Бути жінкою/чоловіком в Україні: виклики та поступи

“Якщо з експертками ситуація більш-менш однакова (приблизно кожна четверта експертна думка є від жінок), то з героїнями ситуація гірша в регіональних ЗМІ, їх було 23,7% від загальної кількості матеріалів, в той час як у центральних медіа цей процент піднімався до третини.

Вочевидь, це пов’язане із більшим рівнем “паркетних” матеріалів у регіонах, що стосуються представників влади, а вони назагал мають більш чоловіче обличчя (приміром, дослідження ІМІ медіа Півдня і Сходу України в 2017 р. показало, що аж у 39% матеріалів джерелом новини є офіційні структури чи особи). Назагал можна сказати, що рівень усвідомленості ваги дотримання ґендерного балансу у медіа зростає. Цьому сприяє як суспільна кампанія (ролики, роз’яснення, тренінги з боку медіаорганізацій тощо). 

Разом з тим, дискусія щодо вживання фемінітивів у мові зі свого боку підігріває інтерес до того, щоб у ранзі експертки чи героїні була власне “директорка”, “поетка”, “філологиня”, “історикиня” тощо.

Цього місяця ІМІ проведе разовий моніторинг ґендерного балансу, результати будуть оприлюднені до кінця жовтня (ІМІ представить результати по друкованих і інтернет-медіа, “Детектор медіа” по ТБ)”, – додає Роман Кабачій. 

Журналістка Аріна Крапка підтверджує думку свого колеги: “Звісно, в Україні є поступи в цьому плані. Медіа стають більш ґендерно чутливі, більше вживають фемінітивів. Я зіштовхуюся із тим, що навіть ті колеги, які не поділяють поглядів із ґендерної рівності, підтримують мене, коли хтось може дозволити собі з політиків, чиновників вживати сексистські висловлювання щодо мене. І це значні досягнення. Бо ще рік тому, я пригадую, про фемінітиви і ґендерну чутливість медіа навіть чути не хотіли. А ставлення до жінок-журналісток в стилі “ти же дєвочка” було дуже частим, і на це  майже не звертали увагу. Зараз про це говорять. І це перемога”. 

Стереотипи

Розповідає журналістка Аріна Крапка (м.Луцьк): “Бути жінкою в Україні – це, відверто кажучи, трохи складнувато. Це відчувати дискримінацію і боротися з нею. Відчувати на роботі, в суспільстві. Ти – жінка і ти щось комусь повинна… це все ще побутує в нашому суспільстві. “Нежіночі розмови”, “нежіночі теми”, “нежіночі професії” тощо. Але коли постійно відстоювати себе, то звісно, легше. Встановлюєш певну межу, через яку інші люди зі своїми порадами, пропозиціями, настановами, не переходять. 

У журналістиці багато жінок. Не знаю статистики, але якщо брати Волинську область, то можу наочно сказати, що їх, мабуть, більше. В колективах, звісно, дискримінація є, але не всі жінки це розуміють, комусь навіть так краще (уявити собі – як так може бути краще?!! Але. І таке буває), а хтось не дозволяє себе дискримінувати.

А ось у спілкування з чиновниками, спікерами ситуація складніша. Часто саме чоловіки, в яких ти береш інтерв’ю, коментарі, дозволяють “кидати” в твою сторону неприпустимі пропозиції чи словечка, на зразок: “ну ви же дєвочка”. Так було у моїй ситуації з головою обласної ради Ігорем Палицею. Коли він не хотів відповідати на мої питання, то просто обернувся і пішов, сказавши при цьому “дєвочка” в принизливому тоні. Такого дуже багато. Більшість журналісток про це не говорять”.

“Я не експерт у ґендерних питаннях, тому не берусь наводити статистику жінок на певних посадах, рівень заробітної плати тощо, розповідати про ґендерні стереотипи. Тому буду говорити про власні відчуття на прикладах із життя, – говорить журналіст Громадського Простору Віталій Ніщименко, – Із самого дитинства я рідко помічав певні відмінності у відношенні до дівчат і хлопців. Якщо починати зі школи, то у мене був єдиний з шести класів на паралелі, де було більше хлопців, ніж дівчат. Я був старостою класу, пару років, були і дівчата, тобто обирали того, хто виявив бажання мати цю посаду. Ніхто не говорив про такі стереотипи, на зразок: дівчата акуратніші, а хлопці більш відповідальніші, чи навпаки. Так само майже всі однокласники вживали алкоголь і палили, незалежно від статі.  Звісно, були й відмінності – ми перевдягались у різних роздягальнях, здавали різні нормативи під час фізкультури, і ходили у різні класи під час трудового навчання. Добре вчилися за бажанням і хлопці, і дівчата. В університеті всі ті ж перелічені пункти збереглись”.

