Про війну і відбудову. Молоді амбасадор(к)и розмаїття в Боснії і Герцеґовині

Цього літа учасниці й учасники програми “Молоді амбасадор(к)и розмаїття” відвідали Боснію і Герцеґовину, щоб вивчати досвід повоєнного відновлення країни. Що бачили й чули, що їли і що зрозуміли — читайте в матеріалі.

Дорослішання

Після перемоги країна буде відновлюватись. Багато буде будівництва. Виникатиме все більше програм реабілітації; і для військових, і для цивільних. Економіка повернеться на звичні рейки. З’являтиметься нове кіно, література, мистецькі проєкти, які будуть осмислювати пережите.

У цих словах є суттєва неточність. Країна не може сама собі “відновлюватись”. І будинки самі не будуються. Програми самі не з’являються. Так не буває. Так ми могли б думати хіба в ранньому дитинстві, коли мали ходити в садочок і бути слухняними. Коли знали, що про нас потурбуються дорослі. Зроблять так, аби ми були ситі, вдягнені й загалом щасливі.

Коли дорослішаємо, то розуміємо, що не варто чекати, поки хтось щось зробить за нас. Так само ми дорослішаємо як громадяни. Розуміємо (добре, якщо розуміємо), що країна сама собою не покерує. Сама себе не відбудує.

Казав один Людовик: “Держава — це я”. Можна й: “Країна — це я”. Поки так говорив один — це був абсолютизм, узурпація. Коли так скаже кожен і кожна — це здорове суспільство, в якому все буде гаразд. Я відповідальний чи відповідальна за те, що ми маємо вистояти. За те, як буде відновлюватися і змінюватися країна. Від мене залежить, чи житиму я в правовій державі. Чи будуть наші простори доступними для всіх. Чи буде моя історія моєю, а не нав’язаною. І чи пам’ять моя, буде справді моєю. Чи я житиму вдома, у своїй країні. У такій, якою хочу її бачити.

А якою вона має бути? І як зробити, щоб результат був подібний на задум? Простих відповідей немає. Вже зараз маємо над цим думати. Вчитися і працювати. Дивитися, як робили в подібній ситуації інші. 

Як будувати свій дім

Програма “Молоді амбасадор(к)и розмаїття” створена заради навчання молодих людей, які роблять перші кроки в громадському активізмі. Їхні проєкти стосуються деколонізації, мистецтва, фемінізму та права ЛГБТКІ+, екології і кліматичної справедливості. Та якщо подивитися глибше — всі вони про те, як будувати свій дім. Як чинити, аби повоєнна Україна була саме такою, якою хочемо її бачити. Тому важливим етапом програми була поїздка учасниць та учасників до Боснії і Герцеґовини.

На початку дев’яностих ця країна пережила тривалу, масштабну війну. Відколи перестали стріляти минуло майже три десятки років. З відстані цього часу можна побачити, які виклики для повоєнного суспільства найважчі, які рішення, кроки були успішними, а які не надто. Навіть попри відмінності нашої та боснійської ситуації, цей досвід надзвичайно цінний для українців.

Не просто мандри

24 червня чотирнадцять учасниць та учасників програми “Молоді амбасадор(к)и розмаїття” разом з двома фасилітаторками вирушили зі Львова. Далі були співи в автобусі, пригоди й складнощі на кордонах, А ще далі  — незнайома країна, її люди й культура. Тут тобі й кухня, що комусь сподобалась, комусь —  взагалі навпаки. І кава по-східному, яка геть інакша, ніж східна кава у нас. І сонце, яке палить немилосердно. І море, яке безпечне.

На жаль, це не могли бути просто мандри. В Україні вже другий рік війна. Ми відстоюємо свою незалежність. Щодня втрачаємо наших друзів, родичів, співгромадян. Росія б’є ракетами по житлових будинках, школах, садочках. Лупить просто по центрах міст, як це було недавно в Чернігові. Гинуть діти. Гинуть їхні батьки. Їхні бабусі та дідусі. Раз — і пів багатоповерхівки просто нема (наче копнули замок з піску). Бачимо таке  часто. Хтось бачить на власні очі. Хтось бачить і розуміє: “”Це був мій дім”. Хтось уже не бачить. Так ми живемо, котрі живі.

Навіть, коли все це скінчиться, такий досвід нікуди від нас не дінеться. Мусимо навчитися з ним жити. Допомагати собі й іншим. На місці зруйнованого зводити щось нове і ще краще. Заради цього амбасадор(к)и приїхали в Боснію та Герцеґовину. Тому це не могли бути просто мандри. 

