Розширити доступ людей до правової допомоги – через співпрацю держави та громадського сектору

Правова допомога нарівні з освітою, охороною здоров’я та економічними здобутками – це те, що є основою для поступального розвитку та процвітання України. Ми не маємо іншого вибору, як об’єднати свої зусилля для того, щоб українці знали свої права, вміли їх застосовувати. Щоб закон, який часто обслуговує інтереси лише сильного, перетворився із заручника судових зал та товстих кодексів на дієвий інструмент в руках наших співгромадян, інструмент для змін їхнього життя на краще.

Про здобутки

Мабуть, багато хто з нас, особливо користувачі соціальних мереж, вже чув про так званий «10-річний челендж» (#10yearschallenge) – флешмоб публікацій фото 10-річної давнини. І одна з таких світлин мені дуже імпонує. Це умовне фото сфери прав людини, доступу до правосуддя, правової обізнаності та правової освіти, що було оприлюднене Директоратом з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності Міністерства юстиції України. Давайте ж згадаємо, якою була ця сфера ще 10 років тому.

«…10 років тому права людини сприймалися суспільством та державою як певне абстрактне добро, яке не має практичного втілення: таке собі «усе хороше, що є навколо». Держава сприймала саму себе як «модератора» суспільних відносин, натомість права людини сприймалися як подразник, на який державі слід відволікатися у процесі управлінської діяльності. В найкращому випадку відносини держави з правами людини зводилися до формули «не зашкодь», за якої відсутність активності держави у цьому питанні хоча б не погіршувала існуючий стан речей.

Натомість сьогодні гасло #ПраваЛюдиниПонадУсе крок за кроком втілюється державою на рівні системної політики. У 2015 році Президентом затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, а Урядом розроблено та ухвалено план дій із реалізації Стратегії до 2020 року. Таким чином, тема прав людини з промов та декларацій перейшла в площину практичної реалізації, результати якої щороку відстежуються за кількісними та якісними критеріями.

10 років тому право на адвоката за рахунок держави було тільки в американських фільмах – сьогодні функціонує державна система безоплатної правової допомоги – 552 точки доступу, існує мережа провайдерів недержавної правової допомоги (громадські організації та юридичні клініки), громадські радники та сімейні радниці, які допомагають вирішити правові проблеми громадян на безоплатній основі.

10 років тому було проведено перший Всеукраїнський тиждень права. Сьогодні з’явилися нові правові потреби громадян, нові запити суспільства та виклики. Тому ми постійно шукаємо нові формати, підходи, об’єднуємо акторів правопросвітництва в рамках проекту #ЯМаюПраво! Так, за рік по всій країні було проведено понад 741 тисяча заходів, які зацікавили більше 2 млн людей…»

Про виклики

Надання якісної і вчасної правової допомоги вразливим верствам населення, поширення правової інформації зрозумілою людям мовою залишається серйозним викликом для України. Ситуація додатково загострюється негативними факторами, спричиненими російською агресією – понад 1,5 млн наших співвітчизників змушені були залишити свої рідні домівки і шукати притулку по всій країні. Майже 3 млн українців – люди з інвалідністю. За різними оцінками, більше половини мешканців нашої 42-мільйонної країни живе за межею бідності.

Такими цифрами можна оцінити «прихований» попит на правову допомогу. А історично вкорінена в народі недовіра до державних інституцій лише поглиблює провалля правого нігілізму та підживлює ґрунт для корупції, політичного шарлатанства. Нещодавні дослідження правових потреб українців чітко вказують на цю прогалину: люди часто не усвідомлюють, що їхні проблеми, у більшості своїй, мають правову природу. Для вирішення цих проблем наші громадяни радше звернуться до родичів чи знайомих, аніж до правників, а то й вдадуться до корупційних засобів – замість неформальних, але правових, способів розв’язання проблем (наприклад: медіація, діалог).

Вкрай низькою залишається обізнаність людей про правові механізми, про гарантовану державою і доступну правову допомогу. За результатами згаданих опитувань, навіть у тих населених пунктах, де працюють точки доступу до безоплатної правової допомоги (БПД), про таку можливість знають не більше 20% мешканців. «Ціна» цієї проблеми є надзвичайно високою. За даними Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР), яка вже десятки років відслідковує вплив рівня правової спроможності населення на економіку, незадоволені правові потреби людей «вартують» країні в середньому 3% ВВП щорічно. Ця «вартість» дошкульно б’є по людях, бізнесу та суспільству, збільшує подальші витрати (ті ж юридичні, соціальні, медичні послуги) та призводить до інших проблем. Коли правові потреби людей не задоволені, це також може мати негативні наслідки для інших сфер їхнього повсякденного життя (втрата доходів, роботи, житла, здоров’я). А нерівний доступ до правосуддя (особливо для незахищених і вразливих груп) дестабілізує громаду і суспільство, провокує конфлікти і напруженість. Неможливість вирішити правову проблему знижує економічні можливості, заганяє людей у пастку бідності та закриває перспективи розвитку людського потенціалу та сталого інклюзивного зростання. Навіть найпотужнішим та найзаможнішим державам світу не впоратися із цими викликами самотужки.

Про можливі рішення

Лише міжсекторальна співпраця, а саме співпраця держави, приватного та громадських секторів, здатна ці перешкоди подолати. Громадський сектор, отримавши потужний імпульс та досвід після подій Революції Гідності та в часі відсічі російської агресії, хоч і з багатьма недоліками та внутрішніми проблемами, але ж усе в більшій мірі професіоналізується і конвертує довіру людей у налагодження містків між державою і суспільством, у просування необхідних країні реформ. Зокрема, хотілося б зупинитися на пріоритетних, на мій погляд, точках прикладення цих спільних зусиль саме для розширення доступу людей до правової допомоги.  