 “Коли шукав роботу, так само завжди брали за компетенції, а не за ґендерну приналежність. Але було кілька відмов під час телефонних розмов, коли намагався влаштуватись у туристичні агенції на посаду менеджера з продажів (я ж географ!), тоді мені відмовляли, пояснюючи це тим, що це “посада для дівчини”. Проте тут невідомо, хто саме зазнав більшої дискримінації – я, як чоловік, чи жінки, яких беруть туди для того, аби вони своєю зовнішністю принаджували нових клієнтів (бо саме так це виглядало). 

Роботу я все ж таки знайшов. І зараз я вже працюю на четвертому місці роботи. Аналізуючи керівництво, то два рази в організаціях директорами були чоловіки, інші два рази – жінки, у трьох випадках безпоседніми керівницями були жінки. Я часто чую ситуації про пригноблення жінок, низькі оплати тощо, але серед моїх знайомих таких випадків вкрай небагато. Можливо, тому що я працюю у третьому секторі?..” – міркує Віталій Ніщименко. 

Світлана Дубина, голова правління Інформаційно-просвітницького центру “ВІСЬ” (м. Вінниця) пояснює: “Зараз бути жінкою в Україні, для мене особисто, це активна протидія дискримінації. Часто чую навіть в своєму оточенні, ніби то й не далекому від правозахисту , “ого-го, та спробувала б ти пожити жінкою в тій чи іншій “традиційній” країні”… Зрозуміло, що ситуація в Україні щодо прав жінок не патова, але, щиро – дуже непроста. Сумно ще й від того, що очікуваного прогресу не спостерігається. Навпаки. Я нині під шаленим враженням від Національного семінару Ради Європи в Будапешті, присвяченого ратифікації Україною Стамбульської конвенції (про запобігання насильства щодо жінок та домашнього насильства). Той морок в ставленні до забезпечення прав жінок, продемонстрований частиною наших нардепів, викликає обурення щонайменше. Ці люди презентують народ України? Бррр…

Звісно, повага представницям громадського сектору, правозахисницям, солідарним народним депутаткам, які прикладають максимум зусиль, аби здолати невігластво і попирання прав людини.

Прикро, що наразі європейський шлях розвитку країни не є пріоритетом для нашої Верховної ради – Стамбульська конвенція не ратифікована і поки що не бачу в найближчій перспективі.

Роками говоримо про “скляну стелю” кар’єрного росту, про неціновану жіночу працю в побуті та догляді за родинами, про сотні заборонених професій для жінок в Україні, сексизм … а зараз ще й про часті “прощення” судами ґвалтівників…”

“Відомо, що відповідно до Індексу ґендерної нерівності 2016 року, Україна визнана найгіршою для жінок країною в Європі, поряд з Туреччиною, В’єтнамом, Аргентиною та Монголією – у світовому масштабі. Надія на швидкі кроки змін в цій царині згасла. Тому кожний випадок дискримінації я сприймаю якось дуже особисто. Не лише тому, що колись не змогла стати військовою, як мріялось, не тому, що знаю, що таке насильство… то вже пропрацьовано, а тому, певно, що то картинка щоденна, щогодинна, накопичувальна – їдеш в громадському транспорті – розмови про молодих жінок, яких не беруть на роботу, бо вони можуть завагітніти, про жінок, яким після 40 вже не має можливості працевлаштуватись, про побиття чоловіками та психологічне насильство – жіноче наймитування в сім’ях , приходять волонтерки –студентки, розповідь про педагога, який їм каже: “що фізику знаєш? Ну… ну…курка теж птиця та не літає”… …про …

Так що роботи є… чим і займаюся. І наснаження. Цьогоріч суперуспішно провели молодіжний феменкемп. Які у нас класні молоді лідерки! Є майбутнє. Але про це, мабуть, буде інша історія”, – говорить Світлана Дубина. 

