З українським прапором БТР… що мало статись?

Як живуть люди в окупації (Херсон)

Після вторгнення 24 лютого Росія тимчасово окупувала окремі райони Харківської, Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. Виїхати вдалося не всім, та й не всі мали змогу. Українці, які залишилися на окупованих територіях, опинилися у дуже складній ситуації. «Офіс Дій» зібрав історії тих, хто залишився на окупованих територіях, але не збирається опускати руки.

Ми змінили імена героїв, щоб не наражати їх на небезпеку. Якщо у вас є знайомі, які залишилися в окупації, і вони готові розповісти свою історію – напишіть нам на [email protected].

Ірина, 34 роки, має інвалідність, лесбійка. Покинула Херсон, зараз мешкає у в ЛГБТ- шелтері у Львові. 

Розмова записана 13 червня

Коли почалася окупація, я лежала в лікарні. Провела там місяць, з лютого до 12 березня. Мені необхідно було підтвердити діагноз для отримання інвалідності – у мене біполярний афективний розлад. Лікарня знаходиться в селі Степановка, це по сусідству з Чернобаївкою. Проблема була в тому, що моя медико-соціальна експертиза (МСЕК) була призначена на 25 лютого, і, звичайно, вона не відбулася — довелося чекати, поки вони знову запрацюють, а сталося це тільки 11 березня.

Перші години окупації персонал намагався приховати від нас інформацію і не давав дивитись новини. Між містом і лікарнею не було ніякого громадського транспорту і стояли блокпости. Вперше на власні очі побачила окупантів з вікна лікарні, тому що окупанти дістались корпусу. Всередину не заходили. Вони були там приблизно тиждень, потім несподівано зникли — і в цю ніч лікарню обстріляли.

Опір

Я була майже на усіх акціях протесту. Спочатку вони були щодня, потім кожні вихідні. Найчисленніша була 13 березня, здається. Людей було дуже багато, причому різних, від людей похилого віку до дітей. Спочатку росіяни стріляли в повітря і намагалися таким чином розігнати людей, на наступних мітингах кидали світлошумові гранати, потім пустили сльозогінний газ. На останній акції вони вже ловили людей і запихали в автозаки, тобто з кожним мітингом тиск посилювався.

Не скажу, що було страшно, надто багато я вже бачила з 2014 року. Скоріше було відчуття, що все марно, тому що з українським прапором проти БТР, проти автоматів.. Що мало статись? Вони мали кинути свої позиції, свою техніку і втекти додому? На жаль, час мирних акцій пройшов, зараз треба силове рішення на рівні держави.

Евакуація

Я намагалася виїхати з квітня – мені сказали, що в Херсоні я вже не зможу оформити пенсію по інвалідності, і я вирішила від’їжджати. Евакуюватися мені вдалося з другої спроби. 25 квітня одна з ГО організувала для нас евакуацію. Ми перетнули більше 70 ворожих блокпостів, тоді перевіряли усе – документи, телефони, чоловіків роздягали, погрожували. На одному з блокпостів у мене перевіряли телефон і докопалися чому налаштування українською мовою. Ми 12 годин їздили по усій області, але нас так і не випустили – і сказали не намагатися виїхати ще мінімум 10 днів.

Потім місто обстріляли і ракету збили прямо навпроти мого будинку. Пропав без вісті мій друг. І коли мені написали знайомі, що вони виїжджають 12 травня – я відразу погодилася. На евакуацію платну у мене все одно не було б грошей – це коштує від 5000 грн і вище, а так я тільки заплатила за бензин. Вирішальним чинником було те, що документи на пенсію треба було подати в тримісячний термін, і його ніхто не подовжував на час війни.

12 травня нам просто пощастило, нас практично не перевіряли, навіть телефон жодного разу не подивилися, хоча постів було близько 50. Зіграло роль те, що у моїх друзів була донецька прописка, а на постах там стоять “ДНРівці”. Ми думали що у нас через це будуть проблеми, а виявилося навпаки.

Коли ми приїхали до українського блокпосту — у друзів донецька прописка, а у мене кримська, то нас довго допитували. Там ми простояли більше п’яти годин, це стало для нас несподіванкою. Все було ввічливо і нормально, просто дуже довго. Колону обстрілювали, але колона була довга, і ми про це дізналися тільки коли приїхали в Кривий ріг і з’явився інтернет.

Звідти до Львова я доїхала на потягу без проблем. Потім дізналася, що тим, хто їхав евакуаційними вагонами, виплачують допомогу 2000 грн відразу на вокзалі, а тим, хто так само евакуювався з Херсона цим же поїздом, але купив квиток — нічого. У мене інвалідність, я б не витримала 20 годин їхати сидячи, тому купила квиток і залишилася без виплати. 

Як жити далі

Зараз я живу в ЛГБТ-шелтері, у кімнаті на 8 осіб. В цілому умови хороші, люди хороші, єдине  — немає пральної машини і нема де сушити речі. Але я тут вже місяць і скоро доведеться шукати щось ще.

Я все ще намагаюся оформити пенсію по інвалідності, тому мені відмовили, мотивуючи це тим, що не можуть послати якийсь запит в Херсон. У Львівському соцзахисті мені запропонували або особисто поїхати в Херсон і забрати цей папірець, або проходити наново медико-соціальну експертизу (МСЕК) і всіх лікарів — і, звичайно, втратити пенсію в березні. 

Я звернулася до декількох правозахисних організацій, але вони підтвердили, що механізму немає з 2014 року і треба проходити МСЕК наново. У мене в голові не вкладається, як можна примушувати людину з психіатричною інвалідністю наново проходити експертизу в чужому місті під час війни.

Зараз з правозахисними організаціями ми намагаємось вирішити це питання і скоро я знатиму результат — нарахують мені пенсію або ні. Якщо нарахують, то це буде першим випадком в Україні за 8 років війни, якщо ні, знайомі готові взяти цей кейс і судитися.

Коли мені оформлять пенсію, я поїду в Херсон – до мами, котів і собаки. Це мій дім і я дуже сумую за ним. Там ми почекаємо до осені і діятимемо по ситуації — або виїжджати на підконтрольну територію, або виїжджати закордон. Нам буде складно, тому що у мене інвалідність, мама пенсіонерка, три коти, два з яких з інвалідністю, і собака-дворняжка. Але з таким бэкграундом буде непросто знайти житло і роботу у будь-якому місці.