Насамперед, співпраця, очевидно, має передбачати спільну діяльність та взаємне підсилення. Наприклад, через навчальні заходи. Особливо це актуально в регіонах, для об’єднаних територіальних громад, які лише починають розбудовувати свою спроможність. Тут важливо пам’ятати про збереження балансу суспільних інтересів. Критика є необхідною для знаходження кращого рішення, а не для тотального заперечення чи безперспективного протистояння. Необхідною є критика професійна і експертна, а не огульна, «критика заради критики». До того ж об’єднання зусиль важливе не лише по лінії «держава – громадський сектор», а й усередині громадянського суспільства. Як приклад можемо згадати перенаправлення осіб, які звертаються за правовою допомогою.
Чим більш згуртовано всі ми, надавачі правової допомоги, працюватимемо для безперебійної та ефективної роботи цього механізму, тим вищою буде довіра населення до правових способів вирішення проблем, тим більше людей зможуть такими можливостями скористатися.

Для цього ми маємо уніфікувати наші стандарти та підходи до надання правової допомоги, зробити доступною для людей інформацію про надавачів правової допомоги – як державних, так і неурядових – та про їхні послуги.

Також  важливим є поширення культури відповідального, заснованого на реальних потребах та проблемах людей, ухвалення управлінських рішень. Практика соціологічних досліджень, опитувань, вивчення та врахування громадської думки, має стати обов’язковою для органів державної влади та місцевого самоврядування при формуванні політики, розробки цільових програм.
Український громадський сектор вже має серйозні напрацювання за цим напрямом: дослідження правових потреб і проблем в українських громадах, яке проводилося у 2018 році Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та широкого експертного кола з числа представників надавачів правової допомоги, пілотування Українською Гельсінською спілкою з прав людини  та Мережею правового розвитку у 15 регіонах інструменту Місцевого індексу прав людини.  

Не менш актуальним є формування у суспільстві проактивної позиції до вирішення правових проблем, серед іншого – проведення інформаційних кампаній. Національна правопросвітницька кампанія «Я маю право», активним учасником якої є і Мережа правового розвитку, як згадувалося попередньо, вже довела свою потрібність хоча би безпрецедентним донині охопленням в інформуванні людей.
Але маємо надалі разом продовжувати пошук нових, інноваційних підходів для підвищення рівня правосвідомості українців. Все більше людей воліють отримувати інформацію через Інтернет. Для них вже доступні такі ресурси, як правова енциклопедія Wiki Legal Aid, розроблена державною системою БПД; правова інформація з актуальних питань, що у дружньому та зручному для користувача форматі та ще й підтримувана он-лайн консультуванням і прикладами успішних історій пересічних громадян, представлена на сайті Мережі правового розвитку – ldn.org.ua.
Але є ще над чим працювати за цим напрямом. Світ вже знає такі успішні технологічні рішення для підвищення правових можливостей людей, як он-лайн путівники (гайди) до вирішення правової проблеми, платформи для дистанційної медіації (Online Dispute Resolution, ODR), он-лайн конструктори документів, чат-боти тощо. Це наш найближчий горизонт планування та дій.

Водночас треба пам’ятати, що технології не є замінником правовій допомозі, яка надається «вживу», «в полі». Технології можуть допомогти визначити, коли «жива» допомога є найбільш потрібною і як найкраще провести людину до неї. Тому робота «в полях» завжди залишатиметься актуальною.  Важливе залучення соціально активних громадян (молодь, лідери думок) до популяризації правових способів вирішення правових проблем. І такі формати залучення, як розвиток спільноти громадських та сімейних радників теж потребують підтримки держави й неурядових організацій. Без взаємодії держави та громадського сектору неможливо створити осередки довіри, згаданих попередньо містків між владою та громадою за принципом «єдиного вікна», де людина може отримати правову консультацію, у неформальний спосіб вирішити свою проблему, наприклад, скориставшись послугами медіаторів, більше дізнатися про можливості отримання адміністративних послуг, про специфіку роботи судових органів та органів підтримки правопорядку. Подібний підхід під назвою «Громадський центр правосуддя» вже пілотується членськими організаціями Мережі правового розвитку в Одеській та Харківській областях.  

Замість висновків

22 січня Україна святкує 100-ліття Злуки УНР та ЗУНР. Вшанування цієї історичної події є нагадуванням про ідею соборної, єдиної України, яку віками виношували наші пращури. На жаль, і нині Україна є роз’єднаною. Та це не привід нам складати руки. Адже наша перемога залежить не тільки від куль і снарядів. Наша зброя – це також високий рівень життя і можливостей для українців. Правова допомога нарівні з освітою, охороною здоров’я та економічними здобутками – це та сфера, що є основою для поступального розвитку та процвітання України. Ми не маємо іншого вибору, як об’єднати свої зусилля для того, щоб українці знали свої права, вміли їх застосовувати. Щоб закон, який часто обслуговує інтереси лише сильного, перетворився із заручника судових зал та товстих кодексів на дієвий інструмент в руках наших співгромадян, інструмент для змін їхнього життя на краще.

Якщо це нам вдасться, невідворотнім стане наближення того часу, коли впадуть стіни, що досі розділяють українців, коли «сірі зони» відійдуть в історію, і над Севастополем та Сімферополем, над Донецьком та Луганськом замайорять жовто-блакитні прапори.

Автор: Євген Полтенко/ Мережа правового розвитку