Як історично змінювався підхід в роботі міжнародних організацій в світі

Сьогодні одним з керівних принципів в діяльності міжнародних організацій та агентств, які надають підтримку та допомогу в Україні, є підхід, заснований на правах людини.

Дотримання прав людини стало наріжним каменем в програмі досягнення цілей сталого розвитку ООН. Але так було не завжди. Перш ніж сконцентруватися на забезпеченні пріоритету прав людини в своїй діяльності, міжнародні інститути пройшли тривалий шлях тестування та адаптації різноманітних рішень та підходів.

В 1970-ті роки в роботі міжнародних організацій та агентств панував підхід, заснований на просуванні благодійності. Якщо існувала певна проблема, наприклад обмежений доступ дітей до освіти чи медицини, вважалося, що для її вирішення потрібно просто надати необхідні ресурси конкретній вразливій групі – тобто дітям. Просто розподілити гроші чи ліки і в такий спосіб вирішити проблему. Однак на практиці благодійники зіштовхнулися з тим, що допомогу отримує лише обмежена кількість людей, які найкраще організовані та активні в певний час в певному місці. Тобто отримають допомогу ті, хто опинився там, де цю допомогу надавали. Інші, більшість у вразливій групі, залишаються з проблемою сам на сам.

Тому в 1980-х почали застосовувати підхід, орієнтований на задоволення потреб. Умовно кажучи замість того, щоб роздавати гуманітарну допомогу безпосередньо, організації стали строювати більш сталі джерела задоволення потреб вразливих груп. Будувати школи, створювати інфраструктуру для ведення власного бізнесу. Але в умовах, коли в середині груп зберігалася нерівність в розподілі ресурсів, дискримінація та пригноблення, знову виникла проблема нерівномірності доступу до створених можливостей. Простіше кажучи, в побудовані школи могли ходити тільки ті діти, батьки яких мали ресурси та статус, який дозволяв їм витрачати час та гроші на навчання дитини.

Відповідно в 1990 роки було обрано шлях допомоги розвитку громад та спільнот, які б могли на рівних умовах забезпечувати потреби кожного свого члена. Були започатковані програми підтримки кооперативного бізнесу в громадах, створення проектів, які б залучали більшу кількість учасників. Це мало свої позитивні наслідки, але чиновники та держава в свій спосіб намагалася скористатися з цього. Часто влада просто самоусувалася від вирішення проблем громади, перекладаючи всю відповідальність на міжнародні організації та самих громадян. Це обмежувало ефективність проектів, реалізованих міжнародними організаціями.

Тому з кінця 1990-х років було обрано новий підхід в роботі з вразливими групами населення. Підхід, який би концертував всю увагу на дотриманні прав людини з боку в першу чергу самої держави. Логіка доволі проста. Перш ніж починати вирішувати проблему безпосередньо, потрібно створити організації та спільноти, які б самостійно тиснули на державу та вимагали від неї дій щодо вирішення цих проблем. Замість того, щоб просто роздати ліки чи побудувати школу, було обрано варіант, коли організована спільнота самостійно вирішить як краще задовольнити її потребу та зможе обрати для себе найбільш ефективний інструмент тиску на державу для задоволення цієї потреби. 

Головний акцент зроблено на допомозі носіям прав в реалізації цих прав. Цей підхід включає цілі низки напрямків роботи зі спільнотами. Розбудова та посилення вже існуючих організацій та спільнот, навчання та підтримка у відстоюванні спільнотами прав та інтересів своїх членів, налагодження комунікації між спільнотами. Для того, щоб допомогти бідним відстоювати свої права, потрібно не тільки роздати їм гроші, а допомогти їм організуватися, усвідомити свою проблему та боротися за її вирішення.