмежною свободою. Тобто громадяни можуть користуватися своїми свободами, але у певних межах. Ці межі встановлюються державою. Але з іншого боку, держава забезпечує і охороняє ці свободи. Такі з одного боку обмежені, а з іншого боку забезпечені свободи, як правило, називають правами людини.

Уперше права людини були записані в законах під час американської та французької революцій, тобто повстань на захист свобод – Декларації незалежності США (1776) та Декларації прав людини і громадянина (1789). Ці декларації проголосили свободу совісті, слова, об’єднань, зібрань. Навіть – право на повстання.

Протягом ХІХ століття низка європейських країн записала у своїх законах соціальні права: на працю, освіту, охорону здоров’я, пенсії, відпочинок.

Зрештою, 10 грудня 1948 Генеральна асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини. Ця декларація – збірка основоположних прав (включаючи право на повстання), яке вибороло собі людство протягом тисячоліть. Але перелік прав, записаних там, не є вичерпним. У перебігу розвитку цивілізації з’являється необхідність захистити права, які раніше навіть не уявлялися правами. Наприклад, свого часу людство не уявляло собі, що жінки, ЛГБТ – спільнота, тварини можуть мати якісь права. 

– На законодавчому рівні які основні документи, міжнародні та в Україні, регламентують права людини?

– Найперше, ми маємо Конституцію, яку я мав честь ухвалювати 28 червня 1996. Другий розділ Конституції (статті 21-68) цілком присвячений правам, свободам та обов’язкам людини. Знову ж, перелік прав та свобод у Конституції не є вичерпний. Ваше право, якщо воно навіть не зазначене у законодавчих актах і документах, все одно має бути забезпечене державою.

Щодо низки конституційних прав Верховна Рада України ухвалила закони, які регламентують здійснення, захист або обмеження цих прав. Але Конституція – закон прямої дії. І навіть якщо немає спеціального закону, який регламентує якесь право, громадяни можуть його реалізувати, посилаючись на відповідну статтю Конституції. І якщо спеціальний закон якимось чином протирічить Конституції чи обмежує право порівняно з Конституцією, діє Конституція.

Важливо ще розуміти, що ст. 92 Конституції проголошує, що визначати права, свободи і обов’язки може лише закон (Конституція теж закон). Тобто органи місцевого самоврядування, місцеві адміністрації, Міністерство внутрішніх справ чи навіть президент своїми указами не можуть втручатися у ваші права.

Україна також ратифікувала (дала згоду на застосування) міжнародні документи з прав людини. Зокрема, європейська Конвенція про захист прав і основних свобод (1950), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966). Ці міжнародні угоди, таким чином, є частиною українського законодавства і мають пріоритет над законами України.

Загалом можна сказати, що на рівні законодавства права українських громадян добре захищені. Але попри це, треба сказати, що ми маємо систематичні порушення громадянських і соціальних прав в Україні. Порушень насамперед тому, що держава не поспішає виконувати ці закони.

У таких випадках порушення державою прав громадянина, той може звернутися до Європейського суду з прав людини. Рішення цього суду є обов’язковими для виконання державою. Більше того, вони є джерелом права в Україні. Тобто українське законодавство і діяльність органів законодавчої влади та судів мають базуватися на рішеннях Євросуду.

– Які чинники можуть впливати на становище з правами людини в країні?

– Чинники зазвичай є зовнішніми і внутрішніми. Окрім Євросуду, є така суттєва річ – звернення міждержавних організацій (ООН, ОБСЄ, ЄС, Рада Європи), урядів демократичних країн та міжнародних правозахисних організацій (передусім таких авторитетних, як Amnesty International, Human Rights Watch) до української влади. Саме такі звернення дозволили звільнити з в’язниці івано-франківського журналіста Руслана Коцабу, звинуваченого у державній зраді лише за те, що оприлюднив свою думку у мережі Інтернет щодо війни на Донбасі. Саме ці зовнішні чинники постійно говорять про тиск на журналістів, ЗМІ та загрозу нацизму в сучасній Україні.

