У Луцьку відбулась зустріч «Донбас творчий»

Чи було до війни щось українське на Донбасі? Як  розуміти і сприймати тих, кого не знаєш? Ці питання обговорювались на зустрічі «Донбас творчий» проведеній в рамках проекту «Український Донбас: незнайомі сторінки», що реалізується ГО «Переселенці Криму та Донбасу» в межах проекту «Українська регіональна платформа громадських ініціатив» за фінансової підтримки Європейського Союзу та співадмініструється РОГО «Комітет виборців України». Третього березня у Палаці культури за сприяння Департаменту культури Луцької міськради відбулася ця зустріч, в якій взяли участь більше 50 осіб.

Окрім воєнних дій, серйозним викликом для України стало вимушене переміщення майже 2 млн мешканців Криму і Сходу країни. Це був екзамен для держави  (на жаль  не дуже успішний) і для місцевих громад на вміння в короткий термін вирішувати гострі та складні проблеми в великих масштабах. Так склалося, що мешканці однієї країни, які мали хибне (або взагалі ніякого) уявлення  про  життєвий уклад, звичаї та культуру один одного, стали сусідами.

В чому різні і чим подібні жителі Волині та Донбасу? Що їх об’єднує і що розділяє? Це цікавило учасників зустрічі – студентів СНУ ім.Лесі Українки, переселенців, лучан. Дізнатись цього  допомагали  запрошені експерти:  Світлана Єременко, колишня донеччанка, нині виконавчий директор і медіаексперт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика і  Михайло Жилін – доцент кафедри теорії та історії української і світової літератури ДонНУ імені Василя Стуса, ветеран АТО.

Координатор проекту Аза Голощапова сказала, що їй неодноразово доводилося чути про те, що волиняни ототожнюють Донецьк  із Нововолинськом, в якому через кризу зараз багато алкоголіків, наркоманів, тощо. Тобто, більшість волинян  навіть не уявляють  наскільки неспівмірні ці шахтарські міста. Щоб вони краще уявляли собі довоєнний Донецьк, як центр найбільш економічно розвиненого регіону України, було проведено невелику презентацію із статистичними даними. Усім стало зрозуміло, що побудувати і обслуговувати різні об’єкти та близько 200 великих підприємств без фахівців високої було просто неможливо.

З питань життєвих перейшли до культурних. Кількість і рівень міжнародних фестивалів, що проводились до 2014 р. у місті, були надзвичайно високими. Михайло Жилін – колишній керівник трупи Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, наголосив присутнім і на тому, що багато місцевих жителів дійсно любили українське, адже всі прем’єри та фестивалі у театрі збирали повні зали глядачів, попри те, що 60% вистав ставили  українською. Театр успішно  гастролював по всій Україні, а от гастролей в Донецьку театрів з Рівного, Луцька чи, наприклад, Житомира – Михайло не пам’ятає.

Світлана Єременко, яка з 80-90рр. минулого століття пропагувала українську культуру на Донбасі, поділилась своїми спогадами, як спочатку в російськомовній газеті  готувала сторінки «Клубу рідної мови» на  українській. Потім впродовж п’яти років була редактором  першої незалежної україномовної газети “Східний часопис”.

«Це був надзвичайно цікавий період, насичений тепер уже історичними подіями. Тоді в області були створені “Товариство української мови”, “Народний Рух”, “Меморіал”, які я активно підтримувала. На засіданнях Товариства української мови я познайомилася з донеччанами, дуже цікавими людьми і патріотами України, яких виявилася множина : Ігорем Пасько, Василем і Юлією Василенко, Ігорем Тодоровим, Марією Олійник, Миколою Тищенко, Павлом Жовниренко, Галиною Гордасевич, Віталієм Журавлем, Володимиром Ребриком і десятками інших. Українська громадськість Донецька – після довгої боротьби і за підтримки народних депутатів – відкрила українську школу. У 1995-му році ми з професором Володимиром Білецьким, головою Товариства української мови, заснували інформаційно-аналітичний журнал “Схід”. Його концепція полягала у вихованні української еліти на території Донбасу.