“За умови відповідальної інформаційної політики за десяток-другий років ми можемо позбутися найгірших стереотипів і прийти до справедливих умов для усіх. Але поки політики дозволяють на повному серйозі говорити, наприклад, про заборону абортів, ми будемо, в кращому разі, топтатися на місці, – вважає Сашко Кульчицький, менеджер з комунікацій аналітичного центру, – Я вважаю, що подолання патріархальних стереотипів буде корисним не лише жінкам, але й чоловікам. Від чоловіка вимагається бути беземоційним, сильним, віддавати перевагу одним професіям над іншими. Мені особисто це не заважає, але є ті, для кого такі обмеження є надмірними. Кожен має право обирати собі те, що йому подобається, а не те, чого очікує від нього суспільство. Для ХХІ століття це має бути аксіомою.

Але в першу чергу, коли я говорю, що підтримую ідеї фемінізму, то маю на увазі, що я за рівність, справедливість і однакові вихідні умови для усіх, за те, щоб кожен міг сам вирішувати, що робити зі своїм тілом, а сімейне насилля вважалося неприпустимим для кожної зі сторін. Здається, це здоровий глузд, те, що безглуздо заперечувати”.

Відповідати очікуванням суспільства, та інші труднощі жінок

“Перша метафора, котра приходить на думку – це подібно, як бігти одну і ту ж дистанцію з чоловіком, але тобі до ніг прив’язані додаткові вантажі… Цими вантажами є додаткові обов’язки та відповідальність за домашню працю, за виховання, обслуговування, догляд та лікування  дітей, старших членів родини та домашніх тварин. Це і емоційне обслуговування своїх близьких, високі стандарти та стереотипи щодо зовнішності та поведінки  жінок. Всі ці фактори значно ускладнюють життя жінкам, часто заганяючи їх у пастку вини за “невстигання”. Для того, щоб “встигати”, жінки часто жертвують сном, часом “для себе”, відпочинком, своїм вільним часом, а інколи і якістю виконання своїх професійних обов’язків”, – говорить Марта Чумало, Центр “Жіночі перспективи”. 

Важливе запитання у цьому контексті також – це “Звідки ти, жінко? З якої групи?”. В Україні є багато груп, котрі значно обтяженіші “додатковими ознаками”, ніж інші. Це вимушені переселенки, самотні чи багатодітні матері, жінки, котрі мають іншу ніж гетеро- сексуальність, котрі належать до національних меншин, живуть у селах, сповідують нетрадиційні релігії, ВІЛ-інфіковані, безробітні, жінки з різними залежностями від психоактивних речовин, самотні жінки похилого віку, жінки, котрі потерпають від домашнього насильства… І коли ми запитуємо “Як це «бути жінкою в Україні?»”, ми маємо чітко розуміти, про яких саме жінок йдеться. Бо у цьому різноманітті ми знайдемо багато тих, кому значно краще від безлічі інших та тих, хто потребує термінової зовнішньої допомоги у зв’язку зі значними труднощами та часто неможливістю продовжувати “бути”.

Узагальнено “бути жінкою” – це “прийняти” (інтерналізувати) ті очікування, стандарти чи норми, котрі конструює і транслює тобі у різний спосіб соціум:  що ти маєш бути на допоміжних, обслуговуючих ролях, вчасно поступитися своїми потребами, принципами чи місцем у кар’єрному зростанні, ти маєш ставити під сумнів рівень своєї експертності, та “не висовуватися”, маєте бути завжди привітною, красивою та усміхненою, щоб своєю присутністю прикрашати той простір, у котрому перебуваєш, ти не маєш права твердо чи різко відстоювати свою позицію, або  однозначно і без аргументів сказати “ні” – бо це прерогативи чоловіків.