Що зрозуміли, чого навчились

Молоді люди жили в Сараєво, яке під час Боснійської війни з 5 квітня 1992 року по 29 лютого 1996 року було в облозі. Спілкувалися з містянами, з громадськими активістами й активістками. Були в Музеї воєнного дитинства, відвідали Меморіал геноциду в Сребрениці, бували в Баня-Луці, Мостарі. Скрізь говорили з людьми, намагалися зрозуміти, які уроки будуть важливі для нас.  Багато з почутого й побаченого вражало учасників та учасниць. Тут вартує передати їм слово: 

Дарія Кремзель: “Всередині країни живуть три етнічні групи, і вони поділені між собою не лише походженням, але й релігією, світоглядом.  І вони представлені трьома різними президентами, трьома різними освітами. І в деяких містах, як Мостар, вони навіть не перетинаються між собою, не переходять мости і в символічному плані, й буквально. … Як можна назвати це однією країною (хоча дійсно, Боснія і Герцеґовина поділена на Республіку Сербську й безпосередньо на саму Боснію)? Я зрозуміла, що це заморожений конфлікт, бомба сповільненої дії. … Не можна жити поруч із тими, хто вчиняв геноцид і вдавати, що все нормально. не можна не покарати зло, тому, що непокаране зло продукує нове ще більше зло”.

Соломія Зінець-Мацишин: “Ми побачили, що коли нав’язати перемир’я тим, хто до цього взагалі не готовий — це заморожений конфлікт.  Попри те, що минуло тридцять років, тут досі є напруга між етнічними групами, між бошняками, сербами та хорватами. Багато хто в Боснії та Герцеґовині говорив, що війна може початися хоч завтра”.

Владислав Ловга: “Рефлексія була дуже сильна. Майже всі плакали, бо  на такі теми ми говорили. Проводили паралелі між війною в Україні та війною, яка була в Боснії і Герцеґовині. Зрозуміли, що спільного мало. З іншого боку, дуже відклалися історії, які ми побачили в Музеї воєнного дитинства, історії, які нам розповідали люди, пам’ятники. Ми зрозуміли, скільки буде таких історій після нашої перемоги. Скільки всього нам ще доведеться розгрібати. Але ми об’єднані, ми всі разом. В нас немає конфліктів усередині. Якщо є, вони не такі значні”.

Учасниці та учасниці розповідають, що вивчаючи повоєнний досвід Боснії та Герцеґовини побачили переважно “як робити не треба”. Такий  “досвід навпаки” цінний не менш. Може, саме завдяки ньому молоді амбасадор(к)и по поверненні наголошують, наскільки важливо нам, українцям, триматися разом. Владислав Ловга міркує: “Дивлячись на людей, які кажуть “нас це не стосується, нам це не потрібно, ми не можемо з цим нічого зробити…” мені стало ще зрозуміліше, що таким не потрібно бути. Потрібно брати (справу. – авт.) у свої руки. Коли ти почнеш із себе, то багато людей візьмуть приклад і ти вже будеш не один. У цьому й полягає суть відбудови країни. Ми всі об’єднуємось задля своєї мети, для того, щоб Україна процвітала”.

Також у молоді багато рефлексій про те, що “відбудова” — це далеко не завжди про будівництво. Головне  допомогти відновитися людям. “Післявоєнна відбудова — це величезна робота, яка складається не тільки з того, щоб відбудовувати заводи, будинки, які знищені. — Пояснює Інна Бойко. —  В першу чергу, є психологічна травма населення, як цивільних, так і дітей, так і військових”.  “Великі сили треба буде прикласти для того, щоб вилікувати травматичні розлади. — Продовжує тему Владислав Ловга. — Зосередитися на тому, щоби люди, які були в окупації, які пережили ці всі події, отримали нормальну психологічну підтримку. Щоб вони не почувалися “не такими”, навіть якщо будуть розмовляти російською.. Щоб ніхто не казав їм: “Ви були в окупації, нічого не робили””.

Молодь і море

Останні два дні подорожі молоді люди провели на березі моря, на косі поблизу міста Неум. Там було невеличке рибальське поселення, всього на кілька домівок. Пляжів майже не було, як і крикливої туристичної інфраструктури. Така собі ідилія Адріатики, де можна недорого купити щойно спійману рибу. Метрів за двадцять від берега знайшлась дерев’яна платформа, а на ній — повно мідій. Хлопці й дівчата пливли туди з пластмасовим тазиком, набирали тих мідій собі на вечері й на сніданки. Готували на традиційній кам’яній печі.

Разом готували. Разом їли. Говорили. Думали. Планували.  Бо нема в нас іншого шляху, як разом. Особливо сьогодні.  Але й завтра теж. І тоді, коли будемо святкувати перемогу. І пізніше, коли все розмінуємо, й можна буде так зібратись на березі моря. Одного чи іншого — нашого моря.

Проєкт “Молоді Амбасадор(к)и Розмаїття” реалізує громадська організація “СТАН” у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність “Action Aid” за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC). Ревіталізація та утеплення безпечних просторів для молоді здійснюється за підтримки Global Fund for Children (США) та Terre Des Hommes (Німеччина).