Як людина, яка побувала в сотні міст і містечок Донеччини і Луганщини, спілкувалась з тисячами українців на цій землі, можу засвідчити, що  на Донбасі відчувалася величезна потреба в усьому українському. Я пам’ятаю, коли артисти київського театру ім. Франка Богдан Бенюк і Анатолий Хостікоєв привезли в Донецьк “Швейка” Ярослава Гашека, зал театру був переповнений, попри те, що спектакль йшов українською. І коли в Донецьк приїхали лауреати “Червоної Рути”, зал в був забитий. Молодь мало не на люстрах висіла. І підспівували усі – а це ж приїхали групи, які співали пісні тільки українською мовою. Був величезний ажіотаж.

На початку і середині 90-х в Донецьк приїжджали Володимир Яворівський, Дмитро Павличко, Іван Драч, брати Горини. Український культурологічний центр активно працював у Донецьку та видавав сотні наукових та історичних книжок українською.

Грандіозна опера Данькевича “Богдан Хмельницький”,  прем’єра якої відбулася в Донецькому оперному театрі в 2005 році, відтоді йшла 15 разів! І кожного разу збирали аншлаги. Ця постановка дійсно відроджувала і піднімала український дух з самої глибини підсвідомості» – розповідає Світлана.

З її слів,  активність діяльності української громадськості  почала зменшуватись, коли Донбас віддали на відкуп олігархам, які були зацікавлені в вихованні регіоналізму, а не українського патріотизму. А з боку влади не було політичної волі, щоб цьому якось протидіяти. Це й призвело до того стану справ, який ми маємо на Донбасі.

Світлана Єременко наголосила – неправда, коли кажуть, на окупованій території  всі підтримують Росію та зрадили Україну. Насправді, там лишилося багато людей поважного віку, які не змогли виїхати, молодих людей, які доглядають за хворими батьками, тих, хто не має коштів, аби переїхати у Київ чи інше місто та винаймати житло, не має здоров’я, аби розпочати нове життя з нуля в іншому місті. Багато людей на Донбасі, з її слів, чекають на Україну, вболівають за неї, незважаючи на потужну російську пропаганду, вірять та чекають Збройні Сили України.

Жилін Михайло, який  не дивиться на Донбас крізь рожеві окуляри,  і пішов добровольцем у ЗСУ ще в 2014р., підтримав цю думку. Ввін зауважив, що якщо навіть мешканцям Флориди втовкмачувати з 2008 року про те, що «прийдуть злі бандерівці і вас вб’ють разом з вашими дітьми і з’їдять всіх снігурів», то навіть громадянин Флориди почав би боятися «Правого сектора» і бандерівців.

У батальйоні, де він служив (переважно мобілізованих з Харківщини), з 600 чоловік було 60 добровольців з Донбасу. Він запевнив, що ці люди пішли б боронити Україну, навіть якби ворог напав  на Волинь чи Закарпаття.

Тема зустрічі викликала жвавий інтерес та спонукала багатьох до роздумів з приводу того, що ж робити далі і як змінити ситуацію на краще. Добре, що в Україні є волонтери, які возять українські книжки на Донбас, щоб люди мали можливість ознайомитись з сучасною українською літературою, яку мало хто знає. Зачепили й питання мови. Дійшли до висновку, що знати нашу чарівну мелодійну літературну мову мають всі громадяни України, особливо держслужбовці та депутати. Суржик та регіональні діалектизми, російська мова – це за бажанням  для побуту. Лунали питання, на які поки не має однозначної відповіді. Дві години пролетіли непомітно.

Важливість таких заходів важко переоцінити. Відсутність об’єктивної інформації та брак спілкування з переселенцями   формує у приймаючих громад  негативні стереотипи щодо  переселенців, це підтверджують  дані дослідження ГО «Стан». Стигматизація ВПО – «міна уповільненої дії». Якщо не змінювати цю ситуацію – соціальна напруженість буде зростати. Відчуваючи, що вони «не такі», переселенці не зможуть  успішно  пережити  власну трагедію численних  втрат і переміщення  та інтегруватись  в місцеві громади. Молодь, яка є рушійною силою у впровадженні змін в Україні, буде залишатись заручником нав’язаних стереотипів  і продовжуватиме ігнорувати  незрозумілу для себе категорію громадян. Тому така ситуація потребує змін.

Нам жити і працювати в одній країні, робити її успішною та заможною. Досвід кожного з нас стане тут у нагоді, тому шукатимемо шляхи до взаєморозуміння.