girlschase.com

Тобі з дитинства з усіх усюд доносять, що щастя жінки – це вийти вдало заміж, наробити дітей і пожертвувати своє життя для добробуту та благополуччя своїх близьких. Але  чоловік, з котрим ти втілюєш ці очікування, виявиться не таким, як у книжках та фільмах, тобі знову ж таки з усіх сторін порадять терпіти, знайти причини у собі, не позбавляти дітей батька, не звертатися за допомогою, “не виносити сміття з хати”, нести свій хрест та сподіватися на чудо…”

thebluehousevalues.com

“Наразі парадигма світу змінюється, так само як і традиційна роль жінки і чоловіка.  Тому досить складно говорити про образ української жінки, – говорить експертка Світлана Репік, -Все залежить від цінностей, вихованих у сім’ї,  традицій, інформаційного середовища, оточення та навіть регіону чи місця проживання (культурне та релігійне середовище). Адже всі ми є соціальними створіннями і на нас не може не впливати думка в соціумі, зокрема, і ті стереотипи щодо  ґендерних ролей. Такий вплив проявляється від народження, починаючи від вибору рожевого чи блакитного кольору, залежно від статі дитини, ігор, в які ви граєте чи пропонуєте дівчинці чи хлопчику і відповідно розвиваєте певні здібності та навички, професії, які ви обираєте, розподілу сімейних обов’язків тощо. Адже як часто можна почути, як повчають маленького хлопчика не поводитися “як дівчинка”, як до хатніх справ долучають тільки дівчаток, тому що це “не чоловіча справа”… Все це не може не впливати на формування образу чи особистості як жінки, так і чоловіка”.

“Коли я чую, що українська жінка має бути красивою, ніжною, надихаючою, дбайливою, то мимоволі вимальовується картина, де є прекрасний дім, а в ньому тендітна, гарна жінка, піклується про дім, дітей, створює затишок та чекає свого мужнього, успішного, розумного чоловіка, який є уособленням надійної стіни та захисту від усіх негараздів. Виглядає, ніби казка, але ми живемо у реальному світі і що коли одного дня ця стіна зруйнується, що робитиме наша прекрасна казкова героїня зі своїми навичками піклування та надихання?

зображення: yesmagazine.org

Ґендерна рівність та відсутність стереотипного ставлення не відбирають можливості у жінок бути тендітними,  жіночними та дбайливими, а створюють додаткові опції для вибору та нові можливості як для неї, так і для суспільства в цілому.

Хотілось би, щоб українська жінка сама могла бути тією, ким вона хоче, а не переймати на себе нав’язану роль, обирати те, чим хотілось би займатись саме їй”, – підсумовує Світлана Репік. 

“Мені здається, що молодих дівчат завзятіше працевлаштовують. Тобто чоловіки і старші жінки в цьому випадку програють, в т.ч. через сексизм та ейджизм роботодавців, – говорить Михайло Лебідь, член правління ГО “Правозахисна ініціатива”, – А загалом чоловікам в Україні жалітися нічого. Постійно чую, як жінок принижують просто тому, що вони жінки. Постійно дізнаюсь про випадки зґвалтувань або спроб зґвалтувань. Цей “світ досі належить чоловікам”, причому, далеко не всі з них психічно здорові. Тому я підтримую феміністичні настрої й рухи, і вважаю, що кожній українській жінці варто навчитися бойовим мистецтвам та стрільбі з вогнепальної зброї. І вчити цьому жінок варто ще змалку. А загалом - варто займатися просвітництвом, дискримінованим групам – боротися за свої права“.

Сімейні обов’язки: приклад однієї родини

Розповідає Олексій Хмара, консультант з ефективності, мандрівник, батько трьох дітей:

“Усі, хто не в мейнстрімі, ніби як не такі. Проте, саме їх і цінують із вже набутим життєвим досвідом як справжніх чоловіків. Здатних і захистити, і приголубити, і розділити хатні обов’язки та виховання дітей.

Мені пощастило доволі рано створити типово нетипову родину. Я тоді не знав, яку сім’ю я хочу. Проте на прикладі власних батьків точно знав, яку я не хочу. У нашій родині ми на рівних з дружиною розділяємо побут, догляд та виховання дітей, а також піклуємося про власний та взаємний розвиток. І це все не про те, що якщо один миє посуд, то інша неодмінно ремонтує каналізацію чи навпаки. Це про те, що кожен і кожна з нас включається у сімейні питання максимально повно там, де це зараз треба і може зробити все необхідне для того, аби родині в цілому було добре. Або знає кого так напружити, аби родині в цілому було добре.

У нас немає суто жіночих чи суто чоловічих обов’язків або питань. Окрім фізіологічних, звісно. Проте, навіть народження дитини для нас справа спільна. Бо, приміром, коли жінка зосереджена на процесі народження, чоловік може і має перейматись оргмоментами по пологах, реєстрації дитини та таке інше. Плюс, сама участь чоловіка в партнерських пологах є вкрай важливою для формування тонкого контакту між чоловіком-батьком та його дитиною і дружиною – матір’ю. Я знаю це точно, бо бачив появу двох з трьох моїх дітей. Старший народжувався, коли спільні пологи ще були в нас величезною екзотикою.

Коли чоловік трохи поживе на світі, то виявляє, що бути справжім чоловіком, це передусім, вміти слухати й чути, бути готовим брати відповідальність і розділяти обов’язки, а також проявляти турботу про своїх рідних. Бажано, без зайвих демонстрацій і пафосу, але саме в момент, коли вони дуже потрібні. А ще це про здатність проявляти емоцію, адекватну моменту. Приміром, я можу легко заплакати на мелодрамі в кінотеатрі, а потім одразу ж дати відсіч покидькам у темному провулку, що лізуть до дружини чи наших дітей.

Я з радістю ходжу на батьківські збори всіх своїх дітей, граюсь із ними їх ляльками чи машинками та водночас вчу бути вимогливими до себе та відповідальними за власні слова і вчинки. Думаю, так має робити кожна людина, безвідносно статі.

Але чоловіку важко сьогодні не тільки через стереотипи. Йому важко в системі застарілих життєвих координат. Приміром, майже вся медицина та косметологія в нас орієнтована на жінку. Як по спектру послуг, так і по готовності жінки стежити за своїм здоров’ям та виглядом. Плюс чоловіки часто багато працюють фізично. Як результат, в лікарню чи на процедури вони йдуть із вже запущеними станами і хворобами. Тобто, вже майже інвалідами. Плюс чоловік в батьківському комітеті часто сприймається, передусім, як майстер за викликом, якому можна доручити ремонт унітазів чи шкільних парт, а не вибір сценарію шкільного свята. А кому ж хочеться вічно порсатись в унітазах? От і тікають чоловіки зі шкіл.

 У справах домашніх роль чоловіка часто зводять до заробітку грошей та спроможності забезпечити власну родину. Тож чоловік багато вкалує, часто приходить зморений, а потім вимагає усі людські задоволення за зароблені ним гроші.

Хоча, давно не секрет, що жінки сьогодні можуть і заробляють на рівних, а то і більше за чоловіків. Тільки ще й тягнуть хату, дітей та сімейний затишок. От і виходить, що в неї банально нема часу на себе та стосунки, а в нього вміння та розуміння, як ті стосунки розвивати.

Насправді, я не знаю, що означає бути справжнім чоловіком і як би той мав виглядати. Думаю, це точно не про зовнішність, статус чи життєві звички.

Думаю, це про готовність відповідати за себе та інших, а ще про спроможність давати людям поруч простір для власного самовираження. Ну і про вміння просто любити себе, життя і людей поруч. Добре, якщо цьому навчили з дитинства. Та навіть якщо і ні, є всі шанси навчитися у свідомому віці. Звісно, якщо сам готовий визнавати власну недосконалість та дорожиш стосунками, які є чи на які сподіваєшся.

Ґендерна рівність: що далі? 

“У суспільстві  ґендерний баланс буде повнішим тоді, коли він буде у медіа, у представницьких органах влади. Про останні відомо, що у деяких країнах існує квотний принцип формування партійних списків. Згодом люди звикають і процент представництва жінок зростає уже сам, і найбільший він у благополучних країнах Скандинавії. Натомість, у медіа редактори повинні пам’ятати, що оскільки жінок у суспільстві більшість, то якщо героїнями чи експертками вони є значно рідше, то виявляється, що ЗМІ спотворюють реальність. Тому треба принаймні іноді ставити собі запитання: а чи є з даної проблематики спікерка чи експертка? Не штучно, не надумано, а природно. І тим самим уже баланс покращуватиметься”, – переконаний медіа-експерт Роман Кабачій. 

Журналістка Аріна Крапка підсумовує: “Бути жінкою в Україні – це робити набагато більше, ніж чоловіки, щоб відігравати таку ж роль в суспільстві або точніше займати високі посади. “Жінко, твоє місце вдома!” Так, це все ще є. І тільки потрібен час, освіта (правова швидше за все), щоб суспільство змінилося своє ставлення до жінок і вони мали доступ до політики, до влади. Хоч сьогодні говорять, що ніхто не забороняє йти жінкам в політику, але це не зовсім так. Бо є безліч факторів (і один із них – це фактор сім’ї, де жінки, зазвичай, віддають перевагу сім’ї, а чоловіки кар’єрі і саморозвитку). А коли жінок буде більше у владі, на ключових посадах, то і буде більше прийнятих прогресивних рішень для України”.

“Думаю, що головна причина цього есенціалізму у тому, що продовжує підтримуватися парадигма, що основний носій норми “людини” у соціумі – це чоловік. Саме з цього поля походить, як на мене, запитання “Як це «бути жінкою?»” Як тільки ми починаємо усвідомлювати, що жінка – це людина, з відповідними правами людини та потребою самостійного прийняття та реалізації рішень, то усі описані вище норми та очікування, виглядають, як мінімум, несправедливими. Як тільки до будь-якого права окремо взятої людини (чи жити самій, чи з кимось, що робити зі своїм тілом, як виглядати і у що вірити) буде повага, а не значний опір зовнішніх норм, котрі намагаються нас втиснути у давно сконструйовані та щодня оновлювані стандарти “чоловіка” та “жінки”, тоді кожній людині стане легше. Вона звільниться від тиску суспільних очікувань та отримає значно більше простору для реалізації своїх потреб та очікувань, – говорить експертка Марта Чумало, – Я мрію про те, щоб на запитання “Бути жінкою в Україні – як це?” була можливою лише одна відповідь: “Так само, як і бути будь-якою людиною!”

 “Як на мене, зараз дуже важливо: негайно ратифікувати Стамбульську конвенцію, також практично забезпечити виконання тих міжнародних антидискримінаційних документів, які ратифіковано Україною, але вони залишаються декларативними…. і просвітництво для того аби суспільство ніяким чином не толерувало порушення прав жінок… А то , я свідома, дууже довгий процес, але він того вартий… на тому і стоїмо (точніше рухаємось). Для торжества зла необхідною є тільки одна умова – щоб хороші люди сиділи склавши руки“, – запевняє громадська діячка Світлана Дубина. 

“Це дуже складне і комплексне питання, – стверджує Світлана Репік, – Лише змінами на законодавчому рівні (які, до речі, є часто недієвими) не можна змінити наше особисте ставлення і переконання, а також ті стереотипи, що існують у суспільстві щодо  ґендерних ролей і поділу за цією ознакою. Необхідно показати іншу точку зору, інші можливості , які створює  ґендерна рівність і які можуть бути перевагами не тільки для конкретної статі, але й стати корисними для всього суспільства”.

“Варто почати із відслідковування і викорінення стереотипів, застарілих, “заморожених” уявлень, які є у наших власних головах, – говорить Віталій Ніщименко, – Треба відповісти на запитання: а чи немає у мене, власне, певних ярликів, які навішані мені сторонніми уявленнями про поведінку жінки чи чоловіка, про те, як вони мають виглядати і чим займатися в житті. На усіх треба дивитися, перш за все, як на особистостей, людей, рівних у своїх правах та можливостях, у яких є однакова змога проявляти у повноті всі свої таланти. А ще – просвіта, освіта, виховання із найменшого віку. Правильні підручники, які не насаджують певні штампи, правильні меседжі від вчителів, у ідеалі – ґендерно чутлива атмосфера вдома. І тоді з часом все буде гаразд”. 

Довідково: 

ЗАВАНТАЖИТИ НАЦІОНАЛЬНУ ДОПОВІДЬ 

*Цілі сталого розвитку (ЦСР), яких на сьогодні дотримуються всі країни світу, встановлюють власні показники розвитку і включають 17 цілей і 169 конкретних завдань. Перелік ЦСР був офіційно затверджений на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН в кінці вересня 2015 року.

 Читайте також інші матеріали Громадського Простору за темою ґендерної рівності 

______________________________________________

Відео змонтував Віталій Ніщименко