Але найбільш дієвий чинник – це внутрішній. І це – не звернення до судів чи правоохоронних органів. Найдієвіший чинник – самоорганізація громадян у боротьбі за свої права. Наприклад, у 2010-13 роках коаліція громадських організацій «За мирний протест!», створена за ініціативою Інституту «Республіка», не дала ухвалити закон, який би обмежував в Україні свободу мирних зібрань.

– Якщо звернутися до українського контексту, які права людини зараз у нашій країні потребують захисту найбільше?

– Усі. Після Майдану 2013-14 ситуація з правами людини в Україні значно погіршилась. Про це свідчить і те, що Україна займає одне з перших місць за зверненнями до Євросуду, і те, що в абсолютній більшості за результатами цих звернень Євросуд констатує порушення державою Україна прав своїх громадян.

Найбільші проблеми:

• Свобода слова і права журналістів (побиття, ув’язнення та судові процеси над журналістами: Коцаба, Муравицький, Василець, Тимонін, Гліщинська, Будило та багато-багато інших), блокування і підпали телеканалів, обшуки і позбавлення ліцензій низки ЗМІ, які ретранслюють різні точки зору. Фактично, в Україні встановлена цензура, яка контролює зміст журналістських матеріалів та забороняє фільми і книжки.
• Свобода вираження поглядів, об’єднань та мирних зібрань. Головну роль тут зіграв ухвалений 2015 так званий закон про «декомунізацію», який фактично заборонив в Україні погляди, що підтримуються значною часткою українців, та політичні організації, які висловлюють ці погляди. Нині в Україні практично неможливо провести мирні зібрання з наступною тематикою: антивоєнною, лівою, зібрання соціального протесту. Неможливо, бо такі зібрання піддаються насильницьким нападам з боку ультраправих та відверто нацистських угруповань при бездіяльності або навіть сприянні поліції. Цього року вперше до 5 років ув’язнення засуджено громадянина (Е. Коваленко, Херсон) за зміст виступу на мітингу.
• Права національних меншин. Закон про освіту, який значно обмежує представникам меншин отримувати освіту рідною мовою, нещодавно був розкритикований Венеціанською комісією.
• Трудові та соціальні права. Ухвалення парламентом цього року низки «реформ» –пенсійної, медичної, освітньої, плани найближчим часом ухвалити новий Трудовий кодекс, є обмеженням цих прав і фактичним демонтажем соціальної держави в Україні.

– Що робити, якщо людина опинилася в ситуації, коли її права порушені? Куди чи до кого слід звертатися?

– Найпопулярніша відповідь на це питання – звертайтеся до суду. І я не буду оригінальним. Звичайно, звертайтеся до суду. Але поряд з цим додам: шанси відновити своє право або добитися компенсації за порушене право у нас, за оптимістичними прогнозами, 50 на 50. Шанси різко зростають, якщо ми звернемося до Євросуду. Але для цього треба пройти усі національні судові інстанції аж до Верховного Суду. І почекати років 5, поки Євросуд розгляне справу (Євросуд насправді дуже завантажений, зокрема, справами з України).

Тому найефективніший шлях – самоорганізація у боротьбі за свої права. Боротьбі, зокрема, засобом мирних зібрань та виборів.

– На Вашу думку, чи достатньо обізнані українці зі своїми правами та шляхами їх захисту в разі необхідності? Що потрібно робити, аби громадськість зналася на цьому питанні краще?

– Обізнаність на дуже низькому рівні передусім тому, що в Україні досі не було якихось державних навчальних програм з прав людини. А правозахисні організації, навіть при підтримці міжнародних донорів, не можуть охопити своїми зусиллями значну частину українців.

Особливо перешкоджає обізнаності в галузі прав людини пропаганда, яка домінує у ЗМІ протягом останніх років. Ця пропаганда базується на «патріотичній» та «ринковій» ідеології і постійно переконує нас, що правами та свободами можуть користуватися не всі, а лише правильні патріоти. Що для процвітання країни необхідно обмежити свої соціальні права і лише працювати на «ефективних менеджерів», яким має належати основний капітал України.

Підготувала Юлія Панченко