Три роки стійкості Львівської обласної клінічної лікарні

24 лютого 2022 року Львівська обласна клінічна лікарня, як і вся країна, прокинулася в новій реальності. Заклад, що завжди був осередком допомоги мешканцям регіону, за лічені години перетворився на центр екстреного реагування. Медики, не маючи часу на страх чи роздуми, стали до роботи, адже розуміли: попереду – невідомість, але їхня місія залишається незмінною.

Львівщина стала однією з ключових областей, що приймали сотні тисяч внутрішньо переміщених осіб з перших днів. Потік пацієнтів зріс у рази. Люди, рятуючись від війни, потребували не лише безпеки, а й медичної допомоги. Лікарня зіткнулася з безпрецедентними викликами: гострою нестачею медикаментів, необхідністю працювати в режимі 24/7 та постійним психологічним тиском. Через порушені логістичні ланцюги в перші тижні виник дефіцит критичних препаратів, витратних матеріалів і реабілітаційного обладнання. У цей складний період, коли більшість допомоги направлялась на східні регіони, керівництву закладу вдалось  отримати значну підтримку від міжнародних благодійних фондів і волонтерів, що допомогло стабілізувати роботу та зберегти життя багатьох пацієнтів.

За три роки війни через лікарню пройшли тисячі пацієнтів. Кожна історія — це біль, боротьба, надія. Маленький Марк народився на 29-му тижні з вагою всього 850 грамів. Через критичне порушення кровопостачання у матері, лікарі мусили терміново провести кесарів розтин. Два місяці в реанімації, цілодобова боротьба команди неонатологів – і сьогодні Марк важить 5,5 кг, з цікавістю пізнає світ і доводить: диво можливе. Його історія — символ незламності лікарів і сили життя.

Попри відносну безпеку регіону, війна нагадує про себе постійно. Операції тривають навіть під виття сирен, важкохворих евакуюють до укриттів, а медики знаходять сили підтримувати пацієнтів, попри втому й небезпеку. Лікарня працює на межі можливостей: потік пацієнтів не зменшується, а брак кадрів стає дедалі відчутнішим, особливо середнього та молодшого персоналу. Багато фахівців виїхали чи змінили сферу діяльності, тож через нестачу медичних працівників навантаження на медсестер і санітарів зростає до виснажливого рівня.

“Ми звикли жити у ритмі сирен, — каже медична сестра. — Але не маємо права зупинитися. У будь-який момент може прибути той, кому потрібна наша допомога”.

Попри всі труднощі, лікарня продовжує працювати, приймати пацієнтів, адаптуватися до нових викликів війни. Вона все ще залежить від міжнародної підтримки: медикаменти, обладнання, кваліфіковані фахівці – усе це залишається життєво необхідним.

Три роки українські лікарні працюють у реаліях війни. Прифронтові шпиталі рятують під обстрілами, міські приймають сотні поранених, а тилові ведуть довготривалу боротьбу за кожного пацієнта. Але їх усіх об’єднує стійкість, професіоналізм і нескореність. Львівські медики зізнаються: їхня сила – в єдності. Підтримка колег, усвідомлення своєї місії та жага допомагати стали тим стрижнем, що дозволяє їм триматися навіть у найтемніші часи. Вони не зупиняються, бо їхня робота – це життя людей.

Серед них ті, хто тижнями не бачив родини, хто не мав вихідних, хто без вагань віддав себе цій справі. Це більше, ніж професія. Це – покликання. Лікарня продовжує працювати, приймати пацієнтів, адаптуватися до нових викликів війни. Але для того, щоб рятувати, їй потрібна підтримка. Ліки, обладнання, фахівці – усе це дає шанс на життя.

Три роки боротьби. Три роки без права на втому. Але лікарі не здаються, бо знають: життя перемагає. Завжди.