Ветеран АТО перетворив захоплення кавою на професію і знявся в кіно

Микола Змієвський: “Парадоксально, але посттравматичний синдром може слугувати хорошим починанням в житті”

– Я з Кривого Рогу. До війни працював підручним сталеваром у компанії “АрселорМіттал” спершу на мартенівських, а потім на електродугових печах. Звичайне сіре життя. Але в мене було одне захоплення – мені дуже подобалася кава.

Так починається наша розмова з Миколою Змієвським – до осені минулого року учасником АТО, а зараз – баристою й громадським активістом. Микола служив у батальйоні “Фенікс” 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він знає все про труднощі повернення до цивільного життя, оскільки самому довелося пройти через нерозуміння з боку оточуючих, складнощі в стосунках з родиною і зуміти перетворити непростий досвід участі в бойових діях на життєвий актив. Його історія для багатьох може слугувати точкою опори.

ПОВЕРНЕННЯ

– Спершу я не розумів, що зі мною щось не так. Я думав, що в мене все добре, – розповідає Микола про перші дні цивільного життя. Він повернувся з фронту у вересні 2015-го до Кривого Рогу.

– Мені говорили, що не можна відразу додому. З сім’єю я прожив днів десять. Мене не зрозуміли – і я усвідомив, що трохи не такий, яким був раніше. Зрозумів, що не все добре. І коли прийшло розуміння, що у мене тепер немає нічого – ні родини, “ні ворогів, ні друзів” – я просто зібрав речі і приїхав до Києва. Хотілося побути в іншій обстановці. А ще я мріяв потрапити на “Волонтерський Воєнпром” (виставка військового спорядження – авт.). Потрапив на третій, а там проходила презентація проекту “Побратими”.

Одним із основних проектів цієї ініціативи є тренінг з подолання бойового шоку, травми та посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Познайомившись з військовим психологом, ко-тренером проекту Андрієм Козінчуком, Микола спершу став учасником тренінгу, а зараз є одним із активістів “Побратимів“.

– Дуже хотілося потрапити на цей курс. І я не помилився у своїх очікуваннях, – каже він. – Одне із гасел проекту “Рівний рівному”. Тобто я спілкуюся з такими ж людьми, як і сам.

– Що для багатьох є найскладнішим після повернення?

– Найскладніше те, що ти повернувся в сім’ю, в глибокий тил, але внутрішньо ти все ще на війні. Ти привозиш її з собою. Свої страхи, все, що ти бачив, відчув, втрату друзів: щойно ви цукерками ділилися, а тут вже повідомляють, що двохсотий. Це потрібно пережити, сказати собі: “Все, ти повернувся, спасибі Богу!”

“У РОДИН СВОЯ ВІЙНА”

Наскільки легкою й успішною буде адаптація, багато в чому залежить від поведінки рідних.

– У родин своя війна, – каже Микола. – Різниця між тим, що я відчуваю і бачу своїми очима на фронті, й тим, що думають вдома, – величезна. А ще додайте фактор подруг, телевізора. Адже преса в погоні за сенсаціями не завжди дає правдиву картинку. Тому сім’ї переживають все гостріше. Й коли ти, повернувшись, робиш у побуті дріб’язкове зауваження, часто можна почути у відповідь: “А ти знаєш, через що я пройшла?”

“Побратими” також допомагають рідним відкоригувати свою поведінку, а незабаром розпочнеться проект, спрямований на дітей учасників війни, “Діти героїв“.

– Замість того, щоб заспокоювати, дайте людині час відійти від пережитого. Щоб рамки її світу трохи розширилися. Солдат повертається з війни сам в собі, він мовчазний, замкнутий. Йому потрібно відчути, що він у безпеці. Сім’я повинна бути поруч в якому сенсі – підійти і сказати: вода там, обід там, смаколики там, я тут, покличеш і підійду. Але у людини має залишатися свій простір.

Не менш важливо, щоб оточуючі не задавали непотрібних запитань типу “А ти вбивав когось?”, “Навіщо ти туди пішов?”

– Я не буду пояснювати кожному, що одним із головних мотивів особисто для мене було переступити через свій страх, – говорить Микола. – А мені було дуже страшно. Натомість коли я приїхав до Кривого Року в свою першу відпустку, тільки одна людина в громадському транспорті підійшла й сказала: “Спасибі, синку”.

КАВА

Після реабілітаційного тренінгу Микола Змієвський, завдяки ГО “Центр зайнятості Вільних людей“, зокрема, проекту “Воїну – гідна праця”, пройшов курси баристи, перетворивши довоєнне захоплення на спеціальність. Проект “Воїну – гідна праця” спрямований на працевлаштування ветеранів війни на Сході України. Завдяки йому ми з Миколою познайомилися. Координатор проекту Оксана Воропай каже, що за увесь час це був найбільш цікавий й оригінальний запит на освоєння нової професії. Потрібні Миколі курси вдалося знайти не одразу. Допоміг партнер ЦЗВЛ “Навчальний центр Анастасія”. Як Микола розповідає про каву – потрібно бачити.

– Навіть на фронті у нас був своєрідний ритуал: немає нічого смачнішого за каву, зварену у солдатській металевій чашці, – каже.

– Як ви її готували?

– У кожного розвідника є маленька квадратна переносна піч. Туди кидається сухий спирт і на неї ставиться чашка. На такій пічці ми варили каву. Велике значення в процесі приготування кави має інтуїція. От ви бачили коли-небудь баристу, в якого, коли він готує каву, очі аж іскряться?

Микола мріє брати участь у змаганнях із приготування кави й заробити грошей, щоб придбати власне обладнання для баристи. Ще одна мрія – відновити історію родини. Розповідає, що серед його предків – німецькі інженери, яких ще за часів Російської імперії запросили розробляти родовища залізної руди довкола Кривого Рогу. У місті досі є район, назва якого пов’язана з іноземними “колонізаторами”, – Колонка. А ще на початку квітня його запросили зіграти ролі литовця й кримінальника в українсько-литовському проекті – екранізації роману Андрія Кокотюхи “Червоний”.

– Коли служиш в армії і берешся за якесь завдання, то сказати “все, я вже не хочу”, не можна. Там потрібно йти до кінця. Ця звичка переходить у життя після війни. Як не парадоксально, але ПТСР може слугувати хорошим починанням в житті. В хорошому буває щось погане й навпаки – в поганому можна знайти щось хороше. Цей досвід працює саме так.

Наприкінці розмови я запитую, який ще досвід із фронту зараз видається цінним.

– Не здаватися – це раз. Якщо впевнений у тому, що робиш, то треба йти до кінця. Немає сумнівів типу: а де ж я житиму, що їстиму – це такі дрібниці. Знаєте, як в пісні: “есть только миг между прошлым и будущим – именно он называется жизнь”. Потрібно жити для себе. Житимеш для себе – житимеш для інших. Є така приказка: “у жадного котенка всегда две печеньки”. Так і в мене.

Автор: Вікторія